«...Стрункий, сивий і такий на вигляд молодий чоловік. Очі світяться енергією і доброзичливістю... Пан Діонізій Шолдра, саме так звати мого іспанського гостя, жваво жестикулює, сміється і зітхає, радіє і обурюється. Усі ці емоції викликає в нього Підзамче, точніше, спогади про цей куточок Тернополя, що містився між замком і Надставною церквою», – так згадує відомого художника та реставратора тернопільський журналіст Володимир Сушкевич у книжці «Листи до друга». Діонізій Шолдра неспроста реагує на топонім Підзамче – тут народися та виріс.
Читаю далі:
– Пане Діонізію, а коли ви покинули Підзамче?
У сорок четвертому. Мені ще й дев'ятнадцяти не було. Доля вела мене то до Німеччини, то до Австрії, і ось врешті-решт я опинився в Іспанії. Маю гарний дім у райському куточку, але серце моє тут, у Тернополі, на Підзамчу…
Ах, Підзамче. Я марив про нього за океаном... Здається, там і мама ще жива. І просить, аби побіг я на ринок за чимось. І друзі мене там чекають – здавалось... Але все спливло з водою, з роками...
Народився живописець та реставратор Діонізій Шолдра 16 жовтня 1925 року в Тернополі. В 1944 році, тікаючи від «визволителів», разом із родиною вирушив на Захід. Після багаторічних блукань (митець жив у Австрії, Сполучених Штатах, Франції, Канаді, Іспанії), повернувся в Тернопіль на початку дев’яностих. У 1993-95 роках працював завідувачем реставраційної майстерні Тернопільського обласного музею. Помер 29 вересня 1995 року. До 90-річчя від дня народження Діонізія Шолдри у художньому музеї влаштували виставку його робіт, представили його фотографії та документи, літературу про нього.
Особливе місце в експозиції займає скромний рисунок олівцем, на якому зображена Надставна церва. Чому особливе? «Творче життя митця почалося саме з Підзамчого, – розповідає директор Тернопільського обласного музею мистецтвознавець Ігор Дуда. – Перші враження дитинства – блакитне плесо ставу, захід сонця над золотою Ґаля-горою, прозорість неба, привели його до розуміння плинності життя і вічності природи. Однак, щоби повернутися знову до природи, йому треба було прожити рокі, сповнені тривог, нестатків і щоденної праці. «Якщо я сьогодні є митцем, – казав маляр, – то його з мене зробила природа, праця і любов до праці. В житті мені прийшлося дуже тяжко: я не мав тата, мами, брата, свата...».
Найбільш вражаючі та характерні на думку Ігора Дуди, роботи живописця останніх років – з самотніми деревами та високим небом. «Діонізій Шолдра сам казав, що ототожнював себе з тими українцями, котрі змушені були покидати рідну землю та виїжджати на Захід, із тими людьми, котрих вирвали з корінням, – наголошує він. – З 1980-тих років у його картинах починає домінувати мотив високого неба і поламаних самотніх дерев, палітра світлішає, кольорова гама збагачується, а техніка накладання фарби шпахлею (мастихіном) надає рельєфності деревам і землі. Діонізій Шолдра малює низький горизонт і високе небо, бо вважає, що немає нічого гарнішого за небо, до якого спрямовані погляди і помисли кожної людини. Він малює старі, безлисті й самотні дерева…».
Виставка зібрала людей, котрі добре знали художника. Серед них – тернополянка Наталія Решетуха. Діонізій Шолдра – її дядько. Вони багато спілкувалися, Наталія була з митцем до останніх його днів. Запитую, яким їй запам’ятався Діонізій Шолдра:
– Був дуже ерудованим і дуже цікавим. З ним можна було розмовляти на будь-яку тему, я завжди слухала його з відкритим ротом. Хоча вуйко приїхав уже хворим на рак, але мене, моїх товаришок і родину постійно водив у музеї, ми ходили до театру, їздили до Львова – він хотів багато показати. Щовечора збиралися в художньому музеї, вуйко не міг наговоритися – йому тут дуже подобалося, бо мав співбесідників, а там був сам-один. Хоча, коли приїхав в Україну, був трохи шокований – тут, як казав, побачив сіру масу. Говорив: «Жінок українських так мені жаль – пригноблені, нічого не бачать, тільки думають, як нагодувати сім’ю, а чоловіки – нє. Чоловіки люблять зійтися, поговорити».
Він часто розповідав про своє нелегке життя. Діонізій Шолдра – людина світу, багато подорожував, знав п'ять мов, але повторював: «Де б я не був, які гроші мав в кишені, – такою мовою говорив. Та, як лягав спати, думав тільки українською. І думав, що ще повернуся». Розповідав, що скрізь був дуже самотнім і почувався чужинцем. Уже на старості в Іспанії мав свій будинок, але казав, що не міг там жити – взимку було холодно, тож більшість часу проводив у Америці.
Вуйко був складною людиною, важко сходився з людьми. Як скаже, так мало бути. Був педантом. До самої смерті був сильний духом. Я ніколи не чула від нього нарікання. Завжди доглядав за собою, зауважував, що ми, українці, про себе не дбаємо. До останніх днів дуже хотів, щоби з ним хтось був, не міг наговоритися. Перед смертю через колег в Австрії викликали дочку вуйка, Любу. Вона ще застала його живим, він дуже зрадів, побачивши її, хоча спершу казав: «Любу не кличте».
Завжди пам'ятатиму вуйка. Після розмов із ним стала зовсім інакше дивитися на світ. Запам’яталися його слова: «Тут люди такі сумні, всі дивляться під ноги. Я тебе прошу, Наталю, не дивися під ноги – піднімай очі до неба. Небо краще». А ще любив повторювати: «Не будьте сумними, будьте оптимістами. Бо життя, яке б не було, дуже гарне».
Багато спілкувався з Діонізієм Шолдрою і його колега по музею, тоді виконувач обов'язків головного охоронця фондів, нині виконавчий директор фундації «Справа патріарха Йосифа» Сергій Музика:
– Це була дивна, світла, елегійна, чуйна людина. Творчим кредо Діонізія Шолдри було «Праця – це молитва». Основним образом його творчості стало самотнє дерево, дерево на межі життя і смерті. Пан Діонізій теж опинявся на цій межі. Розповідав, як ледь врятувався під час пожежі у своїй нью-йоркській майстерні. Вона була на 14-му поверсі, а нижче китайці «відмивали» золото. Коли одного разу поліція «брала» ділків, вони вчинили підпал. Сталося так, що пан Діонізій не міг вибратися зі своєї майстерні, довелося стрибати у м'який ківш рятувальної служби. Тоді зламав ногу і довго лежав у лікарні. Пожежа знищила майже весь його творчий доробок, вціліли тільки портрет дочки і натюрморт Б. Нуовілля.
Світ у пана Діонізія ділився на чорне та біле. Коли йому були симпатичні люди, часто робив їм приємне. З Австрії йому присилали цукерки та шоколадки «Мілка», які він дуже любив. І ось приходиш в музей на роботу, а в тебе на столі «Мілка» й купа цукерок. І відразу думаєш – життя солодке. Ігор Микитович Дуда у той час зробив геройський вчинок – взяв на роботу громадянина Америки.
У Тернополі Діонізій Шолдра реставрував багато картин. Перша – «Євхаристія» на металі. Як правило, реставратор виконує всі роботи сам, але «Євхаристію» ми реставрували всі разом по фрагменту. Розповідав, що у Нью-Йорку реставрував роботу Сальвадора Далі. Той сам забирав картину з реставрації. Далі подивився на неї, заплатив, і попросив картонку – буквально за кілька хвилин намалював корону іспанської імперії. До речі, про Далі казав, що не бачив людини простішої у спілкуванні.
Шолдра хотів малювати. Я його під'юджував, питаючи: «Ну що, їдемо на пленер?» Знав, що йому треба, щоби були гнилі дерева та високе небо. Я часто проїжджав біля Глибочка, де було багато таких, хотів його туди звозити, але не склалося.
PS. Пишучи про Діонізія Шолдру, найчастіше його називають маляром неба (іноді додають веселого) та самотніх/поламаних дерев. Чи стоїть за цим простистояння – життя/хвороба, самотність/бажання бути серед людей, рідна земля/чужина? Звичайно, не все так просто. Тим більше, що головним, мені здається, була не контрастність (хай навіть зі слів його сучасників вона проявлялася досить чітко), а уважність до моменту. Згадували, що Діонізій Шолдра дивувався, коли під час грози замість стояти й слухати, як падає дощ, всі поховалися в хату. Здається, це промовисто. Не візьму на себе сміливості робити висновків чи підсумків дещиці того, що вдалося дізнатися про художника, – хай розповідь буде незавершеною.
