Великий Каменяр

У маленькій кузні в Нагуєвичах він взяв могутній вогонь і пішов у далекий шлях життя. Цей вогонь горів в його серці невгасимим смолоскипом, аж поки не згорнулись зламані бурями і негодами життя, окривавлені орлині крила. 25 років тому згасло велике життя талановитого сина української землі Івана Франка, зупинилося кипуче і бунтівливе серце людини, чиє ім'я самоцвітом горить в сузір'ї української класичної літератури.
— Я син народу, що вгору йде!
— Мій поклик: праця, щастя і свобода!
Ці слова були прапором життя Івана Франка, людини-титана, яка подібно легендарному горьковському Данко вирвала з своїх грудей палаюче серце і освітлювала ним шлях рідному народові до щастя. Все своє життя, від днів кипучої молодості, до останнього удару серця, цей лицар віддав на служіння рідному народові
Іван Франко дивився вперед через кряжі років і десятиріч і бачив святкові дні людської весни. Ще за життя він відчував подихи великої бурі, яка промчить над рідними землями, розвіє чорні хмари і принесе трудящим сонце.
...Прийде час, і ти огнистим видом,
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі,
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Несучи сьогодні вінки на Личаківське кладовище, де під гранітною скелею зберігаються останки письменника-борця, трудовий народ, як хазяїн домовитий, величає людину-витязя, яка могутнім молотом пробивала скелю і власною кров'ю кропила шлях сонцесяйної волі.
Разом з українським народом Івана Франка шанує і вся радянська батьківщина. Франкові була чужа національна обмеженість. Він був інтернаціоналістом, і всі народи, які перебували у важких ланцюгах рабства, були йому рідні. З великою любов'ю і пророцтвом говорив він про Росію: "Росія — це богатир Святогор. Він дрімає в печері. Але прийде, прийде час, встане і дасть волю не тільки своєму народові, але і іншим народам. Я вірю у велику місію російського народу, який завжди був другом всіх пригнічених народів". Один рік не дожив письменник до великої історичної хвилини, коли встав богатир Святогор і дав волю не тільки своєму народові, але й допоміг здобути цю волю десяткам інших народів і в тому числі народові, сином якого був Франко.
Трудова людина! Ось герой творів Івана Франка. Заради цієї людини — бориславського ріпника, в засмальцьованому одягові і підперезаного ликом, Франко зазнавав переслідувань, міряв шляхи широких степів, переносив знущання і цькування українських та польських націоналістів — цих панських блюдолизів. Але людина палкого серця ніколи не схиляла голови перед негодами, бо вірила, що "рано чи пізно виступить на авансцену велика сила, яка визволить народ".
Франко збагатив творіння людського генія, він вклав негаснучі перлини в дорогоцінну скарбницю української класичної спадщини. Перегортаючи багатотомні твори поета-революціонера, ми на їх сторінках бачимо геній художника, великий гуманізм, бачимо кров палкого серця. Життя письменника було справжнім подвигом, воно сповнене творчої праці і боротьби. Він разом з своїм народом переживав соціальну драму. І він вірив у перемогу праці над насильством, віщував прийдешні дні, сповнені краси, бурхливого людського щастя, розквіту титанічних сил розкованого народу.
У всі часи і у всіх країнах лише ті письменники, які були близькі до народу і вміли черпати в ньому сили для свого творчого льоту, заслужили право на безсмертя, і їх твори будуть живучі, ніколи не вкриються пліснявою забуття. Франко вбирав у себе мужній дух народу, в народі росли і виховувались його високі почуття, в унісон з серцем рідного народу билося його серце. Великий громадянин вважав своїм священним обов'язком служіння народові.
"Як син українського мужика, вигодований чорним мужицьким хлібом, мужицькими руками, почуваюся до обов'язку панщиною всього життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, пахне воля, ясніють вселюдські ідеали".
І за це вірне служіння трудовий народ вбирає в лаврові вінки слави рідне ім'я Франка, за це шанує і величає його вся громадськість. Ще в перші дні визволення, з налитим щастям і радістю серцем, народ пішов вулицями Львова на Личаківське кладовище, щоб вклонитися людині, яка в чорні дні лихоліття не покидала трудящих, кликала їх до боротьби за волю, вселяла віру, що зійде сонце і зігріє своєю теплінню покалічену і потоптану землю, лупала скалу, щоб пробити шлях до волі.
Через три місяці вся наша вітчизна відзначатиме ювілей Івана Франка. Це буде визначна дата в культурному житті нашої країни.
— Він не вмер, він ще живе! — говорить міліоноголосий хор словами самого письменника. Він іде сьогодні з нами, з вільним народом, в дні всесвітнього торжества Комуни. Ширококрилий беркут лине з нами над мальовничими Карпатськими горами, над селами Зеленої Буковини, над всією уквітчаною Україною, над всією нашою вітчизною. Збулися віщі слова Івана Франка:
Розвалилась зла руїна.
Покотилася лавина,
— І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила.

Ми живемо в країні, де квітне людське щастя і воля, братерство велике, де вільна праця і вільна любов.

28.05.1941

До теми