Бах і сини

Закінчився різдвяно-йордановий період у вітальнях наших домівок, час вуличних шпацерів чи кнайпових чаювань. Мистецьких осередків це теж стосується – музичних зокрема. Львів повертається до свого щоденного, звичного типу життя, хоч не відомо – на краще це чи на гірше. Закінчились «Різдвяні подарунки», «Коляди» й привітання у Львівській філармонії, і почалося штатне концертне півсезоння. Однією із перших традиційних філармонійних подій у цьому році став концерт камерного оркестру Collegium Musicum під керівництвом Івана Остаповича та британського піаніста українського походження Івана Говоруна. Грали музику Йоганна Себастьяна Баха і двох його синів – Йоганна Крістіана та Карла Філіппа Еммануеля. Концерт відбувся увечері 20 січня в Концертному залі ім. С. Людкевича у Львові й носив назву «Бах і сини».

Варто зазначити, що концертна аґенція Collegium Musicum (раніше вони себе йменували просто мистецькою незалежною організацією) не є комерційним проектом і повністю існують на підставах волонтаріату. Відповідно, продукція аґенції не завжди є належної якості через брак матеріальної складової. Суб’єкти концертів, які організовуються цим об’єднанням – це здебільшого самі члени-респонденти Collegium Musicum чи їх товариші. Тому з цілковитою відвертістю та об’єктивністю щодо професіоналізму чи вишколу говорити про їхні концерти важко.

Отже, «Бах і сини». Якщо говорити про атмосферу концерту, то він скоріше нагадував домашнє салонне музикування – і такого ефекту, вірогідно, намагались досягти організатори події. Але, на мою особисту думку, такі концерти не мають все ж відбуватись на великій сцені філармонії. Компонування сцени було досить нетрадиційним для концертів Львовської філармонії. Клавір (в нашому випадку рояль) стояв перпендикулярно до краю сцени, а не боком поміж оркестру, як зазвичай буває. Оркестр сидів за німецькою посадкою. З’явилося враження певної автентичності. Але є одне «але» – навіщо, в такому випадку, потрібен дириґент? В інструментальних концертах тієї епохи соліст, як відомо, сам виконував обов’язки керівника супроводжуючого ансамблю, або, як говорять зараз, – оркестру, хоч в епоху бароко термін «оркестр» мав те саме значення, що зараз – термін «ансамбль».

Не братиму під аналіз самі твори – лиш їх виконання у Львові, значення цих виконань і якість.

Не думав, що концерт з п’яти барокових творів, які зазвичай тривають до 15 хвилин максимум, може бути поділений на 2 відділи. Але це сталось з технічних причин, бо рояль і клавесин в І відділі виявились не налаштованими, і організатори мусили впровадити перерву з технічних причин для налагодження інструментів. Як виявилось, більшість творів у Львові й Україні вцілому були виконані вперше. Я не є прихильником подібних програм – щиро; але вважаю, що така музика і її виконання має право на життя і розвиток. Вразила заповненість залу – більше третини місць в філармонії були зайняті. Вочевидь, Бах і бароко все ж потрібні львівській публіці. Така явка, можливо, завдячує різдвяно-зимовій львівській туристиці, прихильництву соліста Івана Говоруна з Великобританії, а також львівській публіці, яка так полюбила Collegium Musicum за їх останню діяльність, що мала чимале значення для популяризації музичного мистецтва у Львові й поза його краями.

Першим в програмі був виконаний Концерт №4 WQ 43 до-мінор Карла Філіппа Еммануеля Баха. Це була львівська прем’єра цього твору. Твір був виконаний з певним ентузіазмом і дуже вдало – на мою думку, скоріш за все, тому що був першим у програмі. Львівська публіка і для мене як виконавця залишається найтяжчою, але тепер я побачив причину – в залі царив хаос! Концерт не те що не можна було слухати – я не міг побачити навіть сцену з дириґентом, бо переді мною ходили весь час. Якщо говорити про почуті «шматки» – то поза музичними звуками було чути купу звуків, які не мали нічого спільного з музикою. Стосовно естетики Концерту К. Ф. Е. Баха я зауважив, що від початку твору до його кінця твір перестав бути бароковим і став аж надто романтичним, стрімким і галасливим – скоріш за все, через зростання напруги в залі. Соліст через несправність інструменту намагався щось з нього видобути, але не зміг. Оркестр грав...

Далі за програмою оркестр виконав Третій бранденбурзький концерт BWV 1048 Соль-мажор Й. С. Баха. Як вже було сказано, Collegium Musicum не є комерційною організацією, тому музиканти в оркестрі часто змінюються. Через це саме в бранденбурзькому концерті, який вимагає спільної оркестрової гри і певної майстерності оркестрового музикування, можна вказати на незіграність оркестру Collegium Musicum. Здебільшого учасники оркестру – це студенти Львівської музичної академії або її випускники. В цьому закладі не вчать гри барокової, класичної, романтичної тощо, межі звукової естетики різних епох згладжені, тому майже завжди представники пострадянських шкіл грають, що називається, «як вміють». От і тут струнні грали «як вміли», чи, як їм здавалося, грали «приблизно до істинного барокового звучання». Слід підкреслити, що музиканти щиро й сумлінно і без комерційного підґрунтя виконували цю музику. Та все ж виконання таких творів вимагає неабиякої підготовки, а не просто вчасно грати ноти зі своєю групою в одному темпі. Що щиро потішило – клавесинова партія в Концерті, яку виконувала Анастасія Бойко, хоч сам інструмент був ненастроєний, як мережа маршруток у Львові. Всі каданси, аґоґічні відступи, переливи були надзвичайно тонкими й вишуканими. Була чітка межа між штрихами стаккато й нон-легато, логічні розгортання й згортання тематизму. Таку майстерність володіння бароковою естетикою виконання не затьмарила навіть непідготовленість до гри самого клавесину.

Другий відділ концерту розпочався українською прем’єрою Концерту №6 для клавіру з оркестром W C73 фа-мінор Йоганна Крістіана Баха. Тут вже дійсно була відчутна добра, тісна співпраця піаніста з супроводжуючим ансамблем. Один-одного підхоплювали, музикували, звуковий баланс був відповідним, було відчутне справжнє концертне змагання між солістом і струнними. В академічному виконавстві є допустимі межі норми у неспівпадінні з нотним матеріалом чи ймовірним задумом композитора. Не завжди тактовно критикувати виконавця за «ліві ноти», чи «лажу», бо існує багато факторів, незалежних від музиканта, що їх спричиняє, але в Концерті №6 Й. К. Баха у соліста «лажі» було дуже багато. Часами Іван Говорун дозволяв собі нетипові, несумісні з естетикою епохи та твору, строкаті, зверхні ноти, що дуже вибивало слухача з загальної картини твору. Чомусь піаніст дозволив собі також пасажі грати не ритмізовано – романтично, як у Ліста, на одній педалі, що загалом можливо, але не в цьому творі. Поза тим, деяких важливих нот в пасажах та мелодіях навпаки бракувало – піаніст їх просто «з’їдав». Говорити про інтерпретацію завжди важко, бо це все ж таки речі індивідуальні – скільки людей – стільки й інтерпретацій. Чим старіша музика – тим тяжче її грати, чи знати як її грати. Але в цьому творі піаністом були допущені відверті нефахові помилки, які з інтерпретацією не мають нічого спільного.

Карл Філіп Емануель Бах Симфонія №5 WQ 182 для струнних і бассо контінуо. Мені тут бракувало легкості, витонченності, прозорості. Струнні тягали смички з великою бравурністю. Можливо, це було пов’язано з жестом дириґента Івана Остаповича, яким змушував музикантів так голосно й м’ясисто грати. Якщо піднімати руки вище голови при динаміці п’яно і розмахувати ними всеокрилено й піднесено, оркестранти легко й непримхливо грати не стануть. Кажуть, то така Київська дириґентська школа – давати надмірний жест. Як відомо, Іван Остапович як дириґент закінчив саме Київську консерваторію. Але яка б то школа не була, жоден оркестрант не гратиме тихо й легко, коли у дириґента руки вище голови. Якщо під час концерту на хвилинку перестати слухати музику, й сконцентрувати зір лиш на дириґента – може скластись враження, що він диригує Восьму симфонію Малера (так звану Симфонію тисячі учасників), але аж ніяк не лаконічну камерну симфонію епохи бароко на 14 виконавців. Чому Остапович взяв до рук батуту – теж не збагну: її дириґенти почали використовувати лиш в 19 сторіччі через збільшення оркестрового складу, бо здалеку сцени валторнам, наприклад, точного пункту руки було вже не видно. Автентика увірвалась.

На завершення концерту камерний оркестр Collegium Musicum разом з Іваном Говоруном виконали Клавірний концерт фа-мінор BWV 1056 Йоганна Себастьяна Баха, який дуже давно став шедевром. Цей концерт, як і славнозвісний ре-мінорний Баха, увійшов до регулярних репертуарів більшості піаністів світу, існують тисячі записів цього твору, з тисячами різних інтерпретацій відповідно. Але попри те, що музика цього Концерту є на слуху любого музиканта, Говорунові й тут не вдалося поладнати з філармонійним Стейнвеєм. Нон-легатні тріольні пасажі першої частини були рваними, не регулярними, часто зовсім пропадали, здогадуюсь, через затискання рук. Навіть ламентозні ліричні мелодії другої частини, які не вимагають вміло володіти тяжкою нон-легатною технікою, теж були непевними, рваними. Загалом Концерт фа-мінор Баха вдався, хоч піаніст часто збивався і брав зовсім не ті ноти. Оркестр охоче і досить лаконічно супроводжував соліста, за вийнятком місць, де Іван Остапович занадто високо підіймав руки.

Таким був концерт «Бах і сини» у Львівській філармонії 20 січня 2016 року. Який-не-який, а початок академічного філармонійного півсезоння 2015-2016.

Фото: Анатолій Дідик, зі сторінки Collegium Musicum.