У Виженці
При зустрічах Ольга Юліанівна Кобилянська часто висловлювала своє бажання бодай ще раз за життя поїхати в гори, а найрадніше хотіла б побачити гарну Виженку.
— Прагну ще раз глянути на ті наші голубі гори, на ту сріблясту вічнозелену ялицю та високу, струнку смереку, побачити гірських людей на їх кониках, почути шепіт гірського потоку, насолодитись і натішитись буйною природою, наслухатись оповідань наших гуцулів.
Мрії Ольги Кобилянської здійснилися, як цього вона бажала.
Як блискавка-громовиця, злетіла пам'ятного 28 червня 1940 року в нашу зелену Буковину Червона Армія, а з нею — нове життя. Бійці Червоної Армії, представники радянської влади розпитали і зацікавились, де і як живе наша дорога письменниця. За порадами лікарів було вирішено послати письменницю, згідно з її бажанням, на курорт у Виженку.
4 серпня Ольга Юліанівна була вже в дорозі до Виженки. Тут замешкала вона в нашому домі.
Але й тут відвідини людей не припинялися, а з кожним днем більшали. Не перелічити всіх, хто сюди заходив. Приїжджали сюди з Кам'янця Подільського, Києва, Харкова, Москви, приїжджали письменники, інженери, військові, а про селян нічого й говорити. Кожний хотів побачитися з письменницею, поговорити з нею. Прихожі приносили їй квіти, пучки гірського пахучого зілля.
— Як вам тут живеться, шановна Ольга Юліанівна? — запитували Кобилянську прихожі.
— Почуваю добре, любо мені пливуть тут дні. Радо дивлюся на ці блакитні гори, що так пнуться аж під хмари. Радію, дивлячись на вічнозелені смереки, що вінком оточують цей дім, а ген там далі вкривають непроглядним пасмом гори малої Виженки. Я їх люблю, дуже люблю, а понад усе люблю журкіт потоку, гірську природу, хоч вона часом наводить ж мене тугу. Але зате в ній повно правди, повно свіжого життя, повно, куди не глянеш, принадного чару, — так не раз говорила Кобилянська до нас всіх, і на її обличчі з'являлась усмішка.
Якось цілою делегацією приїхали в гості до Ольги Юліанівни червоноармійці і командири. Вони приїхали спеціально для того, щоб на згадку про перебування в Буковині і, зокрема, у Виженці сфотографуватися разом з Ольгою Юліанівною.
В городі, на тлі смерек та розкішного квітника, розсілася група бійців і командирів, а серед них, на своєму улюбленому кріслі, Ольга Кобилянська.
Ольга Кобилянська принесла буковинцям і всьому українському народові в дар свої твори, дала найкращу науку, зразок творчої жінки, і за це населення платить їй подякою.
Але в колишній боярській Румунії твори Кобилянської були недоступні для широких читацьких мас. Тільки люди, які прийшли зза Дністра і принесли волю, відкрили для народу великі скарбниці творчості Кобилянської. Вони взяли під свою опіку стареньку письменницю, яка ось тепер відзначає 55-річний ювілей своєї літературної діяльності.
Ми є свідками того, як на сторінках нашої радянської преси з'являються матеріали про життя і творчість Ольги Кобилянської. Її іменем названий один з найбільших кінотеатрів у Чернівцях. Одній з кращих черновецьких вулиць присвоюється також ім'я письменниці.
Визволений народ зеленої Буковини шанує свою рідну письменницю Ольгу Юліанівлу Кобилянську.
Юрій Гордійчук, м. Чернівці
Листи друзів
У чернігівському літературно-меморіальному музеї ім. Коцюбинського устаткований куток, присвячений 55-річному ювілеєві літературної діяльності О. Ю. Кобилянської. Поряд з іншими матеріалами про життя і творчість видатної письменниці тут виставлені 9 неопублікованих листів Ольги Юліанівни до М. Коцюбинського. В них письменниця висловлює свою щиру любов до українського народу, до його передових представників. Листи цікаві ще тим, що в них вона відкрито і різко відхиляє будьяке обвинувачення її в символізмі.
"...Дуже мило мені, — пише О. Ю. Кобилянська, — що подобається вам, пане, моя "Земля". Не маєте поняття, як радує мене всяка звістка з України, — жаль лише мені, що "українці" не так-то мене люблять, як я їх. Зробили з мене якусь там символістку і бог зна що, — а я, пишучи, не думаю справді тоді ніколи про ніякі "напрями". Пишу, як душа диктує, а як там воно вийде, не моя вина. Сього літа вислала я один нарис до "Київської старини". Лиш не знаю напевне, чи буде надрукований".
У Чернівцях Ольга Юліанівна мріє про Росію. Вона прагне сюди, де її розуміють і люблять.
"...Може вже на другий рік прибуду знов в Росію. Сего року не було можливо. Батько заєдно не здужає, а і мати дуже з сил опала.
Пишу тепер дуже мало і мало читаю, майже від всяких рухів відбилась і всім дуже вдячна, як хто до мене озветься, особливо з України.
"Тут повинні рожі стояти" задержіть в себе. Може коли здадуться вам, а коли ні — ну, то ні!..."
Цей лист має 38-річну давність. Він був написаний у зв'язку з випуском альманаху. В цьому альманаху, який редагували Коцюбинський, Б. Грінченко і М. Чернявський, була надрукована повість Кобилянської "Битва".
Сім листів Кобилянської, зв'язаних з підготовкою другого альманаху "З потоку життя", що редагував Коцюбинський, написані на рік пізніше.
У листі, написаному в той час, коли Коцюбинський готувався до поїздки на Капрі, а також збирався відвідати Буковину, Ольга Юліанівна пише:
"Зробите велику радість всім буковинським землякам, поступаючи в свій подорож до Італії і до наших Черновиць. Я з радістю поділюся цією новиною в своїх кругах".
В музеї зберігається також один з рукописів твору Кобилянської "Тут повинні рожі стояти". Він залишився в папці з матеріалами, призначеними для проектованого Коцюбинським нового збірника "На новому шляху". Великий інтерес являє також фотознімок Кобилянської і Лесі Українки.
27.11.1940