Невиголошений виступ на презентації книги Ларі Вулфа “Ідея Галичини. Історія та фантазія у габсбурзькій політичній культурі” (Стенфорд, Каліфорнія: Видавництво Стенфордсього університету, 2010).
Львівська презентація книги про інтелектуальну історію та культурне конструювання габсбурзької провінції Галичини одного з найавторитетніших сучасних дослідників історії Центральної та Східної Європи, професора Нью-Йоркського університету Ларі Вулфа відбулася 7 березня в рамках Третіх Наукових читань імені академіка Ярослава Ісаєвича. Це не випадково, бо Автор книги віддавна співпрацює з Українським науковим інститутом Гарвардського університету, у якому Ярослав Ісаєвич (1936–2010) – видатний український історик, довголітній директор львівського Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАНУ – вперше виступив з лекціями ще наприкінці 1980-х років. Останнього завжди цікавило питання формування історичних та національних уявлень про Галичину, хоч воно й не перебувало у сфері його основних наукових інтересів. Так, ще у травні 2005 р. він ініціював проведення у Львові міжнародної наукової конференції “Міф Галичини: його коріння, суперечності і сучасні інтерпретації”.
Вихід у світ три троки тому англомовної монографії Ларі Вулфа “Ідея Галичини. Історія та фантазія у габсбурзькій політичній культурі” започаткував новий відлік галицьких історичних студій, що завдяки їй знову опинилися в центрі досліджень над феноменом Центрально-Східної Європи (див., наприклад, дискусію навколо книги в авторитетному німецькому “Щорічнику східноєвропейської історії” (2012, № 4) чи в останньому випуску “України модерної”). Українському читачеві сьогодні вже добре відома інша книга американського дослідника, “Винайдення Східної Європи: мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва”, що принесла світову славу її Автору. Хоч від її виходу у світ пройшло вже понад 20 років, лише у 2009 р. київське видавництво “Критика” випустило її український переклад. Хотілося б, щоб на появу українського перекладу “Ідеї Галичини” не довелося чекати так само довго, адже вона уже стала інтелектуальним бестселлером а англомовному академічному світі.
Професор Наталя Яковенко колись влучно зауважила, що тексти Ларі Вулфа тому важливі та евристичні, надто для української історіографії, що впроваджують новий тип історичного наративу, незвичний вишуканий спосіб історіописання: “він промовляє мовою та зворотами, якими послуговуються професори Гарварду в пабах за кухлем пива, а не на викладацькій кафедрі”. Нестандартно написана і його галицька монографія, в якій йдеться про те, як уявлена імперськими урядовцями наприкінці XVIII ст. Галичина стала реальним й значущим геополітичним простором в межах Наддунайської монархії у наступному ХІХ ст.
Насамперед, книга Л.Вулфа є блискучим вступом до транснаціональної історії підавстрійської Галичини. Автор переніс увагу з традиційного аналізу начебто цілісних колективних ідентичностей, пам’ятей, стереотипів основних етноконфесійних спільнот Галичини на вивчення досвіду індивідуального, змінного особистісного сприйняття ідеологічних конструктів, міжперсональної взаємодії та супутнього процесу творення нових культурних смислів. У центрі його уваги – ряд особистостей, що визначали інтелектуальний та культурний ландшафт Галичини впродовж більш як ста років (серед них – імператор Йосиф ІІ, Клемент фон Меттерніх, Александер Фредро, Леопольд фон Захер-Мазох, Іван Франко, Станіслав Виспянський, Маєр Балабан), зі своїми проектами, уявленнями та упередженнями, мріями, фантазіями та враженнями, що, природно, мінялися із плином часу, чи зміною місця перебування. Л.Вулф вміло відчитує ідеї й смисли, приховані у широкому колі джерел: літературних творах, газетних репортажах, подорожніх записках, листуванні, полемічних памфлетах, ботанічних описах, геологічних й антропологічних студіях, фольклорних записах тощо. Звичайно, русько-українські діячі (головним чином згаданий вище І.Франко, але також й Маркіян Шашкевич, Михайло Грушевський, Андрей Шептицький, Мирослав Січинський та багато інших) є важливою часткою цього галицького мікрокосму, а їхні погляди, оцінки та дії, розглянуті у загальногалицькому контексті або ж із віденської перспективи, нерідко прочитуються зовсім по новому.
У монографії Ларі Вулфа немає романтизованого образу підавстрійської Галичини як українського чи польського національного П’ємонту. Натомість Автор прослідковує як початково імперська ідея Галичини засвоюється, переробляється та змінюється різними національними дискурсами, що власне активно формуються у ХІХ столітті, та врешті втрачає свою привабливість напередодні Першої світової війни. До 1846 р. ідея Галичини визначалася йосифінськими просвітницькими реформістськими концепціями та консервативною реакцією на них польських еліт. Подібно як ідеологічний конструкт Східної Європи був важливим для самоусвідомлення західних європейців, Галичина ставала істотною частиною австрійського імперського культурного досвіду як приклад культурного зіткнення “імперської цивілізації” й “провінційної відсталості”. Після 1866 р. польські та українські діячі сформували уявлення про провінцію як про край, де їхні відповідні національні ідентичності можуть бути найкраще збережені та розвинені. Однак, незважаючи на нові тенденції, традиційне поняття галицької відсталості далі залишалося важливим у громадському дискурсі. Л.Вулф чудово демонструє, як ідея Галичини залишалася різноваріантною, невизначеною до кінця, часто підважуваною й оспорюваною. Утворена як адміністративна одиниця Галичина вже за кілька десятиліть набула значення “батьківщини” для багатьох народжених у ній, але усе таки залишалася насамперед імперською провінцією, не до кінця інтегрованою у той чи інший національний простір.
Ця нетрадиційна історія Галичини вбудована в начебто традиційний імперський контекст – герої оповіді Л.Вулфа нерідко здійснювали мандрівку з столиці імперії до столиці провінції – з Відня до Кракова або ж до Львова, або ж ще далі – у віддалені лісисті Карпати. Галичина викликала у них естетичний жах, рідше – насолоду, Львів здавався втіленням східного варварства, рідше – елегантним європейським містом. Здебільшого вони сприймали поїздку в Галичину як вилазку за межі цивілізації, як нагоду побачити екзотичний схід, що здебільшого реалізувалася в орієнталістичних враження від життя галицьких євреїв та русинів, або ж навіть як стимул до переосмислення підставових концепцій життя. Назагал в дискурсі Галичини було важливим поняття європейської межі, інтерналізоване практично усіма національними наративами.
Із розпадом монархії та вибухом польсько-українського збройного конфлікту колишня австрійська провінція зникла з адміністративної мапи Центрально-Східної Європи. Однак, хоч Галичина припинила адміністративно-політичне існування у 1918 р., а після Другої світової війни – із винищенням євреїв, поділом її території між Польщею і УРСР та відповідним примусовим розселенням поляків і українців – взагалі втратила свій успадкований із часів габсбурзького правління етнографічний та геополітичний характер, Автор слушно вказує на роль габсбурзької Галичини для політичної міфології на зламі ХХІ століття – «дух Галичини був невловимим, примарним, міфологічним, суперечливим, але усе ще дуже живим».
