Квітнева кров на львівській бруківці

80 років тому, 14-16 квітня 1936 року на львівській бруківці розгорнулися криваві події, які прогриміли на весь світ. Вони увійшли в історію як "розстріл робітничої антифашистської демонстрації під час похорону безробітного Владислава Козака".

У ІІІ томі "Історії Львова" цій темі виділено лише один абзац, в якому зокрема написано: "Того дня кількість убитих сягнула кількох десятків осіб, сотні людей поранили, а в місті довелося впроваджувати надзвичайний стан. Страйки і демонстрації солідарності з львів’янами пройшли по всій державі (у Варшаві, Познані, Кракові, Станіславі, Тернополі, Бучачі, Бродах, Дрогобичі), а також у Франції, Чехословаччині, Канаді, США, Уругваї" ¹.

Натомість, в історії міста, виданій за радянських часів, цим подіям було присвячено кілька сторінок. Про їх значення писали: "Квітневі революційні події у Львові були яскравим свідченням торжества ідеї створення єдиного антифашистського фронту в Західній Україні. Барикадні бої львівського пролетаріату ще більше зміцнили інтернаціональну єдність польських, українських і єврейських трудящих мас. Квітневі події у Львові мали величезний революціонізуючий вплив на дальший розвиток революційного руху не тільки в Західній Україні, але і в усій Польщі" ².

До весни 1936 року економіка ІІ Речі Посполитій не подолала наслідків всесвітньої кризи та великої депресії, що почалася ще у 1929 році. Припинення заробітчанської міграції до Америки та Західної Європи сприяло зростанню безробіття. У Львові, в якому мешкало тоді 310 тисяч людей, налічувалося до 30 тисяч безробітних.

23 березня 1936 року поліція розстріляла у Кракові демонстрацію робітників-страйкарів гумової фабрики "Semperyt". Тоді загинуло 8 осіб. По всій Польщі пройшла хвиля протестів. Зокрема, у Львові 25 березня відбулася демонстрація, а 2 квітня – одногодинний страйк протесту та солідарності.

Тим часом німецьке військо перейшло через Райн, зайняло його правобережжя, яке за Версальським договором мало залишатися демілітаризованим, і вийшло до кордонів Франції та Бельгії. Генеральні штаби цих двох держав та ще Британії розглядали плани збройної інтервенції. Повідомлення про можливість нової війни не сходили з перших шпальт європейських газет у квітні 1936 року.

Того року Великдень, за григоріанським календарем (католицьким), припадав на 12 квітня, тому на Свята напруження дещо спало. Але у вівторок, 14 квітня, зранку понад тисяча безробітних зібралася перед будинком Державного управління посередництва праці (Państwowego Urzędu Pośrednictwa Pracy – PUPP) на вул. Св. Хреста (тепер вул. Бортнянського). Напередодні поширилася інформація, що Львівська міська рада отримала 1,2 мільйони злотих державної допомоги, які могли бути використані на громадські роботи. Тож безробітні розраховували, що з’являться нові робочі місця, Для цього вислала до PUPP свою делегацію. Однак урядники не обіцяли нічого конкретного.

Безробітні провели віче, на якому вирішили йти до Міської ради, вимагаючи "Хліба та праці!". Раніше подібні маніфестації закінчувалися побиттям ратушевих вікон. Тому поліція не допустила безробітних на площу Ринок, розпорошивши їх бічними вуличками.

Частина маніфестантів вийшла на вул. Академічну (проспект Т.Шевченка), підійшла до пам’ятника А.Фредру (тепер там пам’ятник М.Грушевському) та розпочала мітинг. До них приєдналися робітники, що ремонтували там водогін, і цікаві перехожі.

"Шестеро кінних поліціянтів намагалися заспокоїти зібраних безробітних, однак тоді на функціонерів поліції кинули кілька бруківок та каменів. Відділ поліції відступив на вулицю Академічну, а один поліціянт для самооборони застосував зброю (револьвер), стріляючи спочатку 5 разів в повітря. Потім один раз вистрілів в бік атакуючих. Внаслідок пострілу було поранено дві особи серед демонстрантів. Один з них, 23-річний В.Козак, помер після привезення до шпиталю, а інший з легшою раною перебуває в лікарні" ³.

Владислав Козак (1913–1936) вважався поляком, мешкав на Клепарові, був одруженим і мав двох дітей. "Іншим" був 30-річний робітник Микола Середа (Шереда) з Кривчиць, який помер від "легшої рани" 15 квітня. Його разом з В.Козаком мали поховати у четвер, 16 квітня.

За повідомленням проурядової "Газети Львівської", заарештовано кільканадцять учасників демонстраці, "серед заарештованих на місці подій затримано двох осіб з двома пістолетами, які мали сліди застосування вогнепальної зброї" ⁴. Отже, пострілів мало бути більше. Бо виглядає неймовірним, щоб однією револьверною кулею смертельно поранили двох людей. Ліва преса повідомляла, що один постріл був у повітря, а 5 – у натовп.

Наступного дня, у середу, 15 квітня, безробітні знову зібралися перед будинком  PUPP. Цього разу для них знайшлося 200 робочих місць, що не могло задовольнити зібраних. Вони вирушили на вул. Академічну, де напередодні застрелили їх товаришів. Там провели мітинг, в якому взяло участь кілька тисяч осіб. Оратори промовляли від імені профспілок, соціалістів і комуністів різними мовами: польською, українською та їдіш. Поліція того дня лише спостерігала за подіями.

У четвер, 16 квітня, мав відбутися похорон В.Козака та В.Середи. "Газета Львівська" навіть поспішила повідомити: "Похорон жертви недавніх подій бл. п. Владислава Козака відбувся сьогодні за кошти міста о 3 годині пополудні з анатомії Загального шпиталю на Личаківський цвинтар" ⁴.

Так запланували міська та воєводська влади, щоби похорон не перетворювати в антиурядову демонстрацію. Натомість представники профспілок і лівих партій наполягали, щоби мирна траурна хода пройшла через все місто на Янівський цвинтар. Навіть обіцяли створити власну міліцію для дотримання спокою та порядку. Але влада не погодилася.

Тим часом перед поховальною каплицею на вул. Пекарській, 62 о 15 годині зібралося понад 8 тисяч людей, які вимагали рухатися тільки через все місто на Янівський цвинтар. І поховальна процесія вирушила вулицею Пекарською до центру міста.

На розі вул. Жулинського (тепер вул. Академіка Філатова) процесію намагалися зупинити кільканадцять поліціянтів. Почалася бійка та штовханина, і поліціянти відступили в бік Бернардинської (Соборної) площі. У цей час (близько 16 год.) поліціянти отримали наказ коменданта Львова надкомісара поліції Колацінського не чинити перешкод руху процесії до Янівського цвинтаря.

Але було вже запізно. Розлючені сутичками з поліцією маніфестанти почали громити вітрини та вікна на прилеглих вулицях, до них приєдналося вуличне шумовиння. Від процесії почали відколюватися окремі групи, що мали намір громити будівлі воєводства (тепер обласна рада), ратуші й навіть Великого (тепер оперного) театру.

Щоби стримати погромників, поліційні відділи перекрили вулиці Чарнецького (Винниченка), Валову, площу Краківську (тепер пл. Ярослава Осмомисла) й інші вулиці та площі. Ширилися чутки, що маніфестанти мають намір зайняти тюрму "Бриґідки", щоби випустити політв’язнів. На даху в’язниці встановили скоростріли.

Сутички поширилися цілим містом. Крім гумових палиць і пожежних сикавок, поліція використовувала й вогнепальну зброю. З боку натовпу летіли каміння, бруківка, часом лунали й постріли. На вул. Городоцькій, 26 атакували казарми поліції, поруч перевертали трамваї, фургони і будували барикади.

Тим часом траурна процесія під обстрілом рухалася вул. Леґіонів (проспект Свободи), Казимирівською (Городоцька) та Янівською (Шевченка) до цвинтаря, куди по 18 годині дійшло близько 1500 осіб з простреленою в кількох місцях труною В.Козака.

До півночі в місті тривали сутички, погроми, підпали та грабежі. Поліція заарештувала кількасот людей, а до ранку наступного дня були усунені барикади та відновлено рух трамваїв.

За офіційними даними, у сутичках 16 квітня загинули 3 особи і близько 60 було поранено. З них п’ятеро померли в шпиталях. Комуністичні листівки писали про 31 вбитого, 19 померлих від ран та понад 300 поранених.

Вітрини на початку вулиці Академічної, 17 квітня 1936 року.

У виданих в Парижі спогадах очевидців "Listy uczęstnikow walk" названі всі загиблі внаслідок подій 16 квітня: Лея Арот, Іван Гвоздій, Петро Грабовський, Броніслава Ґенц, Михайло Карбовяк, Михайло Латинюк, Владислав Миронюк, Микола Павлів, Юзеф Похвала, Михайло Роговський, Мєчислав Сікорський, Анна Тичка.

На полі 5 Янівського цвинтаря бачимо встановлений у 1950-х роках пам’ятник на могилі В.Козака, а з обох боків від нього – по 5 могил учасників його похорону.

У 1946 році вулицю Каліча Гора перейменували на згадку про Владислава Козака (у 1992-му їй повернули стару назву). Також у 1950–1993 роках назву 16 Квітня мала нинішня вул. Р.Кучера. Навіть історичну вулицю Старознесенську до 20-річчя тих подій перейменували у 1956-му на згадку про В.Миронюка (повернули їй стару назву 1990 року).

На вул. Пекарській, пл. Соборній, пл. Міцкевича на згадку про "розстріл масової антифашистської демонстрації трудящих міста Львова 16 квітня 1936 року" встановили меморіальні таблиці. Деякі з них пережили "декомунізацію".

На початку вул. Саксаганського до стіни будинку у 1979 році прикріплено великий бронзовий барельєф роботи Теодозії Бриж. Він нагадує, що 14 квітня 1936 року на цьому місці поліція розганяла демонстрацію безробітних і смертельно поранила одного з них – Владислава Козака. Складовою частиною цього мистецьки виконаного пам’ятного знаку був лист бронзи з відповідним карбуванням на тротуарі, що символізував кров на бруківці, пролиту львівськими пролетарями в революційній боротьбі з буржуазно-поміщицько польською владою. Але у 2008 році цю “калюжу крові” поцупили мисливці за кольоровими металами.

ПРИМІТКИ

¹ Історія Львова. – Т. 3 – Львів, 2007. – С. 69.

² Історія Львова: короткий нарис. – Львів, 1956. – С. 210.

³ Gazeta Lwowska, № 87, 16 квітня 1936 р.

⁴ Gazeta Lwowska, №88, 17 квітня 1936 р.