Письменник Пітер Померанцев про те, як сучасні авторитарні режими працюють з інформацією
Згляньтеся над бідним пропаґандистом! Колись давно, у XX ст., тримати владу над душами і головами авторитарним лідерам було легко. Порядкувати всіма вітчизняними ЗМІ ви могли з одного кабінету. Чужоземні голоси могли глушити, а кордони — тримати на замку. Населення не могло порівняти своє життя з життям людей в країнах-суперниках. У вас була чітка партійна лінія й було бачення соціальної справедливості — як мінімум теоретично привабливе і досить міцне, щоб віднаджувати громадян від спокус ліберальної демократії і капіталізму. Кожного незгодного можна було змусити мовчати, ізолювати і придушити.
То була золота доба китайських «працівників з думками» та радянських «інженерів людських душ». Донедавна здавалося, що ті часи відійшли назавше. Озброєні смартфонами й ноутбуками нинішні громадяни самі стають медіацентрами. Кордони стали прозорішими. Західні фільми, автомобілі та пошуковики — скрізь. Всі режими експериментують бодай з якоюсь формою капіталізму, і це ніби мало б означати, що ми всі мусимо мати щораз то більше спільного.
Але перед нами розгортається зовсім інша історія. «Неоавторитарні», «гібридні» або «неліберально-демократичні» — називайте, як хочете — режими у Венесуелі, Туреччині, Китаї, Сирії, Росії не лише не відмовилися від пропаґанди, а й знайшли в ній нові шляхи. Вони використовують технології, винайдені в демократичному світі. Навіщо боротися з наслідками інформаційного століття і ґлобалізацією, якщо їх можна використовувати?
Методи роботи нових пропаґандистів непрямолінійні та складні. Оцінюючи дії цензорів, що працювали в першій половині 2011 р. в реальному часі з матеріалами 1 382 китайських веб-сайтів (було проаналізовано модерацію понад 11 млн постів), дослідники з Гарварду дійшли висновку, що критику політиків і конкретних політичних заходів пропаґандисти терпіли. Однак будь-які спроби організації колективних протестів, навіть ті, що засадничо не мали в собі критики режиму, припинялися миттєво. Наприклад, акція, до якої цензори поставилися дуже жорстко, була пов'язана зі страхами щодо переміщення в бік Китаю зараженого повітря і води після аварії на ядерному реакторі в Японії.
Цей аналіз дозволяє зробити висновок, що завдання уряду не в тому, щоб зупинити всю критику, а в тому, щоб підірвати наявний у суспільстві потенціал самоорганізації. «Китайські громадяни індивідуально вільні, але в колективному сенсі вони в ланцюгах», — підсумовують автори гарвардського дослідження. Насправді Інтернет виявився дуже корисним інструментом контролю: людям він дає можливість випустити пару, а уряду дозволяє заміряти справжній стан громадської думки.
Вибори теж можуть правити за інструмент авторитарному керівникові. Як розповідає журналіст з Венесуели Даніель Ландсберґ-Родріґес, Уґо Чавес оголошував вибори так часто, що опозиція, через брак рівного доступу до ЗМІ та сумірного фінансування, ніколи не мала шансів на серйозну конкуренцію офіційним кандидатам. Чавес діставав близько 40 годин медійного часу на тиждень, разом з його власним шоу «Алло, президенте!», яке виходило на екрани щонеділі. Президент щедро ділився з аудиторією своїми поглядами на будь-що, від бейсболу до Джорджа Буша, відповідав на дзвінки, розповідав історії, звільняв міністрів, оголошував війни або просто починав співати. Гостями шоу побували Наомі Кембелл, Денні Ґловер і Шон Пенн, допомагаючи своїми гучними іменами підпирати чавесівський бренд перманентної революції.
Утім Чавес, як і його наступник Ніколас Мадуро, завжди прагнув заховати цензуру в рукавичку «невидимої руки». Замість того, щоб закривати невгодні медії, вони просто домагалися того, щоб ті не могли існувати. Ось як Ландсберґ-Родріґес описує типову послідовність дій. По-перше, мета реґулювання полягала в тому, щоб зробити незалежні ЗМІ неконкурентоспроможними. Телекомпанії без кінця карали штрафами за наклеп або «непристойні» матеріали, газетам відмовляли у сприятливому для бізнесу обмінному курсі для купівлі паперу. По-друге, тільки-но бізнес починав втрачати гроші, як з'являлася нікому не відома фірма, часто з анонімними власниками, яка пропонувала купити видання. По-третє, попри спершу надані ґарантії збереження редакційної незалежності, новий менеджмент невдовзі починав звільняти журналістів і змінювати фокус так, що за змістом видання переставало відрізнятись від більшості ЗМІ, лояльних до панівної партії.
Подібну формулу застосовували і в Туреччині, де Реджеп Ердоган теж зумів інтеґрувати кумівський капіталізм у процес «медіаменеджменту». Як повідомляє Беріван Оруджоглу, компанії, медіабізнес яких позитивно висвітлює роботу уряду, виграють держконтракти і в інших секторах економіки. А ті ЗМІ, які дозволяють собі критикувати державу, втрачають контракти і стають мішенями для податкових перевірок.
Протидіяти пропаґанді нового типу важко. У ХХ ст. демократія і капіталізм самі були доброю відповіддю радянському тоталітаризмові: «Мерседеси», банки, рок-н-рол і парламент виглядали привабливіше, ніж «Лади», п'ятирічки, Хор Радянської Армії і Політбюро. Але сучасні неоавторитарні режими пропонують суспільствам новий договір: беріть всі радощі західного життя — всі німецькі машини, реаліті-шоу, Наомі Кембелл і блакитні фішки — скільки хочете, але тільки не вимагайте політичних свобод і навіть зневажайте Захід.
Особливо сюрреалістичний приклад — «Нічні вовки», російська версія «Ангелів пекла» (американська асоціація байкерів, часто на мотоциклах Harley-Davidson, яку Мін'юст США розглядає як організовану злочинну групу). «Нічні вовки», з одного боку, принаджують західною «крутизною», роз'їжджаючи на «Гарлеях» й організовуючи концерти з німецькою гард-музикою, а з іншого — моляться на Сталіна і Путіна й відкрито закликають до відродження Російської імперії. Подібно, як пише Гері Ронслі, китайські пропаґандисти — можливо, не так яскраво, але не менш всеосяжно — «проектують навмисно суперечливі іміджі». Сьогоднішня «комуністична» партія Китаю захищає і культурну революцію, і Конфуція, виховує любов і до Шанхайської фондової біржі, і до революційних пісень часів Мао.
Проста індоктринація — явно не єдина мета цього усього. В дослідженні 2014 року Хайфа Хуан з Каліфорнійського університету проаналізував політичні погляди студентів «одного з провідних університетів КНР» (виш не названо задля безпеки учасників опитування). Вивчаючи 1 250 відповідей на свої питання, Хуан дійшов висновку, що студенти, які відвідують курси пропаґанди, можуть не вважати державу «хорошою», але впевнені в тому, що вона «сильна». Дослідник називає таку форму пропаґанди «сиґналізуванням», а не «індоктринацією»: її завдання — лякати, а не переконувати.
Щось таке відбувається в Сирії. У класичному дослідженні «Двозначність панування: Політика, риторика і символи в сучасній Сирії» (Ambiguities of Domination, 1999) Ліса Ведін прагнула зрозуміти, чому сирійці, які жили за Хафеза аль-Асада в 1990-і роки, повторювали відверто абсурдні гасла режиму — наприклад, про те, що Асад був «великим фармацевтом» країни. Фіктивність цих тверджень, втім, якраз і була метою. «Сила режиму полягає в тому, щоб нав'язати національні фікції і змусити людей говорити й робити те, що в іншій ситуації вони б не робили. Такий послух робить громадян співучасниками, вводить їх в самонав'язані відносини домінування і підпорядкування».
За даними Абіґейл Філдінґ-Сміт, наступник старшого Асада, Башар аль-Асад, прагне відновити цю модель співучасті. Революція проти Башара почалася в лютому 2011 р, коли тінейджери розписали гаслами на тему «арабської весни» стіну в місті Дераа. Реакція служби безпеки — арешт і тортури тінейджерів — виглядає екстремальною. Але вона йде в логіці режиму, який вимагає демонстрування лояльності, нехай і абсурдної. Будь-яке порушення цього кодексу режим сприймає як підривну діяльність.
Сьогодні офіційне сирійське телебачення далі показує неймовірно позитивні сюжети про розвиток країни, незважаючи на те що всі знають про катастрофічну громадянську війну або від друзів і родичів, або з незліченних альтернативних джерел інформації, супутникових каналів чи інтернет-медій. Але режим тим не переймається. У вересні 2011 р. сирійське телебачення, прагнучи спростувати сюжети «Аль-Джазіри» про протести в сирійських містах, повідомило, що влада Катару збудувала декорації, подібні на головні площі Дамаска та інших міст, організувала там театральні «протести», які знімали на камери французькі, американські та ізраїльські режисери. Мета, як пояснює сирійський журналіст, не в тому, щоб переконати всіх в істинності цієї дивної історії, а в тому, щоб заплутати, утруднити розрізнення між істинним і брехливим.
Асад такий не один. Багато хто з неоавторитарних правителів усвідомив, що у XXI ст. тобі більше не треба повністю цензурувати інформацію весь час. Це й неможливо. Але цілком можливо створити стільки дезінформації, щоб отруїти медіапростір і перешкодити людям добрати глузду в тому, що відбувається. У Туреччині Ердоган створив ескадрон твіттер-ботів, число бійців якого сягає десятків тисяч, які поширюють теорії змов. У Китаї існує так звана «Партія 50 центів» — інтернет-користувачі, які отримують по 50 центів за кожен пост проурядової змісту. Кремль використовує «фабрики тролів», які вивішують продержавні пости й атакують критиків режиму і всередині Росії, і за її межами.
Результат? Погляньмо на країни Балтії, де великі російськомовні меншини існують одночасно в діаметрально протилежних медіареальностях. Етнічні росіяни в Естонії, які дивляться й кремлівські, й естонські канали, перестають вірити обом сторонам і не дають собі ради з формулюванням чіткого власного погляду на речі. Російські аудиторії країн Балтії, здається, більше схиляються в бік привабливості кремлівських джерел інформації, оскільки ті емоційніші та захопливіші, пропонують фантазії і вигадані жахи, як-от про хлопчика, розіп'ятого українськими націоналістами. Етнічні росіяни, які брали участь у фокус-групах під час опитувань у Латвії, говорили, що російські телеканали «емоційно привабливі, тому що деякі новини виглядають як цікаві фільми. Ти не віриш їм, але дивишся із задоволенням».
Якщо є конкуренція між різними версіями реальності, то та сторона, яка менше зв'язана необхідністю говорити правду, з більшою ймовірністю виграє. Але якщо це так, то ліберальні медії втрачають сенс. Ми довший час вважали: що більше інформації, то кращі рішення, то краща демократія. Якщо дезінформація затоплює весь простір навколо, це може вже не бути істиною. З тривогою ми усвідомлюємо, що описані викривлення пронизують увесь світ і наявні не насамкінець також у США, де протилежні сторони політичного спектру почали розходитись у не сполучені між собою реальності. Твердження про те, що реформою охорони здоров'я передбачено «ескадрони смерті» для знищення літніх американців, або про те, що Обама народився за межами США, звучали в медіях постійно.
Матеріали, які ми зібрали в Legatum Institute, показують, що сучасні «неліберальні демократи» та їхні пропаґандисти навчилися використовувати феномени, які раніше асоціювалися з демократією — вибори, Інтернет, пресу, ринок, — для обмеження і підриву свобод. Вони навчилися підривати «м'яку силу» ліберальної демократії плинними й такими, що дезорганізують, меседжами. Вони роблять це, використовуючи західні технології і західні гроші. Варто також пам'ятати, що внутрішні російські телеканали, керовані з Кремля, тримаються на плаву великою мірою за рахунок рекламних доходів, що надходять від західних компаній.
Текст є передмовою Петра Померанцева до доповіді «Нові авторитарії: правління через дезінформацію" (The New Authoritarians: Ruling Through Disinformation).
Автор — старший науковий співробітник Legatum Institute
Петр Померанцев
Ври и властвуй
Ведомости, 09.07.2015
10.07.2015