Маршрут: Дніпродзержинськ–Кам‘янське

«… Лоцманская Каменка (когда-то я там был перед проходом по порогам). Теперь это, верно, город, гнусно называемый «Днепродзержинск».

Іван Бунін, 29 жовтня 1943 року

Наприкінці травня випала мені оказія поїхати разом із «Театром у кошику» до Дніпродзержинська на Х Театральний фестиваль «Класика сьогодні». Майже нічого не знав про це місто (хіба те, що вичитав під час березневих гастролей їх театру у нас). Та і взагалі, далі Запоріжжя на Сході не бував. Тому багато що стало для мене відкриттям. Зрештою, почалося все із символічної перипетії: виїжджали ми до Дніпродзержинська, а приїхали вже до Кам‘янського – поки їхали, Рада прийняла постанову про перейменування.

Дніпродзержинськ

Перше, що запам’ятовується в місті, коли виходиш на вокзалі (воно, до речі, й останнє, що нас проводжає), – сморід димів із коксохімічного. А ще – велика кількість бродячих собак (за моїми прикидками, в середньому по 2-3 на кожну вулицю). Частина з них стерилізовані і мають бірки на вухах. Взагалі ж усі вони цілком сумирні і ніяк не заважають, просто створюють тло.

Пізніше виявляється, що Дніпродзержинськ – дуже зелене місце (я би сказав, набагато зеленіше за Львів): вулиці без зелені по обидва боки дороги мені практично не траплялись, не кажучи про велику кількість скверів і просто ділянок, порослих деревами (і жодного разу я не помітив дерев, заражених омелою – не до порівняння з львівськими). От тільки коли затягне вітер від труб якогось із заводів, дерева рятують мало: ріже очі, подразнює легені, і треба закривати всі вікна-двері (спати вночі при відчинених вікнах на тихій зеленій вулиці виявилось неймовірним глупством – найшла повна кімната смороду). Таки недаремно місцеві жителі називають своє місто Дніпродим.

Інше враження від міста – чистота вулиць. Не тільки зранку, відразу по прибиранню, а взагалі у будь-якій годині дня: не доводилось помічати кинуті на вулицях обгортки чи пляшки. І це попри те, що смітників там аж ніяк не більше, ніж у нас. А що у Львові під вечір зі сміттям робиться, самі знаєте (ок, спишемо це на побічний ефект туристичності). На берегах Дніпра, куди нам вдалось зробити вилазку, можна теж час від часу напоротись на звалене сміття, але знов-таки, як на мене, на наших озерах таких завалів у рази більше, і вони не точкові, а майже суцільні. Та й на шосе, що веде до річки, я не спостеріг якогось особливого засмічення – невже не викидають з машин тару та упаковки? А як згадаю наші шосе на Винники чи Брюховичі… А нас там, між іншим, сприймають як «культурну столицю» і постійно цей титул застосовують до Львова… Але менше з тим. Ще одна приємність – незвично мала, як на львів’янина, кількість машин: 2-3 на хвилину на видимій частині вулиці в центрі міста. На головних проїзних артеріях густина автівок дещо більша, але й там не доводилось спостерігати особливого їх скупчення.

Нещодавно місто позбулось кількох радянських пам’ятників (Лєніну – ще у 2014, Дзержинському – кілька місяців тому), і зараз містяни активно дискутують з приводу перейменування: багато-хто вважає, що нова назва сільська, а не міська, збирались писати петиції, висувати альтернативні назви… Проте є досить таких, хто нову назву сприйняв нормально, а дехто навіть на «ура».

Кам’янське

Основним моїм «розривом шаблону» щодо Кам’янського (наголошується, до речі, закінчення – Кам’янськѐ), дякуючи дуже змістовній екскурсії місцевої дослідниці історії, стало усвідомлення, що індустріальні дореволюційні міста – це не тільки дими і заводи + пролетарі, які працюють чорно-темно, а потім «відпружуються» алкоголем. Адже, щоби підняти індустрію, потрібні не лише «прості-темні» робітники, але й освічені інженери, керівники робіт і будівництва, підприємці і т. д. І, власне, в дорадянському Кам’янському жила велика кількість такої інтелігенції – в основному поляки та німці. Цьому прошарку потрібен був рівень життя, відповідний до їх потреб, – зокрема й культурних. Так у місті на межі 19 і 20 століть спорудили театр, Інженерний клуб (нині – музей Дніпродзержинського металургійного комбінату) з малою, але розкішною сценою (на якій свого часу виступав Шаляпін), досить велику лікарню і навіть римо-католицький костел св. Миколая в неоготичному стилі (який зараз відновлений і діє).

Усвідомивши цей бекграунд, зовсім інакше починаєш дивитись на такого типу міста – як на відголосок давньої призабутої цивілізації, загиблої по революції, і тільки тепер потроху розкопуваної і пригадуваної.

З моїх спостережень, важко сказати, яка саме мова переважає в місті, – швидше за все, суржик або російська з виразним українським акцентом. Хоча українську теж нерідко доводилось чути, а на вихідні до театру частина публіки вбирає вишиванки. До фестивалю на площі перед театром поставили сцену, на якій співали місцеві таланти. Так от, цікаво: якщо старше покоління виконувало такий собі російськомовний поп, то молоді (діти і підлітки) співали переважно українські або англомовні хіти (напр. «TheBest» Тіни Тернер чи «FeelingGood» Ніни Саймон) – і дуже незлецьки співали, як на мене – то варті і більших сцен.

Заімпонувало мені й те, що місцева молодь, виявляється, донедавна називала Дніпродзержинськ «Дрезденом», навіть петиція була зареєстрована про перейменування міста на Дрезден ))). Цілком можливо, що цей жест – це «хай інше, аби не українське, козацьке». Але той факт, що молодь настроєна прозахідно, і смислово у своєму сленґу вмонтовує місто вже зовсім не в радянську чи російську парадигму – це викликає в мене оптимізм.

З іншого боку, здивувало мене те, наскільки місцеві жителі пишаються найвідомішим вихідцем з їх міста – Леонідом Іллічем Брєжнєвим. Навіть деякі цілком антирадянськи і проукраїнськи налаштовані мешканці вболівають за збереження його погруддя і навіть присвоєння його імені вулиці, бо «це все ж таки визначна людина, найвідоміший з нашого міста», «в особистому спілкуванні, кажуть, він був душевний». Оце мені справді важко сприйняти, бо «душевність у спілкуванні» ніяк не виправдовує репресії брєжнєвських часів, які були хоч і не сталінського розмаху, але були (не кажучи про посилення русифікації, криваве придушення «Празької весни», введення «обмеженого контингенту» в Афганістан і т. п.). А пам’ятник, як не крути, – це не «просто історія», а насамперед – пошанування. І я не бачу заслуг, за які варто було б залишати пам’ятник цій людині. Аргументи на кшталт «А от у Франції стоїть же пам’ятник Наполеону, яким би той не був» не видаються мені переконливими хоча би тому, що для Франції Наполеон не був керівником сусідньої держави-загарбника (в завойованих ним країнах, наскільки мені відомо, пам’ятників йому немає, хіба скульптури в музеях). Не кажучи вже про те, що Наполеон таки справді залишився вже в історії, і його загарбництво не грозиться бути актуалізованим. Тоді, як все те радянське, яке все ще міцно тримає надто багато умів наших громадян, – це, перш за все, не сталінське і навіть не хрущовське, і тим більше не горбачовське – це, властиво, передусім брєжнєвське радянське: зі всім оспіваним «благополуччям», «дешевою ковбасою», «порядком», «стабільністю» і, в тому числі, – з культом «великойсоветскойпобеды».

Театр

Відразу відчувається, що театр в Кам’янському – заклад престижний, дуже поважаний і люблений містянами. На фестивальні вистави не проштовхнутися, місця всі забиті, та ще й стільці доставляють. Фест має багато спонсорів – практично чи не всі місцеві підприємства. Банерами і біг-бордами до останньої прем’єри театру «Гамлет» було завішане все місто, – і прем’єру цю обговорювали (навіть працівники готелю в курсі).

Оскільки театр у місті єдиний, він змушений задовольняти всі смаки різних типів публіки – від класики до сучасності, від водевілів до трагедій, майже половина репертуару – вистави для дітей. І, наскільки я можу судити, театр має таки дуже широке коло постійних прихильників. В репертуарі є вже і невелика частка вистав українською мовою.

Театр має свій транспорт. В штаті, крім акторського складу (40 чол.), є ще й балетна трупа (12 чол.) і оркестр (22 чол.) – перед початком спектаклів є симпатична традиція музикантам грати у фойє. Зал квадратної форми, добре організований навколо сцени, з доброю акустикою і видимістю. Крім просторого буфету в фойє (в якому спокійно встигаєш посидіти перед виставою чи в антракті, а не принизливо штовхатись і не мати де притулитись, як в заньківчанському, – про безбуфетні інші театри взагалі мовчу), в великому приміщенні Кам’янського театру є ще дві їдальні в закулісній частині (більша і менша – певно для VIP), де харчуються працівники театру, що дуже зручно.

Крім трьох штатних режисерів, час від часу (частіше, ніж у нас) ставлять запрошені режисери – і їх вистави не списують зразу через рік-другий. Малу сцену у вже згаданому колишньому Інженерному клубі орендують лише на період фестивалю, в інший час для театру її не використовують, наскільки я зрозумів (та й зі сценічним освітленням має проблеми).

Якогось альтернативного театрального руху в місті, очевидно, немає. І я не берусь оцінювати, добре це чи погано. Просто потреба у якійсь альтернативі не виникає як у публіки (чиї потреби в цілому задоволені досить якісним продуктом місцевого театру), так і в акторів, які в театрі, наскільки я міг судити, забезпечені і матеріально, і морально – повагою і увагою дирекції та глядачів, достатньою задіяністю в репертуарі. Тож у найближчі роки очікувати тут народження якихось альтернативних театральних формацій навряд чи можна – і це не плюс чи мінус, не «стабільність» чи «застояність» – просто так є, просто з жодного боку в цьому не з’явилась потреба, не виник «порожній простір» для появи.

Фестиваль

На фестивалі «Класика сьогодні» мені довелось побувати вперше, і цьогорічний десятий фест за рівнем учасників не виглядав надто потужним: деякі з вистав виглядали напіваматорськими, деякі – учнівськими. Можливо, «ресурси» відтягнули на себе інші театральні фестивалі, що відбувались приблизно у той же час: «Січеславна» (у тоді ще Дніпропетровську), «Мельпомена Таврії» (Херсон), «Сцена людства» (Черкаси), «Чехов Фест» (Суми). Єдиний іноземний гість – театр із білоруського Бобруйска (місто-побратим Камʼянського) привіз щось дуже кітчеве за «Як важливо бути серйозним» Оскара Уайльда (чи не гірше навіть за заньківчанське «Віяло леді Уіндермір»). Заявлені попередньо в програмі театри з Сербії та Буркіна-Фасо приїхати, на жаль, не змогли.

Частка україномовних вистав на фестивалі була порівняно висока – 5 із 11 (російськомовних – 4, одна – двомовна, одна – пластично-танцювальна). Майже всі вистави на Малій сцені йшли українською, за винятком постановки Незалежної театральної лабораторії з Чернівців про  австрійського поета, єврея Пауля Целана, яка йшла чомусь українською і російською (з незрозумілими і необґрунтованими переходами з однієї мови на іншу  – окрім, звичайно, німецькомовних вставок – переважно в запису).

Фото з постановки Незалежної театральної лабораторії (Чернівці) про Пауля Целана

На великій сцені україномовною була лише одна вистава – «Поліанна» Рівненського муздрамтеатру, яка здивувала насамперед призначенням на роль головної героїні 10-річної дівчинки – як на мене, невиправданим: попри те, що всі мізансцени, реакції, пристосування і знахідки були детально продумані і вибудувані для маленької актриси режисером, всі вони так і залишились лише чемним виконанням завчених елементів – без імпульсу, без оцінок, та й, зрештою, без дії. Так губились всі «петельки і гачечки», пропадали зв’язки між персонажами, вистава перетворювалась лише на набір виконуваних номерів – без реальної тривалої дії. (Подібні зауваження висловлювали і члени журі – після показу вистав за бажанням учасників відбувались відкриті обговорення).

Фото з вистави «Поліанна» Рівненського муздрамтеатру

З цього приводу мені пригадались дискусії про заньківчанську «Поліанну» (яку мені багатьма моментами й нагадує рівненська постановка, тільки в блідішому і згрубілому варіанті). Тоді цій постановці закидали (чомусь такі погляди висловлюють завжди чоловіки), що от, мовляв, «не дитина виконує головну роль, а тому непереконливо, не органічно, а от в кіно діти грають...». Вистава рівненчан стала для мене яскравим свідченням того, що дитина на сцені справді привертає і перебирає увагу, зворушує і т. д. – але дуже, дуже рідко буває власне органічною в заданих умовах, у заданих рамках. А тим паче, виконуючи те, що їй придумав хтось. Так, щороку десятки дітей у світі грають у фільмах. Проте кіно – це інші умови для гри й інша умовність. Та навіть і в кіно – хто був першою кіновиконавицею ролі Поліанни? Мері Пікфорд у віці 27 років. І фільм (1920), між іншим, був дуже успішним і касовим.

А ще ж залишається моральний аспект випробування славою у ранньому віці. І на багатьох це випробування позначається згубно – історія знає досить прикладів зламаних славою в дитинстві доль. З іншого боку, і в західних театрах, і в театрах для дітей у Росії зараз порівняно часто практикують запрошення дітей для виконання дитячих ролей у виставах. Але в таких випадках адекватні театри до роботи з дітьми залучають професійних педагогів і психологів. Словом, діти на сцені – завжди ризик і складна проблема під кожним оглядом, й етично, й естетично (як у цьому разі) далеко не завжди виправдана.

За підсумками фестивалю найбільше нагород здобули «Нахлібник» О.Островського Київського національного театру російської драми ім. Лесі Українки та «Гамлет» місцевого театру. У такій ситуації виникає великий сумнів в допустимості театру-господаря виставляти власну виставу на конкурс у власному фестивалі – чи ж може журі, яке ти приймаєш, поселяєш, даєш їсти-пити і хороше походити – чи зможе воно об’єктивно поставитись до вистави господарів і не відчути певного зобов’язання щось присудити? (Я не піддаю сумніву конкретне рішення конкретного журі, а кажу про такі ситуації в принципі). У позаконкурсній програмі – безумовно, але у конкурсі – завжди буде виникати питання в етичності.

Щось подібне на обговореннях сказав у 2000 році керівнику нашого «Золотого Лева» Ярославу Федоришину голова журі, запрошений із Нідерландів, – і після того керівник вирішив взагалі відмовитись від журі (а й правда, для чого воно, якщо комизиться і ламається присуджувати премії?).

Дніпродзержинськ у кожному

Цьогорічний фестиваль був присвячений класикам української літератури Івану Франку, Лесі Українці та Василю Стефанику. Присутність двох останніх забезпечила своїми виставами «Білі мотилі…» та «На полі крові» творча майстерня «Театр у кошику», Франка – моновистава «Сурка» Театру молоді із Запоріжжя (всі три – на малій сцені). Проте реально фестиваль пройшов під знаком Буніна: відразу два київські театри – «Золоті ворота» та «Молодий» – привезли постановки за його «Мітіним коханням». І якщо перші зробили переклад не лише мовний, а й буквально «з культури на культуру», використавши українські народні пісні та зробивши географічно та часово нейтральними костюми (не намагаючись відтворити «русскую глубинку» часів Буніна, – при тому, що історія залишилась все одно виразно російською), то «Молоді» у своїй виставі «Жара» пішли якраз шляхом максимального відтворення «русскости», крім всього іншого, ще й граючи виставу російською мовою.

Спочатку я був впевнений, що вистава «Молодого» – це дипломна якогось російськомовного акторського курсу, яку просто тимчасово юзають на фестивалях від імені театру: надто вже по-учнівському розсусолена, все в ній потопає в надмірі дуже правильних деталізованих етюдів – на взаємодію, на роботу з предметом тощо. Така деталізація і безперервна етюдність топить наскірзну дію вистави, вона розповзається, втрачає динаміку, слабшають зв’язки між епізодами, і в цілісну постановку це все складається з великою натяжкою – радше просто об’єднані під шапкою спільного сюжету окремі сольні, парні та масові етюди з іспиту.

Фото з вистави «Жара» Київського академічного Молодого театру

Проте, коли на фінальному поклоні на сцену вийшов художні керівник театру Андрій Білоус, а серед акторів я впізнав аж ніяк не недавніх випускників, причому різних років – я зрозумів, що це таки просто репертуарна вистава театру. Чому?! Чому театр, який завжди був виключно україномовним, раптом починає продукувати вистави російською?! Чому зараз?! Поґуґливши, я з’ясував, що це вже третя вистава в «Молодому», яка йде російською, і всіх їх поставив саме Андрій Білоус. І остання «Жара» була поставлена наприкінці 2014 року – у розпал російсько-української війни. Ні в репертуарі сучасного «Молодого театру» досі, ні навіть в легендарному Молодому театрі Леся Курбаса в радянські роки не було вистав російською мовою. І от з’являється п. Білоус, запроваджує таке «розширення» і «поглиблення», – і жодної реакції на цей факт ні від столичної критики, ні від публіки?! І пес не гавкнув – ніби це нормально, ніби так і треба.

А давайте, панове, нарешті перестанемо робити вигляд, ніби ця війна, яка зараз триває між Україною і Росією, не має культурного фронту і підґрунтя. А давайте перестанемо прикидатись, ніби ми ні сном, ні духом, що більша частина України – колишня колонія Російської імперії, в якій українське, а насамперед мова, систематично витіснялось, витравлювалось, розмивалось, розчинялось і опускалось у статусі впродовж 300 років! Що збереження української мови й інших факторів української культури завжди давалось із боєм. Що й зараз на своїй території українська мова де-факто перебуває в статусі загроженої, дарма, що де-юре є «єдиною державною», – повноцінне функціонування її постійно грозить бути зведеним до резервації з кількох західних областей. Що від часу Революції Гідності присутність української мови в інфопросторі України тільки скоротилась, значна частина міністрів і т. зв. "губернаторів" постійно й офіційно спілкуються російською, а міністр МВД навіть дозволяє собі позиватись до суду за право не говорити офіційно українською (Азіров хоча би намагався харамаркати), і навіть засідання Ради Безпеки держави (!) провадяться російською. Але ж говорити на офіційному рівні про утиски української мови в нас досі не комільфо, бо ж ми все ще наївно виправдовуємось, що не утискаємо російськомовних, – тому вболівати за розвиток і присутність своєї мови виходить – зась.

Так, безумовно, у приватному побутовому спілкуванні ніхто нікому не може забороняти і вказувати, якою мовою говорити. Так, право нацменшин на реалізацію своєї культури має бути забезпечене. І так, кожен може творити тією мовою, якою хоче. Але. У Києві є величезний потужно фінансований державою Національний театр росдрами (що, як на мене теж абсурдно: ок, академічний, але – національний? національний театр іншої нації і іншої культури? [i]). І це не єдиний російськомовний театр у столиці. Яка потреба вводити російськомовні вистави в інших театрах? І не треба говорити, що це «свобода творчості», «якою мовою хоче режисер – такою творить». Цей арґумент був би доречним, коли би йшлося про приватний театр, який існує виключно на спонсорські чи зароблені кошти, але не про фінансовану й утримувану державою інституцію – тут, будь добрий, твори державною, примножуй її культуру, а не міняй самовільно мовний статус театру [ii].

Переклад творів з іншої мови і культури, їх інкорпорація у свою культуру, – це «зустріч з іншим», це освоєння нового і збагачення себе, вироблення «свого-з-приводу-іншого». Але відтворення іншості, зліпок з нього та ще й іншою мовою – це передовсім збагачення іншої культури і збільшення її присутності тут. А надто, коли йдеться про культуру країни-колонізатора в колишній колонії. У ситуації ж, коли ця країна-колонізатор не тільки не позбулась претензій на володіння колонією, але й веде збройну колоніальну війну з десятками тисяч загиблих з метою повернути контроль над колонією – у таких умовах цю ретельно рестраврацію «русскости» російською на сцені досі україномовного театру сприймати інакше як культурно-воєнну диверсію не дається. І я не можу собі уявити під час кривавих воєнних дій Другої світової на сценах театрів держав антигітлерівської коаліції вистав німецькою за німецькими творами (нехай і класики, хоч би й Гете) з таким любовним відтворенням «німецькості».

Чому ж таке можливе у нас? Тому що у нас на державному рівні і, відповідно, у сприйнятті населення не зафіксовано усвідомлення а) історії стосунків з Росією як колонізації й окупації; 2) реальної війни, хоч би якою «гібридною» вона була. Тому в нас будуть говорити про всього лиш «языкоригинала» (а чому тоді в цьому театрі не йде Шіллер німецькою, Шмітт – французькою, Акінарі – японською, Вілквіст – польською і т. д.?). І повторювати, що «культура поза політикою», хоча перетворення державного україномовного театру на двомовний в наших згаданих умовах аж ніяк не може бути поза політикою.

Зрештою, у більшості з нас і досі на «підкірці» сидить закодоване з бозна-яких часів сприйняття світової культури через російськоцентричну призму: ми можемо розпачати про те, як мало зараз навіть інтелігентні люди читають, наприклад, того ж таки Буніна, але нам не прийде до голови нарікати на незнання ними, наприклад, Торнтона Уайлдера, Станіслава Віткаци і т. п. – хоча чим вони менш значні? Ну так, їх наче б теж варто читати, ну але ж вони… це… вони…а то ж якось ближче… звичніше… Вибачайте, але при всій повазі до Буніна і, зокрема, до його антирадянськості, його творчість – це творчість митця з багатої культури іншої держави, багатої, але іншої, однієї з інших багатих культур, – аж ніяк не «більш важливої», «єдино великої», «центральної», «особливо високодуховної», «ріднішої» чи «істиннішої» (на чому і базуються претензії імперій до колоній). Однієї з інших у світі. Крапка.

Імперський колоніальний вірус у культурній матриці видаляється важко. Але видаляти його необхідно. Він вбиває. Реально.

Якщо ж ми будемо його «не помічати», відмахуватись тезами про «поза політикою» – нам світить знов і знов повернення до умовного «Дніпродзержинська». Якого так бридився Бунін. На відміну від Камʼянського.

1. Згідно Положення про національний заклад (установу) України від 1995 року «Статус національного надається закладу (установі) України, який досяг найвищих показників у своїй діяльності щодо використання інтелектуального потенціалу нації, реалізації ідеї національного відродження і розвитку України, запровадження державної мови і є провідним серед галузевої групи закладів (установ) гуманітарної сфери» – яким боком театр російської драми долучився до «ідеї національного відродження і розвитку України», а тим більше до «запровадження державної мови»?! «найвищі показники використання інтелектуального потенціалу» якої нації він демонструє? Колізія в тому, що надання статусу національного цьому театру відбулося ще за рік до підписання даного положення з більш-менш чітким визначенням, за що ж цей статус надають.

2.Згідно з Законом про театри та театральну справу «Зміна жанрового спрямування, мовного статусу театру тощо може відбутися лише за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв» – чи це «нововведення» таки було погоджено?!

​