Політолог Алєксєй Макаркін про російських православних і внутрішньоцерковні наслідки зустрічі патріарха і Папи
Лютнева зустріч Папи Франціска і патріарха Кіріла не викликала негативних емоцій в переважної більшості росіян. За даними «Левада-центру», тільки 7% респондентів вважають, що католики і православні занадто зблизилися. Лише 6% заявили, що скоріше негативно поставилися би до візиту Папи в Росію, і 1% — що різко негативно (варіант «безумовно позитивно» вибрали 20%, «скоріше позитивно» — 56%).
На перший погляд виглядає, що в патріарха Кіріла не має бути якихось суттєвих проблем через гаванську зустріч. Насправді ситуація виглядає не настільки благоліпно. Для її розуміння можна звернутися до іншого опитування «Левада-центру», проведеного в листопаді 2013 р. Згідно з цим дослідженням, 68% росіян заявили про те, що сповідують православ'я (для порівняння: до числа католиків відносить себе 1% учасників опитування). Однак лише 14% респондентів стверджують, що відвідують релігійні служби раз на місяць чи частіше. Причому постійних відвідувачів храмів, які ходять до храму щотижня, лише 4%, а тих, хто приходить ще частіше (в багатьох православних церквах служби проходять щодня), — всього 1%. І остання цифра — 62% православних і католиків взагалі не причащаються (хоча число таких віруючих зменшується — у 2007 р їх було 78%).
Таким чином, більшість російських віруючих є номінальними православними, для яких релігія — частина національної ідентичності (відома формула «росіянин — це православний») або надія на вічне життя, але пов'язана не з дотриманням релігійних догматів, а з уявленням про те, що не варто сваритися з якоюсь вищої силою, про яку люди мають вельми неясне уявлення. Вони міркують просто: цю силу не варто зневажати, зараховуючи себе до атеїстів, але зовсім не обов'язково поклонятися їй, дотримуючись церковних правил.
Але є і 5% віруючих, для яких відвідування храму — це не просто важлива, а найважливіша частина життя. Вони постійно беруть участь в богослужіннях, регулярно слухають проповіді священнослужителів (або самі є такими), задіяні, як правило, — в тій чи іншій формі — в парафіяльному житті. Питома вага критиків гаванської зустрічі в цьому середовищі є значно вищою, ніж серед номінальних православних. Для багатьох практикуючих православних неприйнятний і візит Папи в Росію. Католики для них — це єретики, історичні вороги Росії. Підозру — геть в стилі XVII в. — нерідко викликають і неросійські православні, які буцімто недостатньо віддані благочестивим традиціям. Щоб заслужити довіру таких прихожан, закордонний православний мусить бути рішучим критиком сучасного Заходу і ще більш ревним шанувальником Святої Русі.
До речі, багато практикуючих віруючих нічого не мають проти комуністичного минулого, при якому вони жили і працювали. Криза 1990-х стала для них трагедією, зламом звичного життя — і вони прийшли за розрадою до церкви, яка перетворилася для них в другий дім. Звідси нелюбов багатьох практикуючих православних до Міхаіла Ґорбачова і Боріса Єльцина, при яких храми поверталися віруючим, і такий потворний феномен як «православний сталінізм». До речі, звідси ж і відмова багатьох віруючих вірити в автентичність останків царської сім'ї — для них психологічно абсолютно немислимо, щоб мощі Ніколая II було знайдено при «руйнівнику» Єльцині.
Ще одна особливість цього середовища — порівняно невисокий авторитет офіційного священноначалія, незважаючи на багаторазове поминання на літургії і патріарха, і правлячого архієрея. Патріарх високо і далеко, а єпископів часто переводять з однієї єпархії в іншу. Додаймо до цього відсутність в православній традиції наявного в католицизмі догмату непомильності предстоятеля. Значно більшим реальним авторитетом користають парафіяльні батюшки (хоча і не всі) і ще більшим — монастирські старці, думка яких не тільки в духовних, а й в сімейних і побутових питаннях є для прихожан визначальною.
Повністю іґнорувати опінію цієї частини прихожан церква не може — інакше вона втратить хай не дуже чисельний (в порівнянні з кількістю номінальних православних), зате ревний і надійний актив. Але у випадку з гаванської зустріччю патріарх не міг ігнорувати і державні інтереси, які, як виглядає, й стали її причиною. Росії потребувала хоч якоїсь, хай і непрямої, підтримки в сирійському питанні, а католицька Церква виступає на захист прав близькосхідних християн, гнаних радикальними ісламістами. Тому патріарх і зустрівся з Папою, причому підготовка цього саміту проходила майже в режимі спецоперації. Про підготовку зустрічі не знали ні учасники Архієрейського собору, що відбувся незадовго до неї, ні навіть багато високопоставлених чиновників патріархії. Все було зроблено для того, щоб не допустити — вольно чи невольно — витоку інформації, наслідком якої неминуче стали би молитовні стояння та інші протестні акції з боку ревнителів. А так у них просто не лишилося часу спланувати свої дії, не кажучи вже про проведення конкретних акцій.
Тому ревнителям довелося протестувати вже постфактум. Вони виступили проти не тільки гаванської зустрічі, а й запланованого на червень Святого і Великого собору, в якому братимуть участь представники всіх помісних православних церков. Собор не влаштовує їх перш за все через визнання католиків і протестантів християнськими церквами, а не єретичними спільнотами. Найактивнішими критиками виступила група молдавських православних, відомих і раніше своїми жорстко консервативними поглядами. Основним духовним авторитетом для противників гаванської зустрічі став старець Рафаїл (Берестов), що живе на особливо ушановуваній православними горі Афон. Раз вже зустріч в Гавані відбулася, то тепер головний об'єкт критики — майбутній собор.
Для патріархії ці виступи неприємні (оскільки створюють негативний фон в інформаційному просторі), але не фатальні. Абсолютна більшість єпископату — прагматики, які не збираються йти на конфлікт з священоначалієм. Поки що лиш один архієрей — український вікарний єпископ Лонгін (Жар) — публічно засудив гаванську зустріч і відмовився поминати патріарха на літургії. Але це нонконформістський виняток (владика Лонгін відомий і усиновленням понад 250 дітей-вихованців монастирського притулку, в тому числі хворих на СНІД, і закликом до буковинської пастви не йти на війну в Донбас). Священики теж не спішаться створювати собі неприємності. Відзначимо, що деякі відомі ревнителі — як, наприклад, колишній спічрайтер петербурзького митрополита Іоанна Костянтин Душенов — виявилися на стороні церковного керівництва.
В розпорядженні патріархії є потужні ресурси для приборкання невдоволених — від змістити з приходу до погрози позбавити сану. Згадаймо історію з ультраконсервативним чукотським єпископом Діомідом, який в 2008 р претендував на роль опозиційного лідера. Після позбавлення сану від нього відвернулося більшість чтителів — для російської православної людини страшнувато мати справу із «розстригою». Мало хто хоче ризику наразитися на подібну загрозу. В той же час і священноначаліє намагається вести себе обережно. Нових гучних екуменічних подій на кшталт гаванської зустрічі в осяжному майбутньому не очікується — щоб не дратувати відносно помірковану частину ревнителів і їх прихильників. Зате патріарх в пасхальному інтерв'ю говорить про сучасний світ, який «йде просто в ад», засуджуючи безбожну західну цивілізацію, що має сподобатися і ревнителям , і російській владі, яка перебуває із Заходом в системному конфлікті.
До речі, про владу. Сама зустріч вже принесла патріарху цілком конкретну вигоду — викликавши критику з боку ревнителів, він зміцнив свої позиції у відносинах з державою, ставши на особисте запрошення Володимира Путіна главою новоствореного Товариства російської словесності. Якщо Сєргєй Шойгу відповідає зараз за географію, Сєргєй Наришкін — за історію, Владімір Мєдінскій — за військову історію, то патріарх Кірілл — за філологію. Схоже, що з прагматичної точки зору плюси для патріархії зараз переважують мінуси, а які стратегічні втрати — покаже час.
Автор — перший віце-президент Центру політичних технологій
Алексей Макаркин
Духовная жизнь: Ревнители и прагматики
Ведомости, 11.05.2016
Зреферував О.Д.
13.05.2016