Фундаментальний принцип виборчої рівності, який з часів творення Джеремі Бентамом з права науки ототожнюється з демократією, гласить: "одна громадянин — один голос". Практично всі з ним погоджуються — так само як і його повсюдним його порушенням: громадянами в нас стають з народження, але право голосу отримують з повноліттям. Професор Олександр Сушинський у своїй статті блискуче показує як усунути це порушення — делегувати право голосу неповнолітньої дитини тим, хто несе брем'я відповідальності за неї, щоб таким чином її інтереси були належніше представлені при прийнятті політичних рішень. Проблема може виглядати занадто абстрактно, але вона може проявлятися дуже намацально: якось, слухаючи обурення депутата селищної ради, що "область" знов не виділила якихось мізерних коштів на добудову в них школи, здивувався: "а чого ж ви роками бомбардуєте "область", чого зі свого бюджету не завершите будівництво — там же вашим дітям вчитися". На що почув вбивчо просту відповідь: "Я не маю дітей, є пріорітетніші об'єкти". Не часто почуєш таку прямоту у словах, але подібна мотивація в думках є значно частішою. Тому непропорційне представлення інтересів наших "безголосих" громадян є, фактично, їх дискримінацією за віковою ознакою (а "безголосими" у нас є не тільки діти).
І ще одне. Витають в повітрі думки, що старіння електорату посилює загрозу популізму, слабування на який — емпірично доведено — корелює з віком виборців. Так от, реалізація пропонованого підходу дозволить цю загрозу — позитивним збільшенням права електорального голосу, а не негативним зменшенням його — пропорційно зменшити.
Орест Друль
В конституціях сучасних держав, як правило, декларується здійснення публічної влади безпосередньо народом (а на місцевому рівні — територіальними громадами) у формі виборів і референдумів. Декларується також і право на інші форми безпосередньої демократії, які в аспекті сутності цього статусу народу як джерела і суб'єкта безпосереднього здійснення публічної влади не можуть бути заздалегідь встановлені або визначені законом. Зрозуміло, що повним загалом громадян постійне і безпосереднє здійснення влади практично неможливо — та й недоцільно, неекономно і неефективно. Тобто, принцип дієвості здійснення публічної влади безпосередньо народом детермінує часткове делегування цієї влади представницьким інститутам. Ці форми демократії — безпосередня і представницька — мають бути врівноважені і захищені від усіляких зловживань, зокрема, від зловживань правом і довірою громадян.
Інститути демократії, зокрема безпосередньої, треба розглядати з точки зору гарантії відповідальності та підконтрольності влади та недопущення її узурпації. Тобто рівні демократії, відповідальності та підконтрольності публічної влади взаємопов'язані і взаємозумовлені: згортання демократії безпосередньо пов'язане зі зниженням рівня відповідальності та підконтрольності влади і проявляється у поступовому порушенні прав і свобод.
Основними принципами процесів інституту безпосередньої демократії, в яких консолідується і виражається воля народу, є свобода і періодичність вибору. «Воля народу, — підкреслюється у Загальній декларації прав людини, — повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися в періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування».
Воля відповідального народу є певним концентрованим вираженням сутності права і, відповідно, принципу верховенства права. Фальсифікація волі народу є загрозою праву як суспільної цінності, а також правам і свободам громадянина; волевиявлення ж народу крім своєї загальності має бути врівноваженим в аспекті інтересів усього його загалу, тобто всіх громадян, окремих категорій громадян, громад і т.п.
В аспекті концепції людиноцентризму, зокрема україноцентризму, вираз і втілення в практику суспільних відносин волевиявлення громадянина, громади, народу, нації — це, безумовно, моральна, політична і правова відповідальність громадянського суспільства та його інституцій. Однак розробники сучасної ідеології і науки права безпосередньої демократії фактично уникають — поки, сподіваюсь, уникають —постановки і вирішення проблематики інтересів громадянина та окремих категорій громадян у процесах здійснення права безпосередньої демократії. Наукові та прикладні розробки у цьому напрямі стосуються в основному проблематики рівності за статевою та національною ознаками, про потреби ж та інтереси громадян, які — за загальним правилом — на виборах взагалі не мають голосу (насамперед, це діти та громадяни, які не набули дієздатність або її втратили) навіть не згадують.
Виходячи з цього, згадаю про неї сам і спробую окреслити сутність правових гарантій відповідальності законних представників такої спеціальної категорії громадян в аспекті здійснення ними права безпосередньої демократії.
Відправною точкою пропонованої концепції є пропорційність (або симетрія) міри відповідальності і значимості електорального голосу, тобто баланс прав і обов'язків виборця, іншою стороною чого є розвиток відповідального здійснення публічної влади.
Ця концепція в певному наближенні зводиться до інституту конституційно-правової відповідальності як «альтернативної» доктрини конституції демократичної, правової держави — відповідальної республіки.
Головною гіпотезою цього дослідження висувається те, що множинність голосу в процесі здійснення права безпосередньої демократії є необхідністю і гарантією для відповідального представництва згаданих спеціальних категорій громадян.
Для доведення цієї гіпотези треба виконати наступні завдання:
— розкрити сутність відповідальності законних представників спеціальної категорії громадян в аспекті права, охорони і захисту їх прав і свобод;
— довести невідповідність відповідальності і правової здатності законних представників спеціальної категорії громадян, тобто недостатність правових гарантій відповідальності законного (відповідального) представника;
— розкрити залежність прав і свобод спеціальних категорій громадян від здійснення права безпосередньої демократії;
— розвинути компетенційну концепцію субсидіарної і субституційної правової відповідальності законних представників спеціальної категорії громадян;
— розробити основи концепції пропорційної множинності права голосу і міри відповідальності законних представників спеціальної категорії громадян у процесі здійснення ними права безпосередньої демократії;
— запропонувати інститут компетенційної правової відповідальності законних представників спеціальної категорії громадян як основу нової доктрини конституції «відповідальної республіки», а також інструментарію права безпосередньої демократії щодо гарантування потреб та інтересів цієї спеціальної категорії громадян.
Отож:
Правові основи статусу спеціальної категорії громадян та відповідальності їх законних представників.
Суспільство, як відомо, є самоорганізованою системою, яка в цілому, а його інституційна структура (в тому числі і національна держава) зокрема є відповідальною за власний розвиток. Людство в процесі свого історичного розвитку виробило певну систему загальних цінностей і принципів суспільного буття. Ці принципи, так чи інакше, відображені в основоположних нормах правил соціальної поведінки, в релігійних догматах, в нормах звичаєвого права, в нормах міжнародних і національних актів права, конституцій і поточного законодавства. Однією з таких фундаментальних цінностей є ставлення до дитини і сім'ї, а також до громадян, які за рівнем свого психічного розвитку визнані недієздатними. Кожна дитина і кожна недієздатна особа має свого законного представника, який є першочерговим відповідальним суб'єктом за осогромадянина, якого він представляє. Разом з тим, згідно принципам субсидіарності та субституційності за цю категорію громадян також відповідальне і суспільство в цілому, зокрема і держава.
Місією національної держави як організаційно-правового інституту є охорона права і гарантування прав і свобод громадянина, громади, народу і нації. Особливий об'єкт місії держави — спеціальна категорія громадян, які у зв'язку зі спеціальним статусом за законом не несуть правової, зокрема юридичної, відповідальності. Ці громадяни мають спеціальний правовий статус, вони за загальним правилом міжнародного та національного законодавства є суб'єктами права, мають певні соціальні та матеріальні потреби й інтереси, проте не є, за незначним винятком, суб'єктами відповідальності. Щодо цих громадян суспільство і держава відповідально виконують свою місію безпосередньо і через певної інституційної структури.
Спеціальна категорія громадян, зокрема діти, знаходяться у складі чи є елементом народу, територіальних громад, об'єднань громадян, певних колективів. Однак, перш за все, вони є членами сім'ї. Саме сім'я за загальним правилом, що історично склалось, є основним інститутом з точки зору відповідальності щодо такої спеціальної категорії громадян.
Історія розвитку людського суспільства поклала на сім'ю і на кожного з батьків відповідальність за розвиток своїх дітей, за організацію життя родини та її дитини, щоб кожна дитина, виховуючись у сім'ї, громаді, та й взагалі в суспільстві, в процесі соціалізації стала відповідальним громадянином. Відповідально виховувати своїх дітей — не тільки найголовніший моральний і соціальний, але також і конституційний обов'язок кожної сім'ї, кожного батька і кожної матері. За розвиток, насамперед виховання, своїх дітей сім'я солідарно і кожен з батьків індивідуально є відповідальними де-факто — суспільно і де-юре — конституційно і, ширше, — законодавчо.
Суть відповідальності за розвиток і виховання дітей можна сформулювати наступним чином: «Виховання дітей в аспекті відповідальності — це або наша нагорода, або наше покарання. Від нашої відповідальності залежить і те, і інше». Соціалізація дитини залежить від розвитку сім'ї, територіальної громади, народу, нації і, загалом, - суспільства і держави.
Досліджуючи чинні міжнародні нормативно-правові акти (Загальна декларація прав людини і прийняті на підставі і в її розвиток конвенційні акти ООН, в тому числі Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурних правах; Конвенція про права дитини тощо) та національне законодавство (зокрема, Конституція України; Сімейний кодекс України; Закон України «Про охорону дитинства»), можна констатувати, що головний обов'язок родини, батьків — це відповідальне (належне) виховання дітей і створення для цього належних умов. Як приклад можна привести положення Закону України «Про охорону дитинства»: «сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього» (ч.1 ст. 11), тому «батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини відповідно до законів України» (ч.2 ст. 8).
Недостатня в позитивному сенсі відповідальність батьків як законних представників тягне застосування до них адміністративних і кримінальних санкцій аж до найтяжчої — позбавлення батьківських прав. Крім порушення прав дитини, неналежне виконання батьками своїх обов'язків по вихованню дитини, яке перетворюється на головний фактор десоціалізації особистості неповнолітнього, стає джерелом формування асоціальних поглядів і звичок, неприпустимого в правовому суспільстві протиправної поведінки.
Тому виникає необхідність удосконалення правових гарантій щодо відповідальності батьків за створення належних умов для розвитку дітей.
Сутність суб'єктивного батьківського правообов'язку з виховання визначається як можливість і обов'язок батьків своїми вчинками впливати на дитину, її свідомість і форми поведінки, з метою виховання нормальної, повноцінної особистості з належною громадянською позицією. Внаслідок органічного поєднання батьківських прав з обов'язками щодо виховання дітей батьківські права є мірою не стільки можливої як необхідної поведінки.
Право неповнолітнього на належне батьківське виховання в сім'ї, по суті, єдине, ні з чим незрівнянне право особистого характеру. Головна особливість цього права полягає в тому, що самостійно реалізувати його дитина, так само як і недієздатна особа, не може. Це право реалізують їх законні представники, насамперед батьки, а також суспільство, в тому числі і держава. Законодавство сучасних демократичних держав містить пряме посилання на забезпечення цього права і його захисту в судовому порядку.
Отже, батьки та інші законні представники спеціальної категорії громадян мають порівняно з іншими особами, вищий рівень відповідальності, що пов'язано з виконанням ними суспільно значущої функції.
Очевидно, що правообов'язок відповідальних представників спеціальної категорії громадян, насамперед батьків, стосовно дітей, мусить бути належним чином — відповідально — гарантований суспільством і державою.
Відповідальність і можливості законних представників спеціальної категорії громадян.
Відповідальність і право — це суто суспільне явище. Воно виникає на переході або межі внутрішньої і зовнішньої свободи соціалізованої особистості, насамперед людини і громадянина та їх спільнот: об'єднань громадян, громад, народу, нації etc. Як суспільне явище відповідальність і право створюють певний вимір свого існування. У такому аспекті вимірювання права як межі зовнішньої свободи особистості — це певне вимірювання меж (лімітів) свободи різних осіб. Це також означає, що право обмежує або визначає (задає) свободи. Без певного пропорційного обмеження свободи право втрачає сенс, воно не існує. Право, на відміну від свободи, що може бути безмежною (і вироджуватися у сваволю), завжди вимірюється на «стику» свобод. У такій концепції свобода є правомірною (точніше, правовимірною — виміряною правом), а право набуває властивостей об'єктивної реальності суспільного явища, існуючи поза волею окремої особи.
Усвідомлюючи таку проблематику права, слід розуміти його як зовнішню в інтегративному аспекті (тобто сумарно, цілісно) свободу суб'єкта, його свободу вибору, або інакше — «вільну волю», встановлену і обмежену певними — правовими — нормами. Ці норми, які включають норми власне права і юридичні норми, є загальноприйнятими (загальновизнаними) нормами поведінки. У вимірі права і відповідно з ним воля вибору суб'єкта є внутрішньо вмотивованою та зовні відповідальною. Сутність зовнішньої відповідальності суб'єкта полягає у відповідності його вибору — «вільної волі» — нормам права як об'єктивної суспільної реальності. Відповідальність суб'єкта також правовимірювальна і пропорційно мотивована зовнішніми факторами, насамперед санкціями: в аспекті відповідальності суб'єкт завжди підлягає санкції, позитивній або негативній, тобто буде винагороджений чи денагороджений (покараний).
У нашій концепції відповідальність в її родовому тобто загальному аспекті реалізується через компетентність.
Гуманістичний принцип «не шкодити іншим» обмежує внутрішню свободу і задає зовнішню свободу (правила поведінки) невизначеному числу суб'єктів права — тобто всім. Суб'єкт права є елементом системи, поза якою — і це аксіома — він втрачає цю властивість бути суб'єктом права, а це означає, що його зовнішня свобода існує лише у вимірі права, визначеного такою ж свободою інших суб'єктів права. У цьому проявляється дія принципу правової симетрії, згідно з яким формулюємо аксіоматичний висновок: жоден суб'єкт права не володіє абсолютною зовнішньої свободою, тобто «вільна воля» обмежена. Відносно нашої спеціальної категорії громадян гуманістичний принцип «не шкодити іншим» трансформується в обов'язок суб'єктів права (і в першу чергу законних представників цих громадян) не діяти на шкоду громадян цієї категорії і який визначає ("вимірює") межі його, суб'єкта, права. Неналежне виконання, і тим більше невиконання, обов'язку щодо такої спеціальної категорії громадян вважається шкідливим і зумовлює негативні санкції. Це також аксіоматичний принцип сучасного розуміння правової держави.
В аспекті нашої концепції компетенційної відповідальності свобода вибору або «свобода волевиявлення» законного представника «обтяжена» додатковою відповідальністю за особу, яку він зобов'язаний представляти відповідально і справедливо. Це обтяження волі законного представника правообов'язками частково детермінує його дії. А відповідно до принципу симетрії, чим більша детермінація волі, тим вужчі межі права. Адже межі права обернено пропорційні детермінації, а в умовах детермінованих дій (в сенсі повністю детермінованих, без можливості вибору) право втрачає сенс. Ці висновки особливо важливі для подальшого розуміння правового статусу та відповідальності законних представників спеціальної категорії громадян.
Дана концепція поширюється також і на суб'єктивні права законного представника (тобто його права як суб'єкта), які виходять з обов'язків такого статусу. Від їх реалізації або невикористання можуть постраждати інтереси інших осіб, суспільства, держави і, насамперед, особи, яку він представляє. Суб'єктивні права законного представника також розглядаються в рамках категорії «негативно-відповідальна поведінка». Зв'язок між компетенцією і компетентністю характеризує міру або ступінь відповідальності суб'єкта, а в нашому випадку — законного представника. Однак компетенція не може бути абсолютно визначеною. Ця невизначеність задає певну волю волевиявлення. Важливо врахувати, що відповідальність, як було вже доведено, існує лише за умови вільного волевиявлення у вимірі права.
Спільне у різних видів відповідальності — це дієздатність відповідальної особи, насамперед — свобода волевиявлення. Поза цією свободи чи власного вибору (ризику) не можна говорити про відповідальність індивіда. Додаткові обмеження представництвом спеціальної категорії громадян обмежують дієздатність законного (відповідального) представника. Коротше кажучи, інститут представництва звужує дієздатність його носія.
Внаслідок цього можемо стверджувати, що з точки зору дій, зокрема прийняття рішень, відповідальність існує тоді і тільки тоді, коли суб'єкт за певних умов може визначитися і зробити вибір. Такими умовами є вимір права, свобода волевиявлення і ризик. Для законних представників ці умови об'єктивно детерміновані (тобто обтяжені, звужені etc.). Для таких осіб значно більше детермінований через їх представництво результат, хоча і має формальні ознаки вибору в параметрах ефективності чи навіть оптимальності, але немає підстав для повної відповідальності, оскільки він, результат, не пов'язаний з відповідною свободою волевиявлення.
Знову є таки, згідно концепції компетенційної відповідальності відповідальність законного представника буває лише за таких умов: компетенції, встановленої сукупністю норм, причинного зв'язку свободи волевиявлення і дій. За певних умов відповідальність законного представника як різниця його компетенції та компетентності може бути в межах повної, максимальної або абсолютної позитивності і негативності, тобто відповідальності і безвідповідальності. Тут необхідно вказати на взаємну трансформацію відповідальності суспільства і законного представника за забезпечення прав і свобод спеціальної категорії громадян. Суспільство має усвідомлювати, що воно в цілому і кожен його учасник відповідальні за права спеціальної категорії громадян, а це зумовлює їх відповідальність за надання додаткових засобів гарантування відповідальності законних представників такої категорії громадян. Тобто законні представники спеціальної категорії громадян мають бути «підняті» до рівня рівної здатності бути позитивно відповідальними. Суспільство і держава повинні надати їм додаткові засоби гарантії їх відповідальності, обумовленої представництвом. Це приводить нас до необхідності постановки питання про гарантії і засоби рівної відповідальності.
Як наслідок, особливість правового статусу законного представника спричиняє необхідність надання йому додаткових засобів гарантій відповідальності, пропорційних його представницьким завданням або обтяженням його свобод. Інакше кажучи, необхідними є засоби забезпечення якщо не розширення, то, принаймні, збереження меж права законного представника, детермінованих відповідальністю представництва прав спеціальної категорії громадян.
Залежність прав і свобод спеціальних категорій громадян від здійснення права безпосередньої демократії.
У сучасному конституціоналізмі народ як суто соціальне явище констатується і тлумачиться як єдине джерело публічної влади та суб'єкт її здійснення. Народ в цій двоїстій іпостасі здійснює владу різними засобами, які в аспекті його двоїстої сутності не можуть бути наперед детерміновані. Влада, яку здійснює народ, в класифікаційному аспекті є інтегративної за своєю суттю і, насамперед, публічною. У владній волі інтегровано відображаються потреби та інтереси громадян та спільноти. Залежно від суті цієї волі умовно можемо визначити здійснення якогось виду влади, зокрема: установчої, контрольної, законодавчої тощо. Процеси безпосередньої демократії та їх результати свідчать про рівень відповідальності всіх суб'єктів здійснення публічної влади.
Важливим мало би бути конституційне закріплення (конституціювання) і законодавчий розвиток принципу залучення та участі громадськості в розробці та прийнятті публічно-владних і публічно-управлінських рішень. Принцип імперативності залучення та участі є логічним наслідком усвідомлення того, що державна політика та політика держави і де-юре, і де-факто залежить від суспільства, від його відповідальності. Адже сама політика буде гуманістичною тоді і тільки тоді, коли публічна влада буде підконтрольний волі народу, а її здійснення буде відповідати цій волі, потребам та інтересам народу.
Демократія забезпечується процесом підконтрольності та відповідальності громадянського суспільства і політичної системи та, з іншого боку, держави. Врахування у здійсненні влади всезагальності народного інтересу є сутністю демократії. Адже «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдумів та інших форм безпосередньої демократії» (ст. 69 Конституції України). Тому й публічно-владні потенціали громадянського суспільства, політичної системи і держави повинні бути врівноважені. Невід'ємною рисою демократичного процесу є обґрунтованість електорального вибору згідно з принципом справедливості та його відповідність інтересам як усього народу, так і окремих громад, категорій громадян і громадян. Це зумовлює потребу створення умов для свідомого вільного (чи не нав'язаного) вибору в процесі здійснення безпосередньої демократії. Електорат в цілому і кожен громадянин повинні мати не тільки формальне право на вибір, але і реальну можливість його здійснити. Перш за все, повинні бути доступні засоби усвідомленого вибору, відповідні (зокрема пропорційні) мірі відповідальності громадянина. Інакше кажучи, громадянин повинен мати засоби бути відповідальним. Безсумнівно, що будь-які акти, зокрема рішення чи вибір, повинні бути правовими. Тим не менш, не кожне рішення і вибір буває правовим навіть за умови формальної законності. Адже рішення в процесі здійснення безпосередньої демократії можуть бути нав'язані інтересами певної частини його учасників. Вони можуть бути дискримінаційними щодо потреб і інтересів окремої, зокрема нашої спеціальної категорії громадян.
Згідно з нашою концепцією система і якість законодавства про право безпосередньої демократії є тільки необхідною, але ще не достатньою умовою демократії чи демократизації публічної влади і управління. Адже сама по собі ця необхідна умова ще не гарантує кваліфікованого в аспекті відповідальності і справедливості вибору, який залежить від інтересів окремих груп учасників процесу безпосередньої демократії (тобто виборців). Не потребує доведення, що для певної частини учасників процесу безпосередньої демократії бажаний, в тому числі і корисливий, результат можна досягти при дотриманні — формальному — всіх необхідних процедур. І цей результат може не відповідати інтересам певної частини спільноти, тобто бути дискримінаційним. Тому виникає необхідність в концепції законодавчого забезпечення умов кваліфікованого вибору шляхом урівноваження відповідальності з потребами та інтересами. Аксіоматичним тут є те, що співмірність відповідальності та інтересів різних груп учасників процесу безпосередньої демократії — це умова вільного і кваліфікованого вибору, зокрема об'єктивності і справедливості результатів голосування.
Реалізація місії публічної, зокрема державної, влади та окремих її видів ґрунтується на довірі громадян, громад і народу в цілому. Публічна влада і акти органів здійснення цієї влади можуть бути легальними, однак не легітимними, якщо вони не враховують інтереси народу та окремих його груп або частин. Довіра народу ґрунтується на презумпції рівноваги відповідальності та інтересів. У силу цього ті, хто в результаті виборів як акту здійснення безпосередньої демократії здійснюють або «втілюють» публічну владу, відповідальні за дотримання цього принципу рівноваги відповідальності та інтересів. Тим не менш, вибір може бути корисливо спрямований внаслідок маніпулювання інтересами і/або процесами.
Тому важливо підняти на належний рівень розуміння того, що в аспекті концепції рівної відповідальності «значимість голосу» є важливим засобом реалізації правообов'язку та відповідальності громадянина — як елемента спільноти — на «здійснення влади безпосередньо». Розвиток і законодавче закріплення концепції «значимості голосу» надасть громадянину «питому вагу», необхідну для діалогу з іншими суб'єктами процесу безпосередньої демократії, а також з органами державної влади та органами місцевого самоврядування і впливу на їхню діяльність (політику). Іншими словами, громадянину за допомогою вищої «питомої ваги» голосу простіше реалізувати ідею метаконтроля за органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, тобто ідею підконтрольної влади і «влади над владою».
Сутність проблеми права безпосередньої демократії в аспекті прав і свобод спеціальних категорій громадян.
Правова відповідальність за реалізацію права безпосередньої демократії в частині принципу рівної відповідальності стає актуальною для забезпечення відповідних прав усіх громадян і насамперед для організації та проведення вільних справедливих періодичних виборів. Попри позірну простоту питання «рівного» нефальсифікованого вибору становить наукову й науково-прикладну проблему. Адже необхідно забезпечити «рівне» волевиявлення в умовах різної міри (виміру, обсягу, тяжкості тощо) відповідальності учасників здійснення права безпосередньої демократії. Більше того не можна сказати, що питання критеріїв, на підставі яких має робитися висновок про те, що вибір відповідає дійсній волі всього народу і враховує потреби та інтереси окремих громад та громадян, є належним чином розроблені.
Досягненням демократії та демократизації суспільних процесів є становлення та розвиток установчої влади. Зараз вибори — це практично основний і найпоширеніший в практиці конституціоналізму установчий спосіб формування складу органів здійснення різних видів публічної влади або, інакше, — складу публічно-владних органів. Але вибори є також формою (способом) безпосередньої демократії — як делегування компетенції та відповідальності здійснювати публічну владу виборним суб'єктам і тільки на обмежений термін. Принцип періодичності виборів припускає тимчасовість (точніше – строковість, тобто обмежений термін) здійснення публічної влади. Цей принцип також необхідно розглядати в аспекті гарантії відповідальності та запобігання узурпації публічної влади та окремих її видів. Тому кожне волевиявлення народу або окремої громади зокрема, кожні вибори, — це також і відповідна оцінка відповідальності, вотум довіри чи недовіри.
В основі установчого (демократичного) способу формування складу публічно-владних органів, так само як і в основі їх демократизації, лежать принципи свободи (волі) вибору (вільні вибори), періодичності виборів і обмежений термін дії мандата довіри виборців. Ці ж принципи також презентують сутність способу контролю і відповідальності конкретних складів органів здійснення публічної влади та окремих осіб, яким делеговані публічно-владна компетенція, відповідальне здійснення публічної влади та управління. Через інститут строкових виборів, які проводяться в розумні терміни, реалізується підконтрольність публічної влади та відповідальність тих, хто її здійснює, загальної політичної волі виборців. Багато часу знадобилося розвиненим демократіям для того, щоб досягти легітимного рівня демократичності виборчого процесу. Однак проблемними залишаються питання про відповідність волі виборців волі народу в цілому, адже ці принципи не враховують міру відповідальності виборців.
Право безпосередньої демократії, яке юридично — як правило конституційно — закріплено, є лиш формальною умовою демократії, в рамках якої діє звичайна статистика, зокрема закон електорального вибору (підрахунок кількості осіб, що використали право голосу). Цей закон проявляє головну складність (наукову і науково-прикладну проблему) підконтрольності та відповідальності тих, кого обрали, тим, хто обирає, на весь (розумний) термін дії мандата довіри. Згідно з цим законом загальна дія випадкових факторів при їх достатньо великій кількості і при деяких дуже загальних умовах призводить до усередненого результату, який практично вже не є випадковим і може прогнозуватися з великою ймовірністю. Тобто внаслідок дії закону великих чисел електоральний вибір завжди буде прогнозовано усередненим — посереднім, а це означає, що не найкращим. Однак для динаміки суспільного процесу в розумінні позитивного розвитку важливим є не стільки усереднений і, як правило, «популярний» електоральний вибір, скільки «кращий» вибір, який, будучи навіть непопулярним, може бути оцінений лише обмеженим числом більш кваліфікованого електорату як «справедливий» вибір.
Поширеною є думка про те, що з реалізацією принципів безпосередньої демократії (зокрема «свободи» вибору, «загального», «рівного» і «прямого» виборчого права) вирішена проблематика демократії як такої. Насправді ж, саме безпосередня демократія і зумовлює проблему електоральної демократії, тобто відповідального і кваліфікованого вибору. Мова йде про наукову і науково-прикладну проблематику «кваліфікованого», «рівного» і «відповідального» вибору, що зводиться до гарантування «відповідального» волевиявлення та його гарантій, зокрема їх ресурсів, підконтрольності публічної влади та управління, а також відповідальності за їх здійснення. У такому ж аспекті варто розглядати і проблематику відповідальності за права і свободи окремих категорій громадян.
Це все лежить в основі інституту контролю та інституту відповідального здійснення публічної влади та управління відповідно до врівноважених інтересів всього народу і окремих його складових. Найдієвішим в цьому аспекті може стати затвердження інституту законного «політичного» представництва інтересів окремої категорії громадян. З одного боку, законні представники представляють інтереси окремих соціальних груп суспільства або в цілому народу, організованого в державу. З іншого — від імені цих груп і народу в цілому вони контролюють публічну владу і управління, зокрема державу, а точніше — дії органів здійснення публічної влади, зокрема державної влади, та органів здійснення місцевого самоврядування, їх посадових осіб (публічних службовців) .
Тому можна стверджувати, що безпосередня демократія у формалізованому аспекті, зокрема загального, рівного і прямого виборчого права як основи народовладдя, в аспекті проблеми принципу «рівної» відповідальності практично унеможливлює вільний і тим більше відповідально мотивований вибір і контроль в інтересах не лише всіх, але і спеціальних категорій громадян. Частково це можна вирішити шляхом підвищення «значення голосу» законних представників. Але навіть за цих умов пріоритети посадових осіб органів здійснення публічної влади («влада» в масовій свідомості) також можуть бути корисливо спрямовані.
Опитування громадської думки поки засвідчують, що більшість населення в усіх регіонах світу вважає демократію найкращою формою правління. Однак, як справедливо стверджує, зокрема, Ларрі Зідентоп, Європі потрібна конституційна реформа, новий конституційний устрій, якщо ми, справді хочемо вирішити дилему сучасної демократії, яка полягає в тому, що ми вимагаємо від суспільного життя більше, ніж готові в неї вкласти. Стосовно нашого випадку: тягар відповідальності за осіб з особливими потребами несуть, по-перше, їх законні представники, а по-друге, громади та суспільство в цілому. У такому аспекті суспільство має усвідомити свою відповідальність і жертовність в інтересах спеціальної категорії громадян, надаючи певні гарантії та засоби їх законним представникам.
Підсумуємо: недосконалість безпосередньої демократії в аспекті принципу «рівного» вибору без врахування сутності міри відповідальності безпосередніх учасників процесу (зокрема виборців) так чи інакше призводить до певних деформацій народовладдя. Адже народовладдя залежить від підконтрольності та відповідальності представницьких політичних організацій. Рішення або вибір більшості в силу зазначеної статистики може бути недостатньо відповідальним та компетентним чи дискримінаційним щодо окремої, зокрема — спеціальної, категорії громадян.
Отже, приходимо до висновку, що основа відповідальності в процесі демократизації публічної влади та управління — так само як і суспільного життя в цілому — це суспільна потреба врахувати «міру» відповідальності вибору, тобто симетрії «значення (тягаря)» відповідальності і « значення (ваги)» голосу в процесі вибору, яка сприятиме підконтрольності суспільних процесів і відносин і забезпечується інститутом публічної влади, зокрема відповідальним здійсненням публічної влади і управління.
Основи концепції пропорційної множинності права голосу і міри відповідальності законних представників спеціальної категорії громадян у процесі здійснення ними права безпосередньої демократії.
Основа концепції рівної відповідальності (через пропорційну до міри відповідальності множинність права голосу) ґрунтується на таких положеннях:
1. Програми розвитку громадянина, сім'ї, громади, народу і нації формуються, створюються і спрямовуються у певне русло залежно від здійснення безпосередньої демократії.
2. Рішення за цими програмами приймаються народом безпосередньо і через органи публічної влади, насамперед через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, через їх посадових осіб.
3. Якість цих рішень залежить від якості та відповідальності персонального складу (обсади) органів публічної влади.
4. Обсада органів здійснення різних видів публічної влади також формується та змінюється шляхом здійснення безпосередньої демократії.
Отже, право здійснення безпосередньої демократії є фундаментальним і важливим чинником створення умов розвитку громадянина і далі за ланцюжком — сім'ї, громади, народу і нації. Ці умови залежать від якості рішень, а ті, у свою чергу, від відповідальності, кваліфікації та інтересів тих, хто їх розробляє і приймає. Адже органи здійснення публічної влади та їх посадові особи приймають рішення, що стосуються розвитку держави, територій, поселень, відповідної соціальної інфраструктури тощо. Особовий склад цих органів та їх діяльність залежать від волевиявлення народу і насамперед від безпосередніх учасників процесу безпосередньої демократії — громадян, що мають право голосу на виборах і референдумах як конституційних формах безпосередньої демократії.
Це зрозуміло. А проблематичними в цій концепції є питання рівності у відповідальності чи в «мірі» відповідальності. Адже, як було доведено, громадяни мають різну міру відповідальності в силу представництва за законом. Іншими словами, мова йде про відмінність громадян за такою ознакою, як міра відповідальності. Для відповідального виконання обов'язків у суспільстві громадяни повинні мати не тільки рівні права, але й гарантії та засоби їх реалізації. Це зумовлює проблематику рівних можливостей реалізації відповідальності. Адже право без гарантій — мертве право. В запропонованій концепції такою гарантією є міра голосу, співмірна (симетрична) з мірою відповідальності.
Важливим тут є розмежування понять «міри» функцій охорони прав і свобод спеціальної категорії громадян і «міри» відповідальності її законних представників. Для громадянина як безпосереднього учасника процесу безпосередньої демократії значимість (або «вага») його голосу має бути пропорційною його відповідальності. Це автоматично зумовлює значимість відповідальності законного представника. Представницьке право голосу відоме історії безпосередньої демократії [див., наприклад, підручник "Виборче право України", c. 51-88 чи доповідь Ганса Майєра], однак воно не розроблялося в аспекті прав і свобод спеціальної категорії громадян.
У всіх випадках держава є відповідальною, зокрема субсидіарною і субституційною, відповідачем за охорону, захист і забезпечення прав і свобод спеціальних категорій громадян, насамперед дітей. Тут субституційна відповідальність пов'язана з неналежною відповідальністю законного представника. Відповідальність держави трансформується у відповідальність органів держави і державних органів.
На закінчення підкреслимо, що концепція рівної відповідальності громадян передбачає забезпечення їм рівних можливостей та доступності засобів у процесі реалізації права безпосередньої демократії. Тому і пропонується різну величину міри відповідальності громадян у зв'язку з представництвом ними спеціальних категорій громадян врівноважити пропорційною множинністю голосів у процесі реалізації ними права безпосередньої демократії.
Тобто, законодавчо пропонується закріпити наступне:
— держава визнає і гарантує право голосу кожного без винятку громадянина;
— право голосу реалізується кожним дієздатним громадянином особисто;
— право голосу спеціальних категорій громадян реалізують їх законні представники; в разі співпредставників він поділяється на рівні частини і надається для реалізації його законним співпредставникам.
Реалізація цих засад сприятиме зміцненню правового статусу законних представників, зокрема батьків як головних суб'єктів-представників інтересів дітей, тобто посилення захисту прав і свобод дитини. За громадян, які не досягли віку особистого здійснення права голосу, насамперед за малолітніх дітей і громадян, які не набули або втратили можливість особистого здійснення права голосу, це право здійснюють їх законні представники (у випадку неповнолітніх дітей такими представниками, як правило, є батьки).
Опоненти концепції множинності голосу законного представника можуть тлумачити множинність голосу законного представника як надання їм привілеїв за певною ознакою, що суперечить конституційній нормі-принципу «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (ч. 2 ст. 24 Конституції України); а в якості «іншої ознаки» опоненти цієї концепції можуть трактувати множинність голосу законного представника як надання їй привілеїв у порівнянні з іншими громадянами. Однак це не привілей, а засіб чи ресурс правових гарантій відповідальності законного представника. Надання множинності голосу навпаки треба розглядати як усунення дискримінації через надання відповідного ресурсу — тобто як реалізацію принципу рівних можливостей: законні представники спеціальної категорії громадян таким чином будуть «підняті» до рівня рівних можливості бути позитивно відповідальними.
У зв'язку з тим, що принцип «рівного» виборчого права загальноприйнято трактувати як рівність голосів (один виборець — один голос), множинність голосу законного представника може бути витлумачена як його порушення. Насправді це відновлення рівності виборчого права для всіх громадян, а не тільки для виборців.
PS: ця ідея вперше була прозвучала в статті Сушинський О. І. Відповідальність суспільства та громадянина у праві безпосередньої демократії // Вибори та демократія, № 3 (2011), с. 63-74 — Z
26.10.2015