Цирк і журналістика

Інтерв'ю, яке Шон Пенн зробив з Ель Чапо Ґусманом, можна пояснити лише легкодумністю, яка отруює політичне життя і призводить до заміни ідей видовищем

 

 

Однією з найнебезпечніших професій у нинішньому світі є журналістика. Щороку у звітах, які складають спеціалізовані аґенції, з'являються десятки репортерів, інтерв'юерів, фотографів і колумністів, яких викрали, катували чи вбили релігійні й політичні фанатики, диктатори, злочинні банди і контрабандисти або власники економічних імперій, які в існуванні вільної та незалежної преси вбачають загрозу для своїх інтересів.

 

Безперечно, цей контекст пояснює обурення через інтерв'ю, що його актор Шон Пенн взяв у мексиканського наркоторгівця і вбивці – який завдяки своїм шаленим капіталам фіґурує в переліку найбагатших людей світу за версією журналу Forbes – незадовго перед тим, як того схопила морська піхота Мексики. Інтерв'ю, яке з'явилося в журналі Rolling Stone, є жахливим, це демонстрація нестримної і фіґлярської самозакоханості, до того ж сповнена симпатії і співчуття до мультимільйонера і безжального злочинця, якому приписують близько трьох тисяч смертей, опріч незліченних безчинств, серед яких є багато зґвалтувань. 

 

Шон Пенн є гарним актором і має славу «проґресиста», а цей термін у стосунку до людей з Голлівуду зазвичай означає непереборне захоплення диктаторами і тиранами третього світу. Це показала в блискучій статті Майте Ріко («Вічна пристрасть до деспота», El Pais, 17/1/2016), яка згадує дифірамби актора (а також Майкла Мура та Олівера Стоуна) на адресу Фіделя Кастро та Уґо Чавеса: «Одна з найважливіших потуг, які ми маємо на планеті», «захопливий лідер», «відчуваю до нього любов і вдячність» тощо. Як тоді пояснить актор те, що на останніх виборах 70% венесуельських виборців сказали категоричне «ні» чавістському режимові? Ймовірно, він про це навіть не знає.   

 

Випадок Шона Пенна пояснюється лише надзвичайною легкодумністю, що нею отруєне політичне життя сьогодення, в якому на зміну ідеям прийшли образи, а реклама визначає цінності й марноти, які є спонукою для великих прошарків громадян. Вихваляти Фіделя Кастро – зі слів Олівера Стоуна, «наймудрішого чоловіка на світі» – є патетичним проявом цинізму та невігластва, це те саме що захоплюватися Сталіним, Гітлером, Мао, Кім Ір Сеном чи Робертом Мугабе і обстоювати як взірцеву диктатуру, яка за понад півстоліття перетворила Кубу на в'язницю, з якої кубинці намагаються будь-що утекти, не боячись навіть акул. І тим самим є вважати політичною зіркою планетарного масштабу коменданте Чавеса, режим якого перетворив Венесуелу на бідну, переповнену насильством, пригнічену країну, рівень життя в якій щодня падає через галопуючу інфляцію – найвищу у світі – і де корупція й наркотрафік проникли в саму серцевину уряду.

 

Як зручно цим діячам, перебуваючи в Голлівуді, тобто під захистом закону – де ніхто не відбере у них будинки, бізнес, інвестиції і не візьме їх під нагляд за те, що вони кажуть чи пишуть, – в комфорті та свободі, якими вони насолоджуються, бавитися в «проґресистів», приймаючи запрошення бездарних сатрапів, які ставляться до них, як до королів, запобігають перед ними й улещують і обдаровують їх, і захищати жорстокі гнобительські режими, які змушують жити в страху, злиднях та брехні мільйони громадян, в яких відібрали право голосу і найелементарніші права. Сьогодні, окрім диктаторів, «проґресисти» з Голлівуду захищають також звичайних злочинців та серійних убивць, як-от Ель Чапо Ґусман, який, на думку Шона Пенна, є бідакою, котрий дійшов до порушення закону, бо це був єдиний спосіб вижити у світі, атрофованому несправедливістю та олігархами.  

 

На жаль, журналістика також є однією з жертв цивілізації видовищ наших днів, де з'являтися означає бути, а політика – і саме життя – стали попросту виставою. Використовувати цю професію для самореклами та поширення легковажних ідей, тупих банальностей і полум'яних політичних брехень – це також спосіб завдати шкоди ремеслу і професіоналам, які роблять справжні дива для того, щоб виконувати свій обов'язок: повідомляти правду за загалом скромні зарплати, наражаючись при тім на великий ризик. Такі люди, як Шон Пенн, Олівер Стоун та їм подібні, навіть не здогадуються, що їхня позиція свідчить про зневажливе упередження щодо Венесуели, Куби, Мексики і загалом третього світу, через лицемірство, яким вони хизуються, коли вихваляють і рекламують для цих країн системи та диктаторів, яких би ніколи не толерували у власній країні; у цьому вони дуже схожі на Ґюнтера Ґрасса, який у 80-і роки просив, аби ми, латиноамериканці, наслідували «приклад Куби», тимчасом як в Німеччині він обстоював соціал-демократію і боровся з комуністичною моделлю.

 

Звісно, моя критика безвідповідальних шалапутів, як-от Шон Пенн, не означає, що я думаю, що актори мають відмовлятися від політики. Цілком навпаки: я твердо переконаний, що участь у публічних дебатах, в громадському житті є моральним обов'язком, від якого ніхто не має почувати себе звільненим, надто ж якщо не є задоволений суспільством і світом, в якому живе. І вважаю, що цей обов'язок є ще більшим, коли громадянин – як у випадку названих діячів кіно – є більш знаним і тому має більше можливостей бути почутим широким загалом. Але саме тому необхідно, щоб ця участь базувалася на глибокому знанні справ, про які висловлюється думка.  

 

З огляду на це я хотів би процитувати реакцію (її текст можна звірити на інтернет-сторінці deadline.com) на статтю Шона Пенна іншого американця, добре поінформованого і чесного, письменника Дона Вінслоу. Вінслоу, який вже 20 років досліджує мексиканські наркокартелі й видав відзначену призом книжку «Картель» на цю тему, згадує усіх журналістів, яких покалічили чи вбили через те, що вони розслідували діяння Ель Чапо Ґусмана. І його дивує, що Шон Пенн не запитав у боса мафії, чому той, після першої втечі з ув'язнення в 2001 р., розв'язав «завойовницьку війну» задля витіснення інших картелів, яка спричинила понад 100 тисяч убивств. Інші питання, що їх Шон Пенн не поставив: скільки мільйонів доларів витратив Ель Чапо на підкуп суддів, політиків і поліціянтів, з якої причини він вирішив укласти угоду про співпрацю з організацією садистів та вбивць Los Zetas і чому погоджувався, щоб його прислужники приводили дівчаток, які ледь досягли статевої зрілості, в його камеру у ті періоди, коли він перебував в ув'язненні. Серед іншого Вінслоу шкодує, що Шон Пенн за сім годин діалогу не поставив Ель Чапо Ґусману жодного питання про 35 людей (серед яких було 12 жінок), яких він наказав убити, звинувативши їх у співпраці з Los Zetas, перед тим як він уклав мир з цією страхітливою бандою.

 

Причини, через які Шон Пенн не поставив жодного незручного запитання Ель Чапо Ґусману, нам добре відомі. Він поїхав брати в нього інтерв'ю, вже маючи відповіді вбивці, створені власною легкодумністю чи цинізмом, щоб подати його як жертву економічної і політичної системи (до певної міри героєм), яку обожнювані ним Фідель Кастро і Чавес почали руйнувати. І підтримати цим свою заслужену славу «проґресиста», окрім слави відомого актора та мільйонера.  

 


Mario Vargas Llosa
Circo y periodismo 
El País, 24.01.2016
Зреферувала Галина Грабовська 

 

04.02.2016