До Ю. В. Морачевського (02.1897) [Санчита]

                        Лютий 1897 р., Краків.

Коханий Юрчику!

Я прошу та прошу твого образочка та й не можу допроситися. Тепер посилаю тобі образочок писаний, може за него дістану твій. Знаєш наші села? То тепер таких образочків, як отой нисше, сотки діються. Малі хлопчики кукають з-поза горну і добре обсервують, чи мама або сестра не зобачить їх саночок? Сотки таких хлоп’ячих сценок тепер по селах. Сей мій образок давний, але я єго віднай­шов і даю тобі єго, бо він хоть не пггудерний, але файний. Такий файний, що моя сестра і моя мама питалися мене, чому я збрехав та й перехрестив Василя на Йвана? Але читай!

Санчита

хлопчича зимова сценка

Іванко

Марія, єго сестра

Мама їх.

(Мужицка хата в зимі. Мама і Марія сидять на лаві під вікном. Мама пряде куделю, Марія вишиває плечіка. На печи з-за горну видко малу ніжку, відти падають на припічок маленькі трісочки).

В хаті

Мама. Ти знов майструєш, майстре? Я то тебе, мой, намайструю! Аби-м де ніж сховала — все найде. Але коби-с’си втьив та аби-с плакав теж то спарю.

Іванко. Ая. Таки зариз?

Мама. Но. Но!

Марія. Аякай, аякай, але як скау дьидиви, що з кошниці дра­ниці вітьигаеш та санки майструєш, то вони тебе облуп’я.

Мама. То він санки майструє, цес кустрюбатий майстер? (Підлізає на піч та й відбирає санчита. То дві драничці, споєні поперечков і затесані як копила від саний).

Мама. А то стариган, вже би худібку обійшов, а він сидит у попелі та санки віробіє. А потім, сновида, лізе в сніг та й кашлає і спати не дає.

(Іванко зсуваєся з печи — в одній руці великий ніж, в другій друга поперечка від саночок та крізь плач):

Іванко. Чікайте, чікайте, не куп’ю Вам червоних чобіт д’великодню.

Мама (усміхавсь). Не треба мені твоїх чобіт.

Марія. Та най майструє, мамо, бо ме ландувати лавицами та павуків шукати та й стіни обшуровувати.

Мама. На. Майструй, але якби ж тьи на дворі вздріла та й амінь ти зроб’ю!

(До Марії)

Мама. Але всему то ти, сивуле, винна, бо даєш му чоботи, а воно плентаєси по надвірьку. (Іванко сідає серед хати та й теше другу поперечку).

Мама. Іване, йдеш ти на піч!? На голі земли чипітимеш? (Іванко лізе назад на піч і трісочки знов падають на припічок).

Мама. Дівко, ня, може би-с собі найшла яку роботу? Випи­ваєш та вімережуєш як безробітна.

Марія. Таже зимі нема сапаня, не знати що робити?

(Прикладає плечіка до рукавів)

Марія. Дивіткоси як файно?

Мама. Файно, файно, але чьис корови доїти. (Виходить).

Іванко. Маріє, пусти на двірь лиш трошки. (Злізає з печи з готовими санчатами).

Марія. Заберешси. Треба мені ганьбу за тебе відбирати?

Іванко. Чіка, чіка. А волічку тобі не звивав-с-ми? А видиш? Пусти, пусти.

Марія. Про мене, але мама наб’ють.

Іванко. А як? Зараз таки. (Витягає з-під постелі сестрині чоботи і влізає в них та й шкрьомбає по хаті).

Марія. Ой ти, шкрьомбо підвіяна. Ходи най онучі навию на ноги, бо заковйизниш. (Саджає Іванка на коліна і вбирає).

Іванко. Маріє, борзо, бо мама надьїдуть.

Марія. Годи! (Завиває братови голову червонов платинов і вбирає в кожушинку. Іванко, так убраний, йде до дверей).

Марія. Таже груди голі, чикай най тьи защінкаю. (Защінкує. Іванко виходить).

На снігу

Дві вишні за хатов обсипані снігом. Горбик. Іван попід вишні бреде снігом та все оглядаєся на санчита. Паде в сніг. „Агій“ — каже та встає. Бродить по снігу та все глядить на санчита і знов паде. „Та бо!“— говорит і підоймаєся. Стоїть, витягає руку з рука­ва і шпортає пальцем в снігу, конче хоче здоймити звіздочку білень­ку, що блисшить в снігу. Пробує кілька разів — не можна. „Заєдно втече“, — говорить та й кладе змерзлий палець у рот й другов руков тягне санчита. Бродить ще хвилю, „Я вже йду до хати“. Заходить в задні двері.

Знов у хаті.

Мама. Ци ти, дівко, маєш розум, ци ти вістаріла єго, що пускаєш дитину у сніг. Посинів і замерз як кечин. Але бігме скажу дьидиви най го і вб’є! — Дуже змерз?

Іванко. Так щипає в пальці, що є!

Мама. Видиш, дівко, видиш тзій розум? Таже розбери го. Та води дай, най му запарі відийдут.

Марія. Видиш, чорте, лиш ганьби наслухайси за тебе (тормосить ним).

Мама. Борзо, борзо, бо дьидя йде до хати.

(Обі скоро розбирають Іванка, він лізе на піч, а мама ховає са­ночки під постіль).

=============

ПЗТ, III, с.90-92