Очевидно, що правила та норми, які працюють в інших країнах, не працюють в Італії. Ба більше – італійці інстинктивно, через свою природу, відкидають їх. Якщо вони не поважають і не дотримуються приписів Риму, то як поважатимуть та виконуватимуть настанови Брюсселю?
Найкраще сучасну Італію описав Хуліо Камба (Julio Camba) [1882-1962, іспанський письменник та журналіст - Z], та позаяк він був гумористом, ніхто не сприйняв це всерйоз, незважаючи на те, що гумористи є найсерйознішими з усіх людей - це знає, кожен, хто мав з ними справу. На думку цього в’їдливого та бувалого галісійця сучасний італієць живе, пригнічений величчю Древнього Риму, який підкорив, вишколив та цивілізував увесь відомий світ. «Коли я бачу, наскільки фундаментально будували древні римляни, - писав Камба, - у мене складається враження, що вони це робили виключно для того, аби дозолити тим, хто прийде після них». Це славне минуле призвело до двох згубних для Італії обставин. Перша – Рим непростимо вабив до себе усіх варварів. Друга – наступні покоління італійців знемагали під вагою такої пишноти.
Як теорія це непогано, але коли починаєш зіставляти її з реальністю, знаходиш проколи. По-перше, після зникнення Римської імперії Італія продовжувала дарувати світові великих людей та великі твори. У середні віки релігійні ордени, як і папство, зберігали певний порядок посеред хаосу. Данте і Марко Поло були всесвітніми постатями. Не кажучи вже про Відродження. Опріч Риму воно зародилось та розвинулося у Флоренції, Венеції, Пізі, Сієні, Падуї, Мантуї, і Леонардо, Мікеланджело, Макіавеллі, Галілей просвіщали сучасний світ, незважаючи на постійних загарбників – візантійців, арабів (Сицилія), німців, іспанців, французів. Французький король Франциск І говорив: «Мілан – ось чого жадаємо і я, і мій кузен Карлос І, король Іспанії». Відтоді бере свій початок оте «всі дороги ведуть до Риму» і ремствування іспанських солдатів піхотних полків: «Італія – моя рахуба, Фландрія – моя погуба».
Війська і далі прибували в Італію – англійські (під час наполеонівських війн), австрійські, аби залишитися в ній, - а вона продовжувала народжувати митців та вчених світового рівня.
Можливо, саме це сформувало нинішню Італію, зробило її відмінною від решти європейських держав, і саме тому її так важко зрозуміти і так легко полюбити. Через те, що ними керували чужинці, в італійців розвинулася вроджена недовіра до урядів, правил, законів та будь-якої офіційної влади. Як могли вони вижити і навіть насолоджуватися життям, коли замість писаних законів діяли закони джунглів? Тому що кожен італієць як зіницю ока береже свій особистий, приватний закон, закон родини та звичаїв, традиції та найближчої громади. Цей закон сильніший, аніж закони офіційних урядових бюлетенів, написані чужими та незнайомими людьми, тож їх можна порушувати, тоді як закону родини та найближчої громади слід дотримуватися беззастережно. Це той закон, що дозволив італійцям вижити як суспільству після стількох років чужоземного панування і навіть приборкати декого із загарбників, які пристосувалися до теплих, близьких, людських стосунків, які керують цією країною. Саме тому італійці завжди воліли узгоджувати свою поведінку зі старими неофіційними правилами, а це неминуче робить недієздатними державні інституції. Той затишний та знайомий притулок, створений родичами та друзями, був чимось на кшталт рятівного човна під час штормів, які налітали здалеку і ззовні. Це форма самозахисту.
Утім, непокоїть – принаймні якщо дивитися з-за кордону – те, що така концепція суспільства та поведінки збереглася і після формування в середині ХІХ ст. італійської нації та держави, тобто коли країна позбулася іноземного управління. Це означає, що в італійців і далі те саме ставлення, недовіра і схильність до непокори власній владі, вони значно більше покладаються на старі стосунки. Вони дивляться на Рим, як раніше дивилися на Мадрид чи Відень.
Це створює трохи шизофренічну ситуацію, хоча самі італійці чуються у ній дуже добре. Якщо дивитися ззовні, Італія є країною, якою не ніхто не управляє і ніхто не може управляти, оскільки її власні представники влади не лише толерують, а й спонукають до порушення законів. Мій колега розповідав, що, не знаючи як проїхати авто на інший бік закритої на ремонт Площі Іспанії (де він мешкав), він запитав поради у поліцейського, і той вказав шлях попри знак «Проїзд транспортних засобів заборонений». Це те, що зберігається при всіх урядах – правих, лівих, центристських, цим пояснюється чому італійці продовжують працювати, виробляти, імпортувати під керівництвом будь-якого з них, і навіть складається враження, що без уряду вони роблять це краще, ніж з ним. «Без уряду, - говорив мені в Берліні один італійський колега у 50-ті роки минулого століття, намагаючись пояснити тривалі періоди кризи в його країні, - нема ані нових податків, ані нових законів, ані нових розпоряджень, і це дозволяє нам створювати нові продукти, поліпшувати вже існуючі, експортувати без обмежень і ставати лідерами марок та стилів на власний страх та ризик, а ми це любимо. На відміну від німців, які не можуть жити без уряду, ми свої ненавидимо. Усі, якого би політичного спрямування вони не були. Тому й змінюємо їх так часто».
Можливо, у цьому і є секрет Берлусконі, який, удаючи, що управляє, дозволяє своїм співвітчизникам робити те, що їм хочеться, як робить він сам. Чи причина успіху Бепе Ґрілло та його «Руху 5 зірок», які виступають проти існуючих системи та партій. Цим також пояснюється падіння Монті, після того як він навів хоч якийсь порядок в безладній республіці. В очах своїх співвітчизників Монті був усього лиш «далекою владою» Брюсселю, якими свого часу були Мадрид, Париж чи Відень, які так мало подобалися італійцям.
І тут ми підходимо до теперішнього моменту і злободенного питання Італії. Очевидно, що правила та норми, які працюють в інших країнах, не працюють в Італії. Ба більше – італійці інстинктивно, через свою природу, відкидають їх. Якщо вони не поважають і не дотримуються приписів Риму, то як поважатимуть та виконуватимуть настанови Брюсселю? Чи іншими словами: чи можна зчленувати Європейське співтовариство з Італією, яка краще функціонує розчленована? Чи буде довершеною Європейська унія без фінансового та податкового об’єднання, яке обстоюють Німеччина на інші північні держави, якщо четверта економіка Європи не увійде в них? Чи втримається євро без такого об’єднання?
Таким є насущне питання, питання на мільйон, чи мільйони, євро. Італійці аж надто добре продемонстрували, що можуть чудово жити без уряду. Та чи зможе Європа жити без нього? Звісно, я не наважуся відповісти на це питання.
José María Carrascal
Italia
АВС, 05.03.2013
Зреферувала Галина Грабовська
08.04.2013