Там, де річка круто в'ється, простяглося село Добряни. Довга, широка каштанова алея збігає з горбка. Скоро зацвітуть дерева білими свічками і розсипляться роями бджіл.
В кінці алеї двохповерхова вілла, збудована в готичному стилі. Багато просторих кімнат, дві веранди. На стінах щось подібне до середньовічних фресок.
Два роки тому тут, у великому жовтому залі, востаннє пролунали і назавжди стихли акорди вальсу і польки-кокетки. Поміщик Яблоновський розгублено наказав слузі негайно лаштувати бричку до від'їзду. Тоді ніхто ще не розумів куди поспішає пан. Ясно стало лише пізніше.
— Більше ми його і не бачили, — розказує Іван Бзікай, — знатна людина села, завідуючий тваринницькою фермою. — Та й раді дуже, що більше ніколи не побачимо.
Тепер в жовтому залі з клітчатим, як шахматна дошка, паркетом, загальна канцелярія колгоспу ім. Сталіна. Кілька день тому сюди збирались чоловіки і жінки. Виряджали до Москви подруженьку свою — доярку Софію Ворожбит. Завидували молодиці і дівчата Софії і наказували:
— Гостинчика нам привези, та не забудься.
Софія нікому не відказувала, всім щиро обіцяла. А що купить то й сама не знала. Може кому хустину квітчасту, може щось інше, хто зна. Вона не могла уявити, що є там у Москві, про яку, як в казці, багато чула від людей.
Поїхала насвітанку. І серце тремтіло від радості, і чомусь не хотілося залишати село, в якому роки прожила. Але подумала: це ж не надовго, швидко вернуся.
Софія Ворожбит — краща доярка в районі. Скромна, тиха жінка. Багато років працювала на короварні в поміщика. А що мала? Те що й сотні інших батраків, які гнули спину, одягалися в латки. А діти плакали без хліба в холодному запічку.
Разом з Софією працював у пана Іван Бзікай. Корови пас, зимою гній викидав. Тепер він завідує колгоспною фермою. Своєю фермою, Софіїною, і багатьох інших, які в єдиній сім'ї будують нове життя.
Якось після роботи зібралися люди біля правління. Завідувач ферми звітував про свою роботу.
— Дивлюсь я тепер на наших людей, не ті вони, що були колись. В мене на фермі працюють Софія Ворожбит, Ганна Дереш, Марія Юрчишина. Знаю я цих жінок не перший рік. Вкупі ми поміщицькі корови доглядали. Всі ви знаєте, як вони тяжко жили. А тепер нова, невпізнана стала праця. Стахановцями вони не дарма іменуються. Пригадайте скільки наші корови давали молока, як тільки ми організували ферму. Соромно було про це й говорити. Тепер про успіхи знає весь район. В Москві про це скоро довідаються. Наші корови дали минулого року по півтори тисячів літрів молока.
Іван Бзікай угадав. Справді, таких удоїв мало хто знає. Пророчі слова завідуючого фермою здійснились. У Москві тепер відомо про скромних тружеників, які живуть за тисячі кілометрів від столиці. Люди приходитимуть в павільйон "Україна", бачитимуть там, яких успіхів досягла артіль ім. Сталіна.
Багато забулося з того, що минуло. Так завжди. Люди працюють, перемагають труднощі. Ну, думають, цього ми вже ніколи не забудемо. Весь вік пам'ятатимемо, своїм дітям і внукам розкажемо. А пройде рік, другий, кращий час настане, дивись, ніхто вже не пам'ятає, як то воно колись було.
***
Так і в артілі ім. Сталіна. Запитайте першого-ліпшого колгоспника:
— Як ви торік працювали?
— Торік? Що там згадувати. Маємо хліб і до хліба. Ми краще вам розкажемо, як ми господарюємо тепер.
Справді, про сьогоднішні дні багато чого оповідати. Оце приїжджали лиш з сусіднього села. Всі одноосібники. Вони забажали на власні очі побачити, як господарює артіль. "Що ж, коли приїхали то будь ласка, дивіться", — сказали в правлінні.
— Покажіть нам, що у вас і де, — казав, трохи посміхаючись, чубатий парубок. Видно, це був, як говорив голова колгоспу, заядлий одноосібник. — Чи ви краще, чи ми, — додав він наприкінці.
Екскурсоводом виділили завгоспа Івана Пронька. Чоловік він такий, що не любить хвастатись, але розуміє, що треба сусідам показати, щоб в тих очі на лоб від здивування полізли.
Ось і почав Пронько свою екскурсію по господарству. Все водить та показує, де треба роз'яснює. Зайшли спершу на ферму. Стоять коні чисті, гарні, шерсть аж вилискує.
— Це що, жеребці? — запитав той таки чубатий парубок.
— Ні. Це наші рядові, так сказати ті, що в борозні ходять. А жеребці трошки кращі.
І він повів показати сірого жеребця, який гріб під собою землю і злився на присутніх, що потурбували його.
Потім пішли на свиноферму. Старша свинарка не пускала.
— Спочатку чоботи у вапно обмочіть, а потім заходьте, — попередила вона. Тут всіх здивувала чистота, охайність. Стіни побілені вапном. Йоркшири спокійно, чуть похрюкуючи, лежать на сухій соломі. Малеча бігає по клітці.
Мовчки пройшли всю свинарню. Чомусь ніхто не сказав ні слова. Певне на гостей вплинуло те, що вони побачили. Говорити не було чого, ясно й так. Мовчав і завгосп. Він тільки в душі радів, знаючи, що здивував усіх. "Так їм і треба" — казав він потім.
На молочній фермі затримались довше. Завфермою докладно розповідав скільки і яка корова дає молока, показував раціон кормів, розпорядок дня роботи доярок. Чубатий парубок тепер зовсім притих, немов би його і не було. Він тільки раз-від-разу говорив:
— Ти диви, якто воно робиться...
Запрягли виїзні коні і поїхали в поле. А степ — немов зелена безкрая багряниця. Широкий і зникає десь там, де небо сходиться з землею. Пшениця в трубку почала йти. Зайшли, а вона вже до пояса добирається.
— Думаю, що центнерів 15 буде, — каже завгосп і чекає, що відповідатимуть гості.
Але якусь хвилину ті мовчать. Очевидно бояться помилитися. Довго ходять по степу, а потім.:
— Буде місцями й більше, — кажуть вони.
— А ми боремось за п'ятнадцять, а коли буде більше, краще для бригади.
І завгосп розповів про ту чудову постанову партії та уряду, яка дає право звільнювати оплату праці за перевиконання державної норми. Він навіть навів приклад, хто й скільки одержить з колгоспників, якщо гектар дасть 16 центнерів зерна.
Всі поверталися з поля задоволені. Тільки й мови, що розпитували, яким зерном сіяли, скільки гною поклали та чи добре трактори землю обробляють. Один дідок згадав, як він ще в 1916 році в москалях служив в Полтавській губернії.
— Там я бачив таку ж саму пшеницю, як у вас, в поміщика одного, казали, що він сам агроном був.
Завгосп посміхується.
— Ми теж самі собі агрономи. Вміємо сіяти і знаємо чим сіяти.
— Від насіння все залежить, — повторив дідок.
— А найбільше від того, які люди, хто і як працює, — закінчив розмову завгосп. Він дав зрозуміти своїм сусідам, що ніколи така пшениця не вродить на одноосібному полі, на вузенькій, як рушник нивці. Вже коли мали розпрощатися, зустріли тесляра Олексу Гору. Він тількищо пообідав і йшов до стельмашні.
— Е, так не годиться. Ми тут в себе фабрику возів організували, а ви минаєте. Просимо завітати.
Зайшли і сюди. Щось із два десятки лежало коліс зовсім готових. Стояли ручиці, насади.
— Оце колесо, — показав Гера, — витримає без залізної шини до Львова і назад. Запевняю вас. На такому колесі сам колись возив по сто пудів хліба.
В колгоспі роблять міцні вози, які дуже потрібні. Возити в цьому році буде що. Як кажуть люди: "на один віз всього не забереш". Багатого врожаю чекає артіль.
Голова колгоспу Андрій Андрусишин готується до поїздки в Москву. Він затверджений учасником виставки.
— Дощі нам перешкоджають, — журиться він. — А то б, у нас вже не було б чого робити.
І він виходить з своєї канцелярії-вілли, дивиться на небозвід, чи не збираються де хмарки. День ясний, прозорий. Тільки на заході небо починає сивіти відірваним кусочком вати.
— Пішла б вона краще боком. І набрид цей дощ.
Саме полудень. З городів ідуть дівчата з піснями. Йдуть обідати. Сонце високо стоїть в зеніті. Тіні куці, якісь безформенні.
Над селом Добряни височить велике сонце правди, сонце більшовизму. І ніяким хмарам його не затьмарити.
Б. Борисюк, Городокський район.
