Діалог жінки та чоловіка, фанку і етніки, мелодії та подиху від «Deši»
Фото Аліни Букіної
Переклад з чеської Павел Мисько
Свого часу познайомившись із Україною на фестивалі «Арт-Поле» чеський гурт «Deši» цьогоріч вирішили включити її у маршрут свого європейського турне. Так серед шести українських міст, де духовий сімейний дует побував із концертами, трапився й Львів.
Впродовж майже двох годин в Арт-кав'ярні «Квартира 35», в якій цього вечора засідав Етноклуб Набутків, в повітрі вібрувала низькочастотна природа звучання, а неймовірне поєднання саксофона з австралійським діджеріду вводили публіку у глибокий споглядальний стан.
Втім «діджеріду+саксофон» – надто спрощена формула для “Deši”. Йдеться про діалог між народною та академічною музичними традиціями, між деревом та металом, між чоловіком та жінкою. Проект легко мігрує від джазу і фанку до етнічної музики.
Особливість Deši криється також в їхньому підході до гармонії. Якщо в більшості проектів за участю діджеріду цей інструмент відіграє скоріше ритмічну функцію або взагалі застосовується майже як перкусія, тут він є повноправним учасником композиції, взаємодіючи з духовими чи струнними на тембральному і тональному рівні, складаючи цілісний діалог мелодії та подиху.
Діжеріду треба читати в множині – Лукаш Пільнай, що навчався в Європі, Індії та Великобританії, є знаним майстром з виготовлення обертонових інструментів – бере на гастролі цілу колекцію власних творінь. Єва Жижковска віддає перевагу баритон-саксофону і кларнету.
– Ваша музика «багата», а водночас відчувається такий приємний чистий мінімалізм...
Ева: Спершу нас було п'ятеро. Використовували «електронне тло», але нам це не дуже подобалось. Було надто шумно. Перенасичення бітом, басом, все це було занадто електронне. А ми, виконавці, були лише начерком, додатком, таким собі гарніром...
Лукаш: А тепер ми стали головною стравою, самим смаком! Тепер наша музика більш авторська.
Ева: Тепер абсолютно все залежить лише від нас. Кожен свій вдих-видих ти мусиш усвідомлювати. У саксофона немає лише одної тональності звучання, їх є понад десять. Ти складаєш їх і вчишся грати. Мінімалізм – це для нас єдиний шлях, єдиний вихід з ситуації. Він – те, що повинно бути в нашій музиці, те, на чому ми акцентуємо.
– Що означає назва “Deši”?
Ева: Ми вирішили погратись з чеською мовою. Слова «deši» у чеській мові не існує, але воно означає двадцять, два десятки. Граматично, це є форма для неістот, як, наприклад, стіл, місто (hrad чеською – чол. рід) чи камінь. Але ми не є неістотами, ми живі. Отже, ми вирішили використати граматичний зразок відмінювання іменників для позначення істот, і саме в такий спосіб отримали форму deši.
– Лукаше, як тобі до рук потрапив такий незвичний інструмент як діджеріду?
Лукаш: Одного разу я почув цей звук, коли на діджеріду грав мій друг, тоді й зацікавився. Спробував і собі, почав «видобувати» різні настрої та тони. Я з цим інструментом уже десять років не розлучаюсь, а гуртові лише чотири. Перед цим у мене були інші проекти, я навіть грав соло, але зараз, в дуеті, почуваюсь найкраще. Та продовжую вчитись у Ондржея Смейкала – це відомий чеський, європейський музичний геній.
– В українському турне до вас приєдналась львів'янка вокалістка Марічка Чічкова...
Лукаш: Ми познайомились на Арт-Полі, заджемували, а згодом запросили приїхати до нас та приєднатись у турне.
Ева: Ми, чехи, не розуміємо української мови. І коли Марічка виступала в нас, у Чехії, то ми сприймали лише звук. Нам дуже подобається українська мова, вона чудесна, додає піднесеності...
– А чи легко знаходять «спільну мову» фольклор український і чеський?
Ева: Я спостерігаю безліч протилежностей. Наприклад, те, що співає Марічка, є значно мелодійніше, і це «щось» нам дуже подобається. Ми ж не надто вдаємось до фольклорних мотивів. Ми граємо музику, яка є більш подібною до німецьких пісеньок, де все просто і ясно. Ці тексти є здебільшого на землеробську тематику: про те, як рухається млин, про коників, про те, як працюється на полі, про гусей… Наші тексти не є настільки драматичними. Проте, на Мораві (історична область в Чехії) такі мотиви присутні, але у нас, в Чехах (інша історична область) таке не практикується. Ми співаємо радше про працю.
Лукаш: Ці «українські співи» також мають і загальнослов’янські корені. Але коли розумієш лише половину від усього у зв’язку з мовою, то не виникає особливого бажання досліджувати цей фольк далі. Відмінним є ритм. Наприклад, у Дахи-Брахи є багато коливань, гармонійності…
– Ваша музика не комерційна, творити у такому напрямку – це свого роду виклик...
Лукаш: Я завжди грав у цьому стилі. Ева грала у слінговому бенді. Якось ми вирішили це поєднати. Тепер у нас багато концертів і ми з цього живемо. Намагаємось зробити це комерційною справою.
Ева: Насправді, це вже комерційна справа.
Лукаш: Чесно кажучи, музика приносить нам гроші. Ми продаємо її через Інтернет, на компактах... Цьогоріч ми намагаємось з усіх сил, аби те, що ми робимо, приносило нам не лише задоволення, а й гроші.
Ева: Я якраз закинула своє навчання, воно тільки шкодило. Я не могла там творчо реалізуватися. Важливим є також те, що ми нічого не орендуємо. Лукаш купив будинок, де ми живемо. Перед цим він довгий час працював у Норвегії, аби заробити достатньо грошей. Так він купив собі дім, де ніхто його не відволікатиме від музики. Згодом він зустрів мене. Тепер ми нічого нікому не платимо, окрім електрики, тобто, ми робимо все можливе, аби мінімалізувати свої витрати. Крім того, ми хочемо вирощувати овочі, це моє хобі. Маємо свій сад, якому приділяємо багато часу. Хоча все ж порпаюсь там здебільшого я. І, завдяки цьому всьому, наші розходи мінімальні.
– На останок, поділіться візіями, яким вам видався Львів?
Лукаш: Ми вдруге в Україні. Вперше були тут, коли відвідували Арт-поле. Встигли ознайомитися з центром міста. Львів - як мала Прага. Про Львів говорять як про найгарніше місто України, яке колись належало Польщі, що тут були різні культури та режими. І реальність відповідає чуткам: тут ми зустріли чудовий мікс людей, культур...
Ева: Мені у Львові просто подобається. Це єдине місто, яке нам поки що вдалось побачити хоча б краєм ока. Бо ані Київ, ані Житомир оглянути через графік не вдалось. Я завжди хотіла побувати у Львові, місті, назва якого часто з’являється у чеських пісеньках. Я завжди вважала, що Львів є якоюсь такою Меккою, яку мушу відвідати, отож мене дуже тішить те, що я нарешті сюди доїхала. Тут, до речі, ми вперше познайомилися з бруківкою, на якій дуже гарно підскакує і товче авто. Вона мені дуже подобається, така органічна і природна...
22.03.2013