Флобер казав, що «живеш для того, щоб писати». За вісімдесят років, більшість з яких присвячена писанню, література зливається в одне ціле з життям
Дожити до 80 років не є жодною заслугою, в наші дні кожен, хто не занадто мордував свій організм алкоголем, тютюном і наркотиками, може цього досягти. Але можливо, що це добра нагода зробити зупинку в дорозі й перед тим, як відновити кавалькаду, кинути погляд назад.
Я бачу там історії, величезну їх кількість: ті, які мені розповіли, ті, які я пережив, прочитав, вигадав і написав. Певна річ, найдавніші — це ті, які мені розповідали в Кочабамба бабуся Кармен і Мамае, аби я їв зупу і не став туберкульозником. Сухоти були бичем тієї епохи, як пізніше буде СНІД, що його тепер медицина також змогла приборкати. Однак подекуди налітає середньовічна моровиця, яка спустошує африканський континент, немов для того, щоб нагадати нам час від часу, що неможливо повністю поховати минуле: ми несемо його на своєму горбі, подобається нам це чи ні.
За своє довге життя я пізнав багато цікавих людей, але насправді ніхто з них не запав мені в пам'ять так, як деякі літературні персонажі, що їх час — замість того, щоб стирати, — оживляє. Наприклад, зі свого дитинства в Кочабамба я напрочуд ясно пригадую Ґільєрмо і його дідуся, трьох мушкетерів, яких було чотири — д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс, — Нострадамуса і його сина, а також Лаґардера, взявши якого до рук у школі Сальє, на уроці брата Хустиніана, я навчився читати (диво з див).
Щось подібне відбувається зі мною, коли я згадую свої підліткові роки, які минули в Піурі та Лімі: нема нікого живішого в моїй пам'яті, ніж Жан Вальжан із «Знедолених», через трагічні перипетії якого — довгі роки ув'язнення за крадіжку хліба — мене трусило від обурення, а щедрість Жізора, героя «Умов людського існування», який дарує свій миш'як двом юнакам, які вмирають з жаху, що їх живцем кинуть у чан, а сам приймає цю страхітливу смерть, і далі потрясає мене, як і тоді, коли я вперше читав цей надзвичайний роман.
Важко описати те невимірне щастя і багатство почуттів та фантазії, якими мене обдарували — і далі обдаровують — добрі книжки, які я прочитав. Ніщо мене так не заспокоює, коли я не знаходжу собі місця, чи не підносить мені дух, коли я почуваюся пригніченим, як добре читання (або перечитування). Я досі пам'ятаю вражений захват, з яким я читав романи Фолкнера, оповідання Борхеса і Кортасара, про тріскучий світ Толстого, пригоди і халепи Дон Кіхота, есеї Сартра і Камю, а також Едмунда Вілсона, зокрема той шедевр, яким є книга нарисів «На Фінляндський вокзал», яку я перечитав від початку до кінця щонайменше тричі. Те саме я міг би сказати про саги Бальзака, Діккенса, Золя, Достоєвського, і про важкий інтелектуальний виклик, яким стала змога насолоджуватися Прустом і Джойсом (хоча я так ніколи й не зміг прочитати незбагненні «Поминки за Фіннеґаном»).
Окремий абзац я хочу присвятити Флоберу, найулюбленішому з авторів. Ніколи не забуду той день, коли, щойно приїхавши в Париж влітку 1959 р., я купив у книгарні La Joie de Lire на вулиці Сан-Северін примірник «Мадам Боварі», який я зачаровано читав цілу ніч, не відриваючись. Флоберові я вдячний не лише за насолоду, яку я дістав від його романів та оповідань, а також за його приголомшливе листування. Понад усе я вдячний йому за те, що він показав мені письменника, яким я хотів стати, той жанр літератури, який відповідав моїй чутливості, моїм травмам і моїм мріям. Тобто літературу, яка, бувши реалістичною, була б ще й одержима турботою про форму, про письмо і структуру, про організацією сюжету, точок зору, вимислу автора і оповідного часу. І показав мені на своєму прикладі, що якщо хтось не народився з талантом генія, він може принаймні виробити його замінник на основі наполегливості, впертості та праці.
Було чистим божевіллям хотіти стати письменником в Перу 50-х років, коли я виріс і виявив своє покликання. Було б неможливо добитися цього без допомоги деяких великодушних людей, як-от дядько Лучо і дідусь Педро. А пізніше, в Іспанії — без підбадьорювання Карлоса Барраля, який перевернув небо і землю, аби було опубліковано «Місто і пси», обходячи рифи тодішньої суворої цензури. І без допомоги Кармен Бальсельс, яка самовіддано добивалася того, щоб мої книжки перекладали і продавали, щоб я міг — що я завжди вважав чимось неможливим — жити зі своєї праці письменника. Мені це вдалося, і я досі дивуюсь, що можу заробляти на прожиток, робивши те, що найбільше люблю, за що я платив би, аби мати змогу це робити: писати і читати.
Усе вже було сказано про це таємниче діяння, яке полягає в тому, щоб вигадувати історії і вимислювати їх, послуговуючись словами так, щоб вони здавалися правдивими і дійшли до читача, змусили його плакати і сміятися, страждати, насолоджуючись, і насолоджуватися, страждаючи, тобто завдяки літературі жити більше і краще.
Свої перші оповідки я написав, коли мені було п'ятнадцять, шістдесят п'ять років тому. Цей процес і далі здається мені загадковим, неконтрольованим, фантастичним, його корені сягають найбільших глибин підсвідомості. Чому існують певні життєві випадки — почуті, пережиті чи прочитані, — які зненацька підказують мені якусь історію, щось, що поступово стає нав'язливим, терміновим, нагальним? Я не знаю, чому існують переживання, які стають потребою вигадати історію, що породжують в мені неспокій і тривогу і влягаються тільки тоді, коли вона починає вимальовуватися, зажди з несподіванками і непередбачуваними дрейфами, наче ти є лише посередником, пліткарем, передавачем вимислу, який надходить з невідомої сфери духу, потім вивільняється від свого буцімто автора і живе своїм власним життям. Писати белетристику — це дивне, але захопливе і неоплатне дійство, під час якого ти багато дізнаєшся про самого себе й інколи лякаєшся, виявляючи привидів і мерців, які виповзають з катакомб твоєї натури, щоб перетворитися на персонажів.
«Писати — це манера жити», — сказав Флобер, і мав цілковиту рацію. Пишуть не для того, щоб жити, попри те що письмом можна заробити на життя. Живуть для того, щоб писати, радше тому, що письменник за покликанням і далі писатиме, навіть якщо матиме небагато читачів чи стане жертвою такої страхітливої несправедливості, якої зазнав Лампедуза, чий абсолютний шедевр, «Леопард», найкращий італійський роман ХХ ст. і один з найтонших і найбільш вишуканих із будь-коли написаних, відкинули сім видавців, і автор помер, думаючи, що провалився як письменник. Історія літератури переповнена цими несправедливостями. Наприклад, першу Нобелівську премію в галузі літератури шведські академіки присудили забутому Сюллі-Прюдому замість Толстого, який був іншим фіналістом.
Можливо, є трохи оптимістичним говорити про майбутнє, коли тобі виповнюється вісімдесят. Проте я наважусь зробити прогноз щодо самого себе: не знаю, що зі мною може статися, але в одному я впевнений: весь той час, що мені ще залишився, я і далі наполегливо читатиму і писатиму аж до скону, хіба що стану повним ідіотом.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
Un alto en el camino
El Pais, 2.04.2016
Зреферувала Галина Грабовська
05.04.2016