Оксана Васьків-Кукул – дизайнерка і художник-графік. В минулому – викладачка Львівської політехніки. Творила імідж фестивалю Drama.ua та інших проектів мистецької майстерні «Драбина», створює дизайн Форуму видавців у Львові. Майже рік тому розпочала свій авторський проект Mediacomics. Це блог із коміксами про українські мас-медіа та реалії суспільства. Власне, про це й вдалося поговорити у першу чергу.
– Що стало причиною появи блогу Mediacomics?
– Я почала малювати комікси у рік Майдану. Постійно слухала ефіри Громадського телебачення. І часто на фоні загальної напруги там виникали анекдотичні ситуації, якісь цікаві неформальні діалоги. Я почала малювати про це такі маленькі картинки. А потім вони здобули популярність у соцмережах. Коли я переїхала в Америку, почала малювати частіше, а потім вирішила відокремити їх від свого профілю у фейсбуці, і так з’явивя Медіакомікс.
– Були гострі реакції на твої картинки? А які найбільше до вподоби твоїм відвідувачам?
– Скандал був пов’язаний з темою забудови скверу біля Собору Юра. Я намалювала, як Олекса Новаківський та Митрополит Андрей Шептицький дивляться з неба на площу Юра і не схвалюють того, що там відбувається.
А популярними стають дуже часто картинки про щось людське, зворушливе. Коли закрився журнал National Geographiс, я намалювала про це комікс. Було багато поширень, медіа використовували його у своїх статтях. Часто поширюють малюнки, які не стосуються напряму конкретних тем. Наприклад жарти про різні тенденції соцмереж: пости про їжу, всі ці інтернет-срачі, кулони «Тризуб».
– Виявляється, у ‘50-х роках в діаспорі вийшла книжка про історію УПА в коміксах. І є багато випадків, коли цей жанр використовують з метою навчання або навіть пропагандистського виховання молоді. Місія коміксу не тільки розважальна.
– Комікс балансує між мистецтвом популярним, мистецтвом незалежним, між комерцією та пропагандою. Розквіт американського коміксу – це ‘40-50 рр., післявоєнний час. Всі ці герої на кшталт Супермена та капітана Америка – це є пропаганда боротьби з «п’ятою колоною», паростками нацизму і комунізму в США. І вони певним чином вплинули на покоління. Саме тоді зародилась дискусія – чи комікс є незалежним мистецтвом, чи він обслуговує державну машину?
А от щодо коміксу як способи вивчення історії, то у мене є дві улюблені книжки. Вони дуже популярні за кордоном, і я мрію, щоби наші видавці звернули увагу, і їх все-таки переклали українською. Навіть готова долучитися до такого проекту. Це «Маус» американського автора Арта Шпігельмана і «Персеполіс» іранської художниці Маріян Сатрапі, який уперше вийшов французькою мовою. «Маус» – комікс про Голокост, автор розказує історію свого батька, який пережив Аушвіц і згодом емігрував до США. Це страшна драматична історія виживання, зради і людських стосунків під час війни. Але люди в цьому коміксі зображені як тварини – євреї, як миші, німці, як коти, поляки, як свині, росіяни не з’являються, шведи, як олені. Це перший комікс-лауреат Пулітцерівської премії, він зараз вивчається в університетах і школах США. І це дуже хороший спосіб популярного донесення історії про Голокост. Він не дає остаточних відповідей на багато питань, а навпаки ставить нові питання, спонукає читача думати, «перетравити» цю історію.
А «Персеполіс» – це особиста історія авторки про батьківщину. Про Іран, що з квітучої держави перетворився в руїну, втягнутий у війну і де насаджений релігійний фундаменталізм. Але ця історія розповідається дуже простою і виразною мовою чорно-білої композиції. Там багато смішних моментів, обіграно побутові ситуації. Маріян Сатрапі пише, що навіть попри бомбардування і контроль «поліції моралі» люди все одно влаштовували свята і вечірки, слухали сучасну музику. Життя завжди перемагало. Крім того, це історія дитинства і дорослішання жінки, а також еміграції і повернення додому.
Деколи думаєш, чи доречно в часі війни публікувати веселі малюнки? Це дилема для багатьох художників, які працюють в жанрі коміксу і карикатури. Але іронія і візуальна метафора – це насправді дуже сильна зброя. Тому що наш ворог занадто серйозний і пафосний. І це його знищує. Я вважаю здатність до самоіронії одною з основних чеснот, і українцям вона якраз притаманна. Подивіться на наші соцмережі, як реагують користувачі на новини? Всі ці хвилі про «зради» і «перемоги», фотожаби, які з’являються після одіозних висловлювань чи дій наших політиків. Я думаю, що попит на комікс у нас обов’язково з’явиться. Потрібно продовжувати малювати. Я оптимістично дивлюся на розвиток нашого книговидавництва, на те, як піднялася школа дитячої ілюстрації. Люди цікавляться книжками і купують книжки, значить прийде час і на комікс.
– В чому особливості твоїх коміксів, як ти їх створюєш, і хто за стилем тобі близький?
– Всі комікси я малюю фломастерами в молескіні і фотографую на телефон. Іноді трохи «витягую» зображення у фотошопі. Могла би на графічному планшеті малювати, але мені подобаються неідеальні лінії і кольори. Фактурність паперу і ручної графіки також певним чином передає моє ставлення до теми.
Мій улюблений художник-карикатурист поляк Ян Коза, який друкується в газеті Polityka. Там і стиль, і подача блогу чудові. Це коротенькі комік-стріпи на дві-три панельки, але вони дуже влучно віддзеркалюють проблеми польського суспільства. З популярних в медіа і соцмережах українських карикатуристів не подобається ніхто. Всі дуже зосередженні на малюванні персоналій, мало метафор і соціальної критики. Дуже часто видно, що карикатурист «стоїть» на певній політичній платформі, увесь час малює одних і тих самих політиків.
– Чи надходять тобі пропозиції від медіа?
– Коли я була в Штатах, то почала співпрацювати з діаспорним виданням «Ukrainian Chicago» («Українське Чикаго»): малювала для них ілюстрації, карикатури, вітальні листівки.
– А чи відбувається співпраця з українськими медіа, тебе Громадське ще в штат не взяло?
– Політика блогу «Медіакомкс» така, що ці картинки є безкоштовними. І якщо мас-медіа хоче опублікувати якусь із них, то публікує з посиланням на блог. Наприклад Громадське дуже часто розміщує медіакомікси на своїх сторінках у фейсбуці і твітері. На замовлення медіакоміксів я не малюю. Зараз перед виборами поступають пропозиції від партійних газет, я завжди відмовляюся, пояснюю це тим, що якщо почну малювати карикатури на замовлення певної політсили, доведеться закрити свій блог.
– Ти багато часу працювала дизайнером фестивалю Drama.ua та інших культурних проектів. Наскільки цей вид творчості важливий для тебе і з якими інституціями зараз співпрацюєш?
– Я дуже довго працювала з Драмою, майже п’ять років, від самого початку фестивалю. Театральний дизайн мені близький, і це був дуже важливий етап. Але я вирішила зробити перерву, можливо, колись відновимо співпрацю.
З Форумом видавців співпрацюю вже не перший рік. Власне, перед запуском блогу «Медіакомікс» був проект «Форумкомікс». Рік тому, коли була за кордоном, то сумувала, що не потрапляю на Форум видавців. Тому щодня малювала по одній панельці коміксу про героя, який ходить на різні літературні заходи. Пізніше ми з командою Форуму Видавців видали цей коротенький комікс на обкладинці блокноту. Цьогоріч я повністю відповідала за дизайн Форуму Видавців і Літературного Фестивалю, основною темою всіх плакатів були «книгоптахи» чи «книгозаври», які мали би переносити людей від буденних справ і розваг у чарівний світ книги. З Форумом мене пов’язує давня дружба, і я завжди рада сюди повертатися.
– А ще ти видавала поетичні збірки та організовувала фестивалі, проекти, що все ж таки для тебе в пріоритеті?
– Я спробувала багато творчих професій, кожну з них сприймала як новий досвід. Більше восьми років викладала графічний дизайн у Львівській політехніці. Але зрозуміла, що на кожній роботі щось втрачаю, і це час, який могла б присвятити малюванню. Зараз продовжую займатися різними громадськими проектами і паралельно роблю комерційні ілюстрації. Читаю комікси, привезені із США.
– Як щодо самоцензури, чи є в тебе заборонені теми?
– Чому мені не подобаються українська політична карикатура, тому що у цій карикатурі дуже чітко видно політичну платформу, яку підтримує певне медіа. Це для мене табу. Я намагаюся не образити інших людей, але буває різне. Ненормативна лексика іноді з’являється, але це не самоціль, вона є, коли є певний контекст. Наприклад, коли «спливає» приказка про жабу і гадюку (сміється).
– Ти вже думаєш про видання своїх коміксів у книгах?
– Мрію про це. Але треба починати з малих форм, наразі веду блог. В межах Медіакоміксу вже виокремилася рубрика «Lviv manual» – путівник по Львову очима львів’ян. Можливо колись заверстаю ці стріпи про Львів в один сатиричний путівник. До видання на папері вже існуючих медіакоміксів поки ставлюся скептично. Тривалість «життя» карикатури в блозі доволі коротка – пару днів посміялися та й забули. А для книжки мусить бути ширший контекст. Книга коміксів – це насправді дуже велика робота.
– А про що б ти хотіла книжку написати?
– Я б хотіла написати комікс про кохання між чоловіком і жінкою без реплік.
– Ти майже рік прожила в Америці, що тебе вразило в їхній культурі?
– Ми американську культуру і реальність сприймаємо крізь призму певних стереотипів, насправді вона інша, глибша, не примітивна. Там дуже специфічна література і літературний бізнес. Розвинений жанр біографії і мемуарів. Насправді американці багато читають. Торгівля коміксами – це такий же пласт культури, як і їх створення. Локальні магазинчики співіснують поруч із великими мережами книжкових супермаркетів. Видаватися і публікуватися в Америці дуже престижно. В книгарнях завжди є відвідувачі і якісь зустрічі з авторами. Україна тільки на початку цього шляху, але літературний менеджмент і маркетинг у нас дуже інтенсивно розвивається. Я оптимістка, тому вірю, що читання книжок і коміксів в Україні скоро конкуруватиме із читанням постів у соцмережах.
24.09.2015