У своїй амбіційній книзі «Цивілізація: Захід та інші» британський історик Найл Фергюсон викладає причини, через які, на його думку, західна культура перевершила всі інші і впродовж п’яти століть відігравала основну роль у світі, заразивши решту культур частиною своїх звичаїв, способів створювати капітал, інституцій та традицій. А також чому згодом вона потроху стала втрачати блиск та лідерство, і тепер уже не виключається можливість того, що в не такому вже й далекому майбутньому її відсуне на задній план очолювана Китаєм Азія, яка у наші дні саме набирає силу.
На думку гарвардського професора є шість причин, через які встановилося це домінування: суперництво, яке призвело до дроблення Європи на таку кількість незалежних держав; наукова революція, позаяк всі великі здобутки в математиці, астрономії, фізиці, хімії та біології починаючи з ХVII ст. були європейськими; верховенство закону і представницької форми правління, що опиралося на право власності, яке з’явилося в англосаксонському світі; сучасна медицина та її потрясаючий розвиток в Європі та Сполучених Штатах; суспільство споживання та неспинний попит на товари, який запаморочливо пришвидшив розвиток промисловості, та особливо трудова етика, яка – як описав це Макс Вебер – запровадила для капіталізму в протестантському полі суворі, постійні та дієві норми, які поєднали в собі наполегливість, дисципліну та аскетизм з ощадністю, релігійною практикою та користуванням свободою.
Ця книга є серйозною і водночас захопливою, хоча й не надто безсторонньою, позаяк її автор наголошує на англосаксонських внесках та ігнорує, наприклад, французькі, а ще, можливо, переоцінює позитивний вплив протестантської реформи на католиків та мирян в економічному та громадянському розвитку Заходу. Проте у ній є багато оригінальних аспектів, як от теза, згідно з якою розповсюдження по цілому світу західної манери одягатися було невіддільним від поширення певного способу життя, цінностей та моди, які уніфіковували планету та сприяли глобалізації. Тому, як при допомозі дуже переконливих аргументів стверджує Найл Фергюсон, пропаганда мусульманської чадри та хустини є не ще однією модою, а частиною стратегії, яка має на меті обмежити права жінки і завоювати великий плацдарм для запровадження шаріату. Саме це сталося в Ірані після революції 1979 року, коли аятоли затіяли одягову кампанію проти того, що вони називали «отруєнням Заходом», а тепер це починає відбуватися в Туреччині, хоча більш поволі та приховано.
Фергюсон без мудрувань та недомовок захищає західну цивілізацію, та добре усвідомлює існування того лихого спадку, який також становить її частину – як от інквізиції, нацизму, фашизму, комунізму та антисемітизму, – однак декотрі з його переконань важко поділяти. Серед них те, що імперіалізм та колоніалізм у підсумку – попри спричинені ними масові убивства, грабунки, безчинства та знищення примітивних народів – були чимось більш позитивним, аніж негативним, оскільки відтіснили забобони, варварські звичаї та вірування та сприяли процесам модернізації. Можливо, це має сенс для окремих регіонів та певних типів колонізації, як ті, що їх зазнала Індія, але навряд чи це дійсно так у випадку інших країн, скажімо, Конго, чиї хронічні анархія та роз’єднаність значною мірою спричинені жорстокістю експлуатації та геноцидом його населення, що ними послуговувався бельгійський колоніалізм.
Багато сторінок книги присвячено чудесному перетворенню маоістського та колективістського Китаю епохи Великого стрибка уперед та культурної революції Мао Цзедуна на той, якому дав поштовх Ден Сяопін, – з форсованим маршем капіталізму, відкритими ринками, заохоченням іноземних інвестицій та промислової конкуренції, зростанням недержавного сектору економіки, але зі збереженням політичного авторитаризму. Подібно до Англії часів промислової революції, яку вивчав Макс Вебер, професор Фергюсон звертає особливу увагу на маловідому роль, яку відіграло у Китаї – водночас із різким зростанням економіки, яке побило всі історичні рекорди, – поширення християнства, зокрема протестантських церков. Наведені ним цифрові дані конкретно для міста Веньчжоу, провінція Чжецзян, в якій найбільше розвинуте підприємництво, вражають. Тридцять років тому там було три десятки протестантських церков, а тепер їх є 1339 підтримуваних урядом і багато інших невизнаних. У Веньчжоу, яке називають «китайським Єрусалимом», багато новоявлених підприємців відкрито приймають статус християн-протестантів і тісно пов’язують його зі своєю роботою. Інтерв’ю, що його узяв Фергюсон в одного з цих процвітаючих «християнських шефів» Веньчжоу на ім’я Ханьпін Чжан, одного з найбільших у світі виробників кулькових ручок та самописок, є вкрай повчальним.
Попри те, що в книзі «Цивілізація: Захід та інші» не говориться про це прямо, увесь її зміст наводить на думку, що вражаючий економічний прогрес Китаю розчистить шлях політичній демократії, оскільки без різноманіття, вільних науково-технічних досліджень та постійного оновлення кадрів та команд, до яких вона спонукає, його зростання зупиниться і, як це сталося в минулому з усіма великими незахідними імперіями – Фергюсон подає захопливий синтез тієї історичної константи, – він зазнає колапсу. Якщо це станеться, закінчиться лідерство західної цивілізації, яке вона утримувала п’ять століть, і надалі саме Китай та жменька азіатських країн візьмуть на себе роль флагманських кораблів у поході у світ майбутнього.
Критика Найлом Фергюсоном нинішнього західного світу є цілком правомірною. Капіталізм занепав через нічим не стримуване користолюбство банкірів та економічних еліт, чия захланність, як свідчить про це нинішня фінансова криза, довела їх аж до самогубних оборудок, які підривають самі підвалини системи. І гедонізм, незаперечна нині сила, став єдиною релігією, яку поважають та практикують, оскільки інші, особливо християнство як у його католицькій, так і протестантській версії, скорочується у всій Європі, як шагренева шкіра, і має щораз менший вплив на суспільне життя її держав. Тому корупція розтікається наче ртуть і проникає у всі інституції. Аполітичність, бездумність, цинізм повсюдно правлять світом, в якому духовне життя та етичні цінності цікавлять лише незначну меншість.
Усе це, мабуть, правда, проте в книзі Найла Фергюсона є одна прогалина, яка, як мені здається, дуже суперечить його витонченому песимізму. Я маю на увазі критичний дух, який, на мою думку, є основною характерною ознакою західної культури, яка єдина впродовж всієї своєї історія мала у своєму лоні, мабуть, стільки ж огудників та опонентів, як і поборників, і серед них – велику кількість найбільших проникливих та творчих мислителів та митців. Завдяки цій здатності постійно та безжально скидати з самої себе шкуру західна культура була здатна безупинно оновлюватися, виправляти сама себе щоразу, коли помилки та недоліки, що з’явилися в її надрах, загрожували її занапастити. На відміну від персів, османів, китайців, які, як це доводить Фергюсон, незважаючи на те, що досягали найвищих ступенів прогресу та могутності, неодмінно занепадали через власні самозаглибленість та непроникність для критики, Захід – радше ті простори свободи, які дозволяла його культура, – в особі своїх філософів, поетів, вчених і, ясна річ, своїх політиків завжди мав лютих опонентів своїм законам та інституціям, своїм поглядам та модам. І ця постійна суперечність, замість того, аби ослабити його, була таємною зброєю, яка дозволяла йому перемагати в битвах, які здавалися вже програними.
Чи зник цей критичний дух у легковажній та розгульній західній культурі наших днів? Я закінчив читати книгу Найла Фергюсона того самого дня, коли тут, у Нью-Йорку, пішов у кіно подивитися фільм «Тридцять хвилин по півночі» режисера Кетрін Біґелоу, надзвичайний шедевр, який зі скрупульозною точністю та великим художнім талантом розповідає про те, як ЦРУ шукало, встановлювало місцезнаходження та стратило Осаму Бен Ладена. Там є все: жахливі тортури терористів, аби вирвати з них зізнання; інтриги, ідіотизм та недоумкуватість багатьох урядовців; і також, звісно, хоробрість та ідеалізм, з якими інші, незважаючи на бюрократичні перепони, здійснювали це завдання. Коли закінчився цей геніальний та неймовірно самокритичний фільм, сотні ньюйорківців, що заповнили кінозалу, підвелися і шалено зааплодували; поруч зі мною деякі глядачі плакали. І тут я подумав, що Найл Фергюсон помилявся: західна культура відживе своє ще нескоро.
Mario Vargas Llosa, перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Apogeo y decadencia de Occidente
El País, 10.01.2013
Зреферувала Галина Грабовська
21.03.2013