Навчання історії в школах капіталістичних країн має на меті виховання молоді в реакційному, шовіністичному дусі. Буржуазія визнала за потрібне вже змалку прищеплювати людині погляди на народ, як на щось ціле, зв'язане не тільки узами спільної мови, історії і традиції, але й спільністю інтересів. Для обдурювання трудящих служила їй викривлена, спотворена її вірними "науковими" слухами історія. За вченням цих послужливих "істориків", долею народу нібито завжди керували окремі особи з панівного класу. Натхненні "божим провидінням", вони будували міста, вигравали війни, рішали — бути або не бути країні.
Фальсифікатори історії возвеличували ці особи, як людей, що тільки й жили любов'ю до свого народу та лютою ненавистю до всіх "інородців", бо в кожному з них вбачали ворога своєї батьківщини.
Розбити всю ту облудну брехню, викрити класову суть такого тлумачення минулого і допомогти молоді стати міцно на діалектично-матеріалістичному грунті розуміння історії та її явищ — ось почесне завдання, що стоїть перед учителем в школах колишньої Західної України. Мова ж йде про навчальні заклади, де учні здебільшого не знали навіть хронології та історичної карти, де й згадувати нічого було про розуміння учнями класових інтересів робітничого класу та селянства. Навчання історії в школах колишньої Польщі було побудоване на королях, які стрибали в історичних просторах, мов "Ванька-встанька", на війнах, відірваних від економіки. В підручниках подавали польське суспільство, як моноліт — без класів і класових інтересів. Цей "моноліт" скріпляла, мовляв, релігія, яка і супроводила його через усю історію, аж до "чуда над Вислою". Про історію українського народу або мовали, або обкидали її брудом.
Але з встановленням радянської влади школа перейшла на радянські методи навчання. Учні почали відчувати класовий характер історичних явищ та їx внутрішній зв'язок, почали ясно уявляти собі розвиток історії за формаціями і неминучість революційного переходу від однієї формації до другої. Вони все більше і більше захоплювалися цією наукою, і тепер створилося таке становище, що одним з найбільш улюблених молоддю уроків є урок історії.
Цікаво, як учні опрацьовують в цьому навчальному році тему "Боротьба українського народу за своє визволення спід влади польських панів".
Відповідаючи на це питання, учень Піскож змальовує тяжке життя українського і польського селянства під владою шляхти, підкріплює свої слова описом українського села — Боплана, малює картину втечі селян на Січ і перетворення їх у козаків, говорить про розшарування між козаками, подає справжні причини повстання Хмельницького. Учень з огидою ставиться до кривавих катів — шляхти, що по-звірячому знущалася над селянством.
Учениця Гонсьор уміло, вдумливо розповідає про народження робітничого революційного руху в Росії, малюючи яскравими фарбами зародження пролетаріату та його історичну роль, як могильника капіталізму. Вона вже прекрасно розуміє, що історію творять не бажання та ідеї королів і царів, а маси, які висувають осіб, що, уяснивши прагнення свого класу, впливають на його долю.
Але це лише перші кроки в великій роботі по вихованню і перевихованню шкільної молоді західноукраїнських земель в дусі марксизму-ленінізму. Перед учителями відповідальне завдання — вкорінити в уми і серця молодих громадян країни Рад ідеологію найреволюційнішого класу людства — пролетаріату, охопити нею всіх учнів.
На жаль, у цій важливій роботі вчителі натрапляють на чималі труднощі. Справа в тому, що у львівських школах майже зовсім немає підручників з історії, немає радянських історичних карт, ні історичної художньої літератури. Якщо врахувати факт, що багатьом учителям доводиться ще чимало працювати над собою, картина стане ще невідраднішою.
Викладання історії, як одного з найважливіших предметів, треба поставити на відповідному науковому рівні. Ось чому увага партійних, комсомольських організацій і органів наросвіти повинна бути звернена на якомога швидше усунення цих недоліків.
Серйозну роль в справі підвищення якості і наукового рівня викладання історії мають обмін та узагальнення досвіду. Треба частіше скликати викладачів історії, щоб вони мали можливість обмінюватися думками, порадами.
П. Сак, директор і викладач історії 24-ої середньої школи.
