Замість того, щоб захищати та розвивати, міста нас пожирають. Вони стали пастками відчуження і безпорадності, які перетворюють громадян на споживачів
«Я люблю її, а вона тут і танцює для мене, тому що добре знає, що я викраду її та сховаю у серці на дні!» - співали кілька днів тому для свого бурмистра мешканці вулиці Сенчкової у варшавській дільниці Вавер.
Біля їхніх ніг, на величезній калюжі, що накривала дорогу і навколишні сади, жінка у солом'яному капелюсі плавала на плоті. На березі чатував рятувальник, поряд з яким сидів під садовою парасолькою сидів рибалка.
- Ми ставимося до цього весело. Тому що інакше не можна. Є ковбаски, хліб зі смальцем - те, що любить наш бурмистр, - пояснювала Наталія Пшибитковска, мешканка Вавру.
Але бурмистр ковбасок не спробувала, бо на пікніку - протесті мешканців проти неефективності влади - її не було. Речник обмежився заявою, що міські комунальні служби мають лише одну помпу, їм треба багато качати, а мешканці вулиці Сенчкової самі винні, тому що виклали подвір'я бруківкою, і тепер воді немає куди втекти.
Передмістя десятків польських міст - це нині нічийна земля, мешканцям якої краще самим купувати помпу для відкачування води з вулиць та машину для ущільнення вкладеного асфальту. А центри - це безмовний крик архітектури розпачу, у якій диктують умови "деспотичні будівлі, які хочуть, щоб ми почувалися, як терміти". Скляні хмарочоси, порожні вулиці, десятки банків.
Як втекти з таких міст?
Порожньо скрізь, глухо скрізьПонеділок, ранній січневий вечір на вулиці Маріацькій у Катовіцах - начебто представницької у цьому серці понаддвохмільйонної сілезької агломерації. Як каже Джеймс Кунстлер, автор відомої у 1990-х роках ''Geography of Nowhere'' ("Географії ніде"), переслідувач міської бридоти, критик роздмуханих передмість та форматованої дурості торгових центрів: "На світі немає достатньо Прозаку, щоб люди захотіли відвідувати цей квартал".
Кілька вуличних ліхтарів, неонових вивісок та вітрин анемічно освітлюють напівморок, у якому пересуваються окремі тіні. Вулиця, яку відремонтували кілька років тому за грубі мільйони, є мертвою, як і уява міських службовців, які сподівалися, що одна пішохідна вулиця вдихне життя у напівмертве серці метрополії. Метрополії, яка навіть не має гідної ринкової площі.
Зате в неї є торговий центр Silesia City Center - потворний ангар на межі із сусіднім Хожовим, до якого кілька років тому втекло торгове та соціальне життя столиці Верхньої Сілезії.
- Ситуація, у якій торговий центр висмоктує людей з вулиць, є смертельною не лише для міста, але й для його мешканців. Вони перестають бути громадянами, а стають споживачами без почуття приналежності до місця, у якому живуть, - застерігав професор Томаш Навроцкі, соціолог зі Сілезького університету, один з учасників дискусії, яку Громадянський інститут [Instytut Obywatelski] провів у цей січневий вечір у барі Kato на Маріацькій.
Кілька вчених і мешканці Катовіц зібралися у цьому барі, щоб поговорити про міста Сілезії та доповідь "Місто у дії. Сталий розвиток з масової перспективи'', підготовлену соціологами Пшемиславом Філяром та Павелом Кубіцьким. Щоб поміркувати про те, як рятувати наші міста, які, замість того, щоб цвісти - засихають. Які вбиває відсутність міської демократії, тому що у більшості з них рішення у ключових справах приймають службовці, а не візіонери, проектувальники, фахівці і - що повинно бути природним в епоху дедалі сильнішої ролі деліберативних демократій - громадяни.
Ми розмовляли про міста, які марніють, тому що у них немає "третіх місць" - парків, ринків, площ, сповнених життя вуличок, на яких можна зустрічатися, дискутувати, знайомитися. І про міста, що впадають у застій, тому що банки вигнали культуру з їхніх найкращих закутків, а середній клас переїхав у передмістя. І про авта, які вигнали людей з вулиць. І це не тільки тому, що громадський транспорт у них трактують як дорогу панську милість, яку влада робить для підданих. Авта правлять у містах, тому що вони у нашому просякнутому селянськими комплексами суспільстві є визначником статусу - як у часи Борини [головного героя роману "Селяни" Владислава Реймонта - Z] віз, запряжений парою коней. Наші міста походять з села.
До усього переліку лих, який склали автори "Міста у дії", слід додати фасадну PR-культуру, орієнтовану, зазвичай, на миттєвий промоційний ефект, а не на розкладене на роки будівництво культури щоденності. Ця пропаганда успіху у крайніх випадках - коли якийсь повітовий "Король-сонце" після переобрання дійде висновку, що "місто - це він'' - має своїм наслідком те, що соціологи визначили терміном "білі слони".
Це палаци у пустелях: аквапарки у трущобах, стадіони у галактиках руїн, розкішні галереї посеред бараків. Інвестиції, які замість того, щоб ставити міста на ноги, кидають їх на коліна - їх здійснюють без консультацій та досліджень ринку, і вони мають служити збереженню місцевих мегаломанів у пам'яті вдячних нащадків.
Для чого нам силосні вежі?"Це не міста нині досягають успіху, а "урбанізовані райони" - пише у своїй книжці "Дірки у цілому. Вступ до міських революцій" Кшиштоф Навратек, викладач School of Architecture, Design and Environment у Плімуті. - Міста перестали бути суб'єктами політики та економіки, перестали самі визначати власну долю, а стали ресурсами: простору, будинків, інфраструктури, і, нарешті, людей, як споживачів і працівників''.
Для чого нам такі міста - силосні вежі - у яких, як на вільному ринку, правлять гроші?
- Ні для чого, такими вони нам взагалі непотрібні, - відповідає Розане Араужу, урбаністка з Федерального університету Ріо-де-Жанейро та авторка опублікованої кілька місяців тому книжки "Місто - це я". У світі нових технологій місто як географічний факт - з його будинками, вулицями, перехрестями, офісами, скверами - вже мало на що надається. Завдяки сучасним технологіям відносини між людьми вже не залежать від тих місць, у яких ми знаходимося.
"Бути міським нині означає бути під'єднаним до мережі, і не лише в інформаційному сенсі, але й у широкому сенсі можливостей і застосування зв'язків, які в нас є'', - каже Араужу. У новій реальності саме людина стає місцем. Офісна робота нині вже не пов'язана з необхідністю перебування у приміщенні компанії, у її міському офісі. Ваш офіс є всюди там, де ви перебуваєте у певний момент часу з ноутбуком, мобільним телефоном, смартфоном.
Тож якщо сучасна людина перебуває у постійному русі, місто теж повинно змінюватися. І у дивний, неймовірний спосіб, як ніде інде.
Тому ті, хто несуть відповідальність за наші міста, і ми самі, їхні мешканці, повинні подбати про їхню ідентичність. У майбутньому люди будуть залишати місця без цінності. Вони осядуть там, де знайдуть для себе щось цінне, інтригуюче, те, що їх визначить та збагатить.
Про це власне пишуть Авнер де-Шаліт та Деніел Белл у "Дусі міста: чому ідентичність міста має значення в епоху глобалізації" (The Spirit of Cities: Why the Identity of a City Matters in a Global Age).
Вони вважають, що єдиним порятунком в епоху глобалізації та гомогенізації, а з іншого боку, найкращим захистом від крайнощів націоналізму є для міста його етос, який вони розуміють як "характерний дух, переконаність у власній ідентичності людей або спільноти".
У цьому сенсі панівним етосом Єрусалиму є релігія, Гонконгу - речі, Пекіну - політична влада, а Оксфорду - наука. Кожне з цих міст висловлює власний етос у своєму політичному, економічному чи культурному житті. Звичайно, не всі мешканці Єрусалиму релігійні, так само, як не всі мешканці Оксфорду прагнуть до знань - але важливо, що жоден з мешканців Оксфорда не уникне щодня контакту зі справами, пов'язаними з наукою.
Етос міста - це цінність, з якою ми щодня повинні рахуватися, враховувати її у щоденному житті - навіть якщо з нею не ідентифікуємося. Ідентичність.
А може статутні міста?Проблема у тому, що міст з виразною ідентичністю є небагато. Більшість з нас живуть на забудованих територіях, позбавлених не лише власного етосу, але й таких, що не можуть навіть гарантувати доступ до вартісної культури, привабливі місця для зустрічей, повагу до наших думок, роботи, а часто також і безпеку.
Пол Роумер, професор Нью-Йоркського університету, пропонує цікавий спосіб виходу з цієї ситуації: створюймо статутні міста. Такі, що створювали б з нуля, відповідно до заздалегідь визначених правил.
"Ці міста самі шукали б мешканців, заманювали б прибульців; у реальності їхні лідери мали б запланувати та впровадити засади, які зробили б їх привабливими, щоб люди могли знайти у них роботу, відправляти своїх дітей до шкіл, жити без страху перед насильством, злочинністю і хворобами, яким можна було б запобігти'', - вважає Роумер. І зазначає, що велика перевага статутних міст порівняно з іншими полягала б у свободі вибору засад, згідно з якими вони функціонували б.
Створені з нуля правила могли б гарантувати майбутні вигоди у веденні бізнесу, що заохочувало б компанії інвестувати у будівництво таких міст, потім у їх утримання, і навіть у міську інфраструктуру (енергопостачання, транспорт, дороги, вулиці, аеропорти). Статутне місто було б сучасним громадянським бізнесом, а не маєтком міського голови.
Ми повинні поставити на такі міста, які були б творчими тиглями культури і бізнесу, а не мертвими камерами зберігання відчужених людей.
- Важливо, щоб ці міста були якомога більшими, тому що лише такі гарантують розвиток та добробут, - підкреслює Джефрі Вест, британський фізик-теоретик, один з провідних вчених, що працюють над створенням наукової моделі міста.
Аналізуючи дані з усіх аспектів життя міст - від кількості населення, доходів на душу населення, витрат на утримання інфраструктури, чисельності правоохоронних служб до даних про захворюваність та скоєні злочини - він довів за допомогою математичних формул, що подвоєння кількості населення будь-якого міста у світі обертається 15-відсотковим зростанням його показників. Великі міста розвиваються краще в усіх сферах (хоча сильнішими у них є також небажані явища) і є більш вигідними для суспільства, ніж малі.
Той факт, що не провінція, а великі міста є двигуном розвитку країни, є отже не лише культурним чи суспільним правилом, але й математичним фактом. Саме метрополії, які тягнуть за собою бідніші та менші центри, визначають розвиток країни.
Приходить час міст"Всю владу містам!" - вимагає Бенджамін Барбер у книжці "Якби мери керували світом" (If Mayors Ruled the World), яку власне готують до друку, хоча за його закликом стоїть не математика, а політичний прагматизм. Автор "Спожитих" та "Джихаду проти Максвіту" цього разу оголошує присмерк епохи національних держав, що не можуть впоратися з глобальними проблемами. Як доказ він наводить, зокрема, фіаско минулорічної міжнародної конференції зі зміни клімату та успіх Глобального кліматичного пакту, який незабаром підписали у Мехіко 207 великих міст світу.
Міста уклали угоду, тому що відносини між ними є раціональними, прагматичними, а не ідеологічними чи націоналістичними. Вони засновані на комунікації, культурі та транспорті. Міста, як пише Барбер, "накопичують радше сміття і мистецтво, а не голоси чи союзників. Вони радше зводять будинки та запускають автобуси, ніж підіймають прапори та створюють політичні партії. Замість того, щоб запевнити собі постачання зброї, вони дбають про постачання води. Замість патріотизму та національної оборони вони підтримують освіту та культуру. Вони сприяють співробітництву, а не відчуженню". Власне тому Майкл Блумберг, мер Нью-Йорка, міг під час загальнонаціональної дискусії про обмеження права на володіння зброєю у США сказати, що не надто уважно слухає Вашингтон, тому що "коли федеральний уряд у цьому випадку не в стані нічого зробити, мерам у цілій країні доводиться мати справу з реальними проблемами".
У Польщі з тієї самої причини влада Ченстохови вирішила не чекати на просвітлення депутатів Сейму і фінансувати запліднення in vitro для подружніх пар самостійно.
Прикладів такої самостійності та лояльності влади щодо мешканців є, зрештою, більше. У 2009 році міський голова Стальової Волі, що раніше підкреслював свої ендецько-католицькі погляди, чинив опір спробам самочинного будівництва місцевим духовенством чергового храму, за що виборці нагородили його перемогою на чергових виборах. Схожа боротьба тепер триває у дільниці Лостовіце у Ґданьську, де за рішенням архієпископа Ґлудзя, але проти волі місцевих мешканців, повинен бути збудований великий храм на честь Івана-Павла II.
Містами, отже, повинні керувати люди, які можуть поводитися справедливо щодо мешканців, навіть якби це наразило їх на конфлікт із впливовими місцевими групами інтересів.
Лише такі лідери влади можуть завоювати довіру групи, від якої - як вважає Ричард Флорида, автор книжки "Народження креативного класу" - найбільшою мірою залежить успіх міст. Власне поява креативного класу - митців, активістів, журналістів, дизайнерів - є для представників інших професій, що мають вплив на місцевий добробут та розвиток, сигналом про те, що місто є привабливим, творчим, життєздатним, що у ньому варто пожити, інвестувати, вчитися. Креативний клас є генератором розвитку міста - залучає до нього бізнес, інноваторів, а це є рушійною силою розвитку. Тому місто повинно мати галереї, клуби, художні студії. Воно повинно мати культурних лідерів, які виробляють навколо нього позитивний гамір, творчий фермент.
Прагматичний Чарлз Лідбітер, теоретик інновацій, що працював на Microsoft та британський уряд, довірив би долю міст не митцям, а так званим про-амам - аматорам, яким знання та досвід у різних сферах дають змогу діяти як професіоналам. Для про-амів належать, зокрема, міські активісти, які у творенні міста, як нового та дружнього до людей простору, є дедалі частіше більш творчими та ефективними, ніж фахівці, що постійно працюють у міських службах.
Передумовою виникнення креативного міста є створення багатьох місць, у яких люди могли б збиратися та вести творчі дискусії - міських залів для конференцій та зустрічей, кав'ярень, скверів і площ, кімнат для проведення семінарів, - вважає Лідбітер. Успіх міста залежить від того, чи є воно відкритим, цікавим, схильним вчитися, і зберігає при цьому усвідомлення власної ідентичності, історії та мети. Тому ідеї для розвитку міст не слід імпортувати, як готові шаблони.
Проте, вони не можуть виходити лише від місцевої влади. "Креативні міста, - пише Лідбітер, - є надто великими, відкритими та непокірними, щоб можна було згори відрегулювати кожен з їхніх елементів. Вони повинні підтримувати колективний, добровільний самоконтроль. Місто, яке можна регулювати згори, буде мертвим.''
У Польщі краще за писокЛише в нас замість підтримки нових креативних міщан практикують постсоціалістичну, бюрократичну політику управління шляхом тримання за писок. Влучний її приклад пропонує у своїй книжці "Нові міщани у новій Польщі" Павел Кубіцкі: "у польських містах тріумфує політика "нульової толерантності", згідно з якою вуличний митець є таким самим злочинцем, як звичайний хуліган, якщо для своєї діяльності не має теки із дозволами та сертифікатами".
Через це місто багато-хто з нас сприймає як простір ворога, у якій ми є не господарями, а звір'ям, непроханими гостями, а у найкращому випадку елементом, який толерують. Задля нашого ж блага, про яке дбають поліцейські патрулі, що штрафують пішоходів за перехід дороги за два метри від зебри, якому начебто служать заборони ходити по газонах у парках, завантажені блокаторами авта муніципальної поліції чи фоторадари, кількість яких зростає. Соціальна інженерія, повчання і перевиховання замість відкритості і партнерства.
Але погрожуючи зарозумілій владі, ми забуваємо про одну річ: такий легковажний псевдодидактизм можливий щодо нас тому, що наша громадянська свідомість є поверхневою.
Войцєх Кацперскі, соціолог, учасник ІІ Конгресу міських рухів, у тексті "Для чого нам міський активізм" у Kulturze Liberalnej пише, що у Польщі "буття громадянином досі не є чимось добрим, чимось, до чого хотілося б прагнути, чимось, що може необов'язково давало б гроші, але задоволення - глибоке громадянське задоволення, що світ, за який ми усі несемо колективну відповідальність, є трохи завдяки нам кращий''.
Ми самі винні: місто, яке має лише мешканців, а не громадян, стає власністю влади. Ось чому важливе усе те, що порушує міську рутину, що виводить людей з інерції.
У червні 2011 року британська мисткиня Спартакус Четвінд організувала соціальну гру "Третій зайвий" (Odd Man Out) - для лондонців, яким не хочеться ходити на вибори. Участь у кількагодинному перформансі допомогала усвідомити наслідки свого голосування за безвідповідальних людей або неголосування взагалі.
Вкидаючи картку паперу до урни, учасник гри потрапляв до залу, що представляв у художній метафорі ту реальність, за яку він проголосував. Таким чином, у грі були кімната з оракулом, зал з актрисою, що грала мімічну монодраму, кімната з великим монстром або танцюристами, вдягненими у подерті костюми арлекінів. А тих, хто проголосував найбезвідповідальніше, радісно відправляли додому. Для міста вони були зайвими.
Що може бути кращим прикладом переваг, які приховує ідея міста, як простору веселощів, гри, співпраці. Навіть частинка цієї філософії, реалізована на практиці, змушує нас навіть полюбити те, що у своєму середовищі ми ненавидимо.
Американському інноватору Кевіну Ричардсону прийшла до голови ідея, завдяки якій водіям сподобався повільний проїзд під наглядом камер. За перехрестям з обмеженням швидкості він встановив камеру з дисплеєм, що робила фото лише тих водіїв, які їхали, не порушуючи правил. Кожен взірцевий водій потім брав участь у грошовій лотереї, а нагороду надсилали переможцю поштою. Після кількох днів роботи такої камери на одній з центральних вулиць Стокгольма середня швидкість впала з 32 до 25 км на годину.
Найглибша урна для сміття у світіФотокамерна лотерея - це лише одне застосування "теорії веселощів". Вона стверджує, що люди охоче змінюють свої шкідливі звички, якщо можуть відчувати від цього радість. У 2009 році компанія Volkswagen запустила пілотний проект, що мав перевірити практичну ефективність цієї теорії у шведських містах.
На сходах біля виходу з однієї із станцій метро у Стокгольмі, які оминали більшість пасажирів (тому що поруч був ескалатор), поклали чорні і білі панелі з пластику таким чином, щоб вони нагадували клавіші піаніно. До кожної з панелей були під'єднані електронні сенсори і після натискання вони видавали власні звуки. З цього моменту ескалатори перестали бути потрібні, а деякі пасажири ходили вгору та вниз по декілька разів.
Не гіршою виявилася "найглибша урна для сміття на світі". Завдяки чіпу, вмонтованому в урну, після вкидання огризка або папірця вона видавала протяжний звук, що нагадував свист бомби, що падає до криниці. Незабаром простір навколо урни став одним з найчистіших місць у місті, а прихована камера записала перехожих, які збирали сміття з цілого парку, щоб просто ще раз почути "бомбу у криниці".
У паралізованій корками Боготі, столиці Колумбії, Антанас Моккус, колишній мер, найняв свого часу аж 400 мімів, щоб вони боролися зі шкідливими звичками водіїв і пішоходів. Актори глузували з перших, коли вони не поступалися пішоходам, а других передражнювали, коли вони намагалися нав'язати водіям свою перевагу. У не менш геніальний спосіб урбаністи - ймовірно, натхненні чарівним Бірнамським лісом з "Макбета" - заохотили мешканців Ліверпуля проводити час на свіжому повітрі. В одному з парків вони посадили дерева, які мандрували.
Вони досягли цього завдяки великим, прихованим під травою вазонах, що оберталися, і у які були посаджені дерева.
Як розмовляти з вуличним ліхтаремТакі міста люблять, у них хочеться жити, дбати про них, за ними тужать і прагнуть до них повертатися. У той січневий вечір, коли, після кількох годин розмов про міста наших мрій, я вийшов з бару Kato, то побачив явно втомленого перехожого, який обіймав один з ліхтарів на Маріацькій. І це нагадало мені про те, що у британському Брістолі, який вже кілька років нагороджує різних винахідливих людей цінною (30 тисяч фунтів) нагородою Playable City Award, теж хочуть наблизити людину до вуличних ліхтарів. Проект Hello Lamp Post має уможливити за допомогою смартфону "розмову" або обмін інформацією з такими елементами міського благоустрою, як поштові скриньки, автобусні зупинки і вуличні ліхтарі.
Виснажений пан з Маріацької розмовляв з ліхтарем по-старому.
Robert Siewiorek
Przepędźmy z miast białe słonie
Gazeta Wyborcza, 09.02.2013
Зреферував Омелян Радимський