Хесус Торресілья

Інтерпретація минулого не є безневинною діяльністю. Історія, яку викладають у школах, так само як міфи та символи, що в такий спосіб створюються, має своїм наслідком формулювання проекту країни

 

 

Історія допомагає нам тлумачити минуле. Ми всі в це віримо. Та зазвичай ми не думаємо, що вона також допомагає нам розуміти сьогодення. І не лише тому, що її уроки є дуже важливими для аналізу нинішньої дійсності, а й тому, що форма, в якій вона пишеться, відображає ментальний всесвіт її авторів. Історик, витворюючи інтерпретацію фактів, не може уникнути того, щоб не спроектувати на них свої бажання, страхи та фобії. Минуле, яке він буцімто обмірковує, часто є не чим іншим, як образом майбутнього, яке йому хотілося б збудувати. Тому коли в одній країні створюються радикально відмінні її версії, ці розбіжності свідчать про існування розлому, який треба направити.

 

Для прикладу, погляньмо, що сталося в Іспанії на початку ХІХ ст. Просвітителів у попередньому столітті оголосили байдужими і «зфранцуженими», але тепер, із французькими військами на території країни, це звинувачення стало ще серйознішим. Наполеон виправдовував свою аґресію, стверджуючи, що хоче допомогти іспанцям модернізуватися, і так здобув підтримку великої частини освіченої еліти. Але це також посприяло тому, що наприкінці війни консерватори скористалися нагодою, яка їм випала, і за підтримки Фернандо VII спробували монополізувати сам сенс іспанського. Не турбуючись тим, щоб розрізняти зфранцужених і лібералів, і не зважаючи на те, що лібарали боролись із загарбником, вони звинуватили всіх їх у зраді і присудили їм тюрми чи вигнання.  

 

За тих обставин, коли їхню іспанську сутність було піддано сумніву — і все це тому, що вони хотіли витягнути свою країну з атонії, — деякі ліберали стали думати, що мусять пересадити свої ідеї на іспанський ґрунт. Ставлячи собі це за мету, вони створили нову інтерпретацію національної історії, яка була перевернутою копією тієї, яка на той час існувала. Іспанії олтаря і трону, якою опікувалася Кастилія і де панувала Католицька Церква, вони протиставили іншу, яка трималася на трьох центральних міфах: комунерос (прихильники антиурядового руху і повстання в Кастилії в ХVI ст. — «Z»), середньовічних фуерос (привілеї, надані від короля містам і сільським общинам. — «Z») і Аль-Андалус (територія на Іберійському півострові, яка від VIII до XV ст. контролювали араби. — Z). Комунерос і середньовічні фуерос у цій схемі репрезентували узгоджену ідею демократичної країни, що поважає ідентичність різних народів, які входять до її складу, яка насправді була іспанською і зруйнувати її зміг лише прихід до влади іноземних династій (Габсбурґів та Бурбонів). З іншого боку, Аль-Андалус для деяких вигнанців став уособленням альтернативного взірця країни, розвинутої, освіченої і толерантної, яка підозріло була подібна до тієї, яку вони хотіли збудувати. Так звану Реконкісту, сполучний стержень традиційної Іспанії, було переосмислено як громадянську війну між консерваторами і проґресистами. Війну, яку — подібно то того, що діялося під той момент, — програла сторона, яка найменше цього заслуговувала.

 

Ці дві версії національної історії, протилежні й несумісні, засвідчують появу крайнього дроблення іспанської ідентичності («двох Іспаній»), яке пояснює численні громадянські війни протягом наступних двох століть. Початкова відповідальність за те, що це сталося, покладається головно на представників традиційної Іспанії. Через свою обмежену і непоступливу позицію вони запрагнули ексклюзивно монополізувати національний простір, усунувши з нього всіх, хто не поділяв їхніх ідей. Намагалися зробити з лібералами те, що раніше зробили з євреями та мусульманами. Видворивши їх з країни фізично і символічно, вони змусили їх створити нову. Тож боротьба за те, щоб контролювати національний простір, перемістилася у сферу вигаданих традицій і міфів. Сучасна Іспанія великою мірою є наслідком цього протистояння, кульмінацією якого стала громадянська війна 1936 р.

 

Події після смерті Франко змусили багатьох подумати, що іспанці, навчені масштабом пережитої трагедії, врешті-решт доклали великих зусиль, щоби подолати поляризацію. Під час переходу до демократії основні сили, які утворюють політичну панораму (ліві, праві та націоналісти), здавалося, були готовими поступитися частиною своїх інтересів, аби досягти мінімальних домовленостей, які б уможливили стабільне співіснування. Парадоксально, але в новій демократичній Іспанії написання Історії роздробилося більше, ніж будь-коли. Залежно від того, хто контролює механізми влади, у різних автономіях з'явилися версії минулого, які є не лише відмінними, а й великою мірою несумісними. Це свідчить про дві речі. З одного боку — що були групи, які — всупереч тому, що вони дали зрозуміти — ніколи не були готові поступитися частиною своїх інтересів, щоб створити життєздатний проект країни. Їхні поступки були не доказом гнучкості, а елементом кон'юнктурної стратегії. З іншого боку — що іспанці, які чесно залучилися у створення нової країни, не розуміли, наскільки важливим є домовитися про написання спільної історії. Вони не усвідомлювали, що інтерпретація минулого не є безневинною діяльністю. Історія, яку викладають у школах, так само, як міфи та символи, що в такий спосіб створюються, має своїм наслідком формулювання проекту країни.

 

Це ситуація, в якій ми зараз є. Якщо ми хочемо створити нову країну, то маємо домовитися про написання інтеґрованої історії. Така історія дуже ймовірно не буде нікого задовольняти (та й було б недобре, якби задовольняла), але вона мала би бути мінімально прийнятною для всіх. Якщо ми хочемо мати спільне майбутнє, то мусимо створити спільне минуле. Це минуле, безперечно, може бути написане у різні способи, але якщо ми не зуміємо дійти згоди щодо того, як це зробити, то навряд чи зможемо знайти форми співіснування, які подолають політичну поляризацію двох останніх століть. Ті, хто виступає проти будь-якого проекту співіснування, який вплинув би на всіх іспанців, безперечно, мають право обстоювати свої ідеї. Але ми, хто вірить у можливість побудови нової демократичної і сукупної країни, не можемо наївно вважати, що написання історії є чимось другорядним. Бо воно таким не є.

 

Хесус Торресілья, викладач літератури в Каліфорнійському університеті в Лос-Анжелесі (UCLA)

 


Jesús Torrecilla
La Historia como síntoma
ABC,19/Ago/2016
Зреферувала Галина Грабовська

29.08.2016