Іноземні політичні стратеги та аналітики наголошують на «автономії» окупованого росіянами донбаського анклаву зі занудною реґулярністю — так, ніби посідають якусь магічну формулу. Одним з найостанніших, хто приєднався до цього хору, є Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ.
Насправді ініціювання автономії є в найкращому випадку трюком, а в найгіршому — бздурою.
Почнімо з того, що Донбас, як і Крим, де факто мав широку автономію від часу здобуття Україною незалежності в 1991 р. Місцеві політичні еліти — найостаннішим їхнім втіленням була Партія реґіонів Віктора Януковича — правили Луганською та Донецькою областями разом зі злочинними угрупованнями й олігархами, головним серед яких був мультимільярдер Рінат Ахметов. Київ практично не міг втручатися в їхню політичну, економічну та соціальну політику. Превалювала російська мова та культура, а українська мова та культура в суспільній сфері була практично відсутньою — факт, якого проавтономно налаштовані прибічники «захисту» росіян від неіснуючих нападок українських «націоналістів», комфортно не помічають.
У той час, коли більша реґіональна автономія є доброю ідеєю для всієї України, Донбас насправді послаблює арґументи на користь децентралізації, навіюючи думку, що це призведе до формування реґіональних кланів, які експлуатують людей, крадуть, як скажені, розпалюють шовіністичні пристрасті й заохочують війну задля своїх власних ницих цілей.
Та головна причина вбачати в автономії фальшивий розв'язок для окупованого донбаського анклаву полягає в тому, що така автономія означає цілком різні речі для зацікавлених сторін — Києва і сепаратистів. Реалізація мінських домовленостей не надто просунулася далі сякого-такого припинення вогню, частково через те, що сепаратисти і Росія від першого дня угоду порушували, але головно тому, що немає способу, в який Київ і самопроголошені Донецька та Луганська «народні республіки» можуть дійти згоди.
Київ, ясна річ, наполягає на демілітаризації реґіону та справедливих і чесних виборах, щоб визначити, хто там урядуватиме. Погодитись на щось менше було б відмовою від усіх претензій на українську державність і суверенітет. Монополія держави на насильство, зрештою, є загальною нормою; держава не може миритися з присутністю на своїй території озброєних бойовиків. Окрім того, суверенітет означає, що держави встановлюють правила, за якими вибираються еліти та субеліти. Київ заявив, що якщо нинішніх сепаратистів оберуть на справедливих і вільних виборах, він їх визнає. Але щоб суверенітет мав хоч дрібку змісту, Київ мусить наполягати на тому, аби вибори відбувалися за його правилами.
Не менш зрозумілим є і те, що сепаратисти наполягають на збереженні і своїх бойовиків, і влади, — вимоги, діаметрально протилежні мінімальним вимогам Києва і несумісні з ними. Аби погіршити ситуацію, маріонетки Владіміра Путіна одночасно стверджують, що вони вже є незалежними і що були би щасливі залишитися в лоні України за умови максимальної автономії. А це нонсенс: ви не можете бути незалежним і залежним водночас.
Як можна обчислити квадратуру кола?
Не можна. Київ мусить наполягати на тому, що Україна є суверенною державою, в той час коли сепаратисти мусять стверджувати, що залишаються при владі. Саме тому я з не менш занудною реґулярністю повторюю думку, що для України було б добре заморозити цей конфлікт і дозволити анклаву дрейфувати геть. Так Україна не визнає народних республік, де-факто даючи сепаратистам можливість цілком себе вимотати з мінімальними, будемо сподіватися, неґативними ефектами для власне України. Це не зупинить бойові дії, принаймні не відразу. Попри те, що Київ відмовляється застосовувати силу для того, щоб повернути собі анклав, російські маріонетки далі говорять про своє право «визволити» як мінімум увесь Донбас. Утім занепад анклаву, що триватиме далі, з часом підірве — чи мав би підірвати — боєздатність сепаратистів. У кожному разі, оскільки російський міністр закордонних справ Сєрґєй Лавров вважає, що анклав має залишатися частиною України, ми можемо бути певні, що правильним рішенням є тримати його за її межами.
Звісно, запропонований захід є половинчастим. Якби Київ мав відвагу, то надав би окупованим територіям незалежність, що її, зі слів лідерів сепаратистів, вони чи то прагнуть, чи то мають. Якби Київ взяв на себе ініціативу, він міг би одним махом встановити ясність на сході. Бо коли б анклав був незалежним, то всі розмови про «громадянську війну», автономію та економічну блокаду припинилися б і єдиним питанням до обговорення була би війна Росії проти власне України. Захід був би щасливий побачити, що проблема Донбасу розсмокталася, а з конфліктом, який звівся б тільки до російсько-українського виміру, і справді було б легше знайти дипломатичне рішення. Тим часом Україна й анклав могли б встановити певні стосунки — але лише тоді, коли їх взаємовигідність визнали б обидві сторони.
Звучить чудово, за винятком того, що таке вирішення проблеми обурило б українських гіперпатріотів і прокиївських східних українців, які борються за свою батьківщину на Донбасі. Популістська мобілізація і народне невдоволення могли б призвести навіть до маршу на Київ або — не дай Боже — до третього Майдану.
Тож ми знову повернулися до вихідного пункту: чи можна обчислити квадратуру цього опрічного кола?
Відомий демократичний західноукраїнський політичний політик, 50-літній Тарас Стецьків, нещодавно запропонував, як неможливе зробити можливим. Він порадив провести на окупованих територіях юридично правосильний плебісцит, на якому поставити вибір між об'єднанням з Україною а незалежністю. Але проблема тут ось яка. Попри те, що є шанси на те, що анклав вибере незалежність, нема цілковитої певності, що сепаратисти дозволять голосуванню відбутися. Адже зробити це означало би пристати на правила Києва, які вони відкидають a priori.
І це повертає нас у вихідний пункт: тримати анклав на поважній дистанції (і — як додатковий бонус — колоти цим Лаврову очі). Згодом контрольована сепаратистами територія мала б отримати атрибути незалежності, тимчасом як Україна, занурившись у блаженну байдужість до анклаву, далі торуватиме собі шлях на Захід. Через кілька років «автономія» буде предметом суто схоластичних суперечок, оскільки Україна й анклав віддаляться одне від одного так далеко, наче існуватимуть у різних світах. Як-от Путін і Захід.
16.06.2015