...Рівночасно хочу дещо написати шановній редакції з Волині про наших селян й їх відносини. Полоса між Стояновом, Уговом, Доросином, Пороком Меншим і Більшим, Падалівкою, Сокулем, Хойновом, Озерами — се дрібні бідні господарства, що повстали з парцеляцій, переведених польськими переважно й російськими дрібними шляхотками. Сливе до сьогодня всї ті господарі не є властителями, тільки парцелянти або банки, а господарі платять чиншове. Поля не дуже врожайні, але кращі, нїж у польських ґубернїях, бо немає таких пісків. Лїсів багато, так само озер, долин. Розвинена сильно годівля худоби та пчільництво. Податки, разом усї зраховані, не менші від галицьких, — з тою ріжницею, що в Галичинї є школи, шпиталї, дороги, почти й залїзницї, а тут сього немає. Анальфабетизм у кождім селї 80%. Сам народ не злий, тільки в темряві, — добродушний й індивідуально перевисшає, не вважаючи на темноту, звичайного галицького сватка, — спритний, понятливий, реліґійний. Коли розмовляв я на ту тему з багатьома людьми та з ріжних сторін, переконав ся, що не загасло в них самопочуттє, що були колись греко-католицькими унїятами, що звуть ся "Малорусинами", що була колись славна, велика, самостійна Україна, що мали своїх князїв, королїв, гетьманів, — про се знають на підставі оповідань батьків і дїдів. Одначе ті історичні спомини неясні, помішані, бо, як казали менї, не мають анї книжок, анї нїкого, хто їм се пояснив би докладно, а в школах про се не вчать. Коли одначе здибав я села мішані з латинниками та православними, то стрічав тут страшну ворожнечу, ненависть. Українцїв називають ті другі Москалями, показують на них, що вони нам вороги, — а коли прийде до сварки, то Малорусини латинникам кажуть відкрито: "Та й ти, братїку, був таким самим Москалем, як і я, тільки перейшов на латинське. Таж, бачиш, не вмієш навіть говорити по польськи, а балакаєш по нашому". "Нас, пане, переводили на дві сторони, два пекла ми пережили, одні нам обіцяли золоті грамоти в хатї на стїнї вивісити (себто православним), а другі "рожаньце" й що будемо мати своє королївство (себто Поляки)."
По всїх селах, де тільки був двір, то переважно польські шляхотки, — а на иншім становищі російський чиновник, — тому або польський або російський шляхотка мав вплив на нашого мужика та з нього зробили дивогляда: анї Москаль, анї Поляк, анї то Українець, одначе в засадї зостав ся добродушний і тужливий за колишньою свободою Українець—Малорусин. Колиб тут перед війною хоч трохи було нашої працї — то зовсїм инший настрій були-б ми тут найшли. Се приклад на Поляках. Яка ріжниця між околицею Пйотркова, Кєлєц, Люблїна, Радома, Краснїка й Замостя і т. д. Вкінцї наших Малорусинів-Українцїв ідентифікують тут з Москалями, хоч я, будучи при ріжних урядових справах, чув, як селяне як свідки зізнавали по українськи й називали себе Українцями—Малорусинами, а не Москалями, хорони Боже. Матїрна мова чиста, українська, — тільки денеде вплїтають уже накинені російські слова.
Домові уладження се все нагадує українські звичайні, — які наші люде звикли бачити тільки в українськім театрі. Образи прикрашені квітами, вишивками, ручниками, мисниками. Стрій, як у жінок, так і мущин, — що бє в очі, — се вишиванки та сїраки, сиві шапки, — а тепер уже наткнені декуди російські кашкети. Коли живеть ся серед тих людей, то забуваєть ся зовсїм, що находиш ся на чужинї, а наче між своїми, тільки недостає тов. "Просвіти" й инших.
Настрій до нас не злий, тільки Москалї, відступаючи, страшили людей немилосердно, що союзні армії будуть їх мордувати, обтинати руки, ноги, носи, жінкам груди, й намовляли їх, аби палили свої господарства та з ними втїкали; одначе були салдати, що по тихо радили їм зоставати ся, втїкти хвилево в лїс, а коли союзні армії надійдуть, то з довірєм до них відносити ся.
В однім селї оповідали люде навіть, що московські салдати обходили ся з ними жорстоко, рабували, підпалювали пасїки й забирали худобу не платячи, анї квітуючи, а "ваші салдати й пaни офіцери все платять тай обходять ся з нами дуже чемно, — а на війнї не обійдеть ся також без прикрости, бо-ж се війна". Що український народ у тих сторонах ворожо настроєний до Москалїв й їм не сприяє, то доказ, що маса Малорусинів утїкло з московських рядів, зостали ся дома, по лїсах й союзні армії їх не силою забрали, але вони, ті втїкачі, достали ся добровільно, як се показало ся при їх зголошеннях і заявах, коли їх списувано й відставлено в глибину краю. Не було також прикладів — я анї одного не знаю — зради зі сторони тих людей. Противно, ручити хотїли своїм життєм і майном, аби зостати ся дома. З нашої сторони як найбільше треба пояснень для союзних геройських армій, що се не Москалї, а наші давні предки славної й могутньої України, синів, що проляли кров за свободу на Сходї проти кровопійчого царату та російського режіму. Дальше, щоб так само, як і Поляки, пояснювати, орґанїзувати й будити народ до працї та против його відвічного ворога (Москви).
Отсе мої вражіння та спостереження на здобутих союзниками українських територіях.
[Вістник Союза визволення України]
23.01.1916