В недільному числі ґазети "Кракавер Цайтунґ" з 9/10 лютого 1941 р. пишається обширна, майже на цілу сторінку стаття п. н. "Тарас Шевченко. Життя і творчість українського національного поета". Автор — німецький поет-письменник Ґустав Андрашко. Стаття ілюстрована відомим автопортретом Тараса Шевченка з молодечих літ.
На вступі автор звертає увагу на розмірно малу поінформованість німецького та взагалі чужинецького світа про Шевченка, не вважаючи на величезну мистецьку вартість його творчости та особливе значіння української літератури й усього новочасного українського національного життя. У другій частині статті автор подає вірно життєпис поета, підкреслюючи його мартирольоґію та тугу за рідним краєм. Наприкінці подає статистику — скільки часу Шевченко в свому нещасному житті перевів на волі та скільки у кріпацтві або тюрмах і на засланні. Кінчає пригадкою, що саме в тиждень по смерти поета скасували кріпацтво, проти якого він так палко боровся своїм пламенним словом.
Велика прикмета цієї статті, що вона не подає ніодної подробиці, яку треба би спростовувати. Видно у цьому совісність та подекуди пієтизм, що з ним ставився німецький автор до теми. Стаття писана теж у незвичайно теплому тоні, з виразною найбільшою симпатією до українського поета, що був і є для всієї української нації чимось багато більшим, ніж тільки поетом. Може замало автор підчеркнув саме те суспільно-політичне значіння творчости Т. Шевченка: як "Кобзар" був першим яскравим висловом українського бунту і як через те причинився до кристалізації української національно-політичної думки в зовсім виразних формах, — але й так німецький читач тієї статті мусить набрати переконання, що Тарас Шевченко — це справді український національний творець-герой, що його імя є немов синонімом українства.
Ґ. Андрашко пояснює, що причиною малої поіформованости чужинців про Шевченка є трудність перекладати його твори на чужі мови з уваги на специфічні питоменності Шевченкового вислову та на тематику, для якої рідна мова з її нюансами є природними рямцями. Цю думку ми вже нераз чували, а проте вона таки дискусійна. Нам здається, що Шевченко передусім тому на заході Европи мало знаний, бо 1) українська література взагалі досі була мало для чужинців атракційна, на що складались історично-політичні причини, — через те й українською мовою володіє так мало чужинців, і 2) що досі ніодин великий чужинецький поет не спокусився перекласти "Кобзаря". Твердженню, що Шевченка не можна вірно й гарно, без обнижування вартости його творчости, перекласти на чужу мову, заперечило видання Українським Науковим Інститутом у Варшаві вибраних його поезій у польській мові. Виявилося, що коли Шевченка перекладають справжні, добрі, поети — його вірші й у перекладі виходять прегарно. Це торкається польських перекладів К. Вержинського, Лободовського, Голєдра та й польських перекладів Богдана Лепкого. Але й сам Ґ. Андрашко, даючи спробу перекладу Шевченка на німецьку мову, доказує, що вірші Шевченка й по німецьки, мистецьки перекладені, виходять по мистецьки (Заповіт, Мені однаково, Сонце...). Наскільки нам відомо, найкращі досі переклади Шевченка на німецьку мову дав Остап Грицай. Але щоб спопуляризувати якогонебудь чужого письменника, та ще й із познаками "екзотики", цього не може зробити хоч би найкращий землячий перекладач: це може перевести тільки письменницький авторитет у тій чужій літературі, у тому чужому громадянстві, Тарас Шевченко стане відомий німцям тоді, коли Ґуставів Андрашків буде більше.
І. Ір.
