На цій виставці хотілось, аби говорив кожен, і говорив багато. Щоби говорила засновниця «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька: і про те, як виник задум, і про те, які емоції відчувала під час зйомок, і про враження від першого перегляду результатів… Щоби говорив Костя Смолянинов: бо він фотограф, професіонал, приятель, зрештою – чоловік. Щоби говорила сама авторка проекту Інна Шинкаренко, бо попри те, що вже все, наче, сказано-зроблено, висловлено-написано – в повітрі експозиції продовжує відчуватися інтрига.
Цікаво було опинитись серед гостей вернісажу, де кожен перебував на певній хвилі збудженості. Одні відверто висловлювали захоплення, інші мовчки фотографували роботи чи то зі своїм зображенням, чи з чужим. Декотрі краєм ока підглядали за тими, що розглядали їхні знимки. Бо попри те, що всі моделі вбрані, що на моделях одна й та сама сукенка під шию і одна сорочка, крізь їх одяг «просочується» неприхована відвертість. Відвертість яку від непоінформованості чи через поспішність можна поплутати з еротизмом.
Оця відкрита невідкритість і закрита відкритість: суть творчості Інни Шинкаренко. Вона дуже мало говорить, але часто всміхається, і нічого не розглядає відверто та відкрито. Видається, що вона взагалі ні на що не дивиться й не зважає. Але це лише видається. Інна дуже уважно вслухається і вдивляється, вона вміє слухати світ. Можливо, саме тому вона методично і безпомильно здатна визначити сутність інших. Це несамовито цікаво.
Її новий фотопроект «Жінка. Чоловік» має особливий магнетизм. Тому, що, виявляється, цю сутність можна усвідомити впродовж короткої фотосесії, або ж – лише через споглядання результатів тієї фотосесії. Я була свідком, коли дівчата довго стояли перед кожним фото, а потім розгублено казали: шкода, що я не потрапила в цей проект...
Інна Шинкаренко в ролі моделі фотопроекту "Жінка. Чоловік"
– Інно, чи можеш згадати перший імпульс, коли зародилось бажання зробити проект «Жінка. Чоловік» ?
– Не було імпульсу. Було величезне бажання фотографувати жінок, які мене оточують. Було захоплення ними, їхніми справами і вчинками. Було бажання розповісти про них іншим. Мене цікавило, що ними рухає в той чи інший момент, чим вони керуються? В процесі я сподівалась дізнатись більше і про себе. Бо зараз дуже багато диспутів на тему ролі жінки в суспільстві, і багато бачень цього питання. Мені захотілось пошукати відповіді за допомогою фотоапарату. І атмосфера навколо – над проектом я почала працювати з січня 2014 року – спонукала.
– Яким чином ти вибирала моделей для цього проекту? Що було критерієм?
– Моє захоплення цією жінкою і мої відчуття: чи зможу сказати щось більше з її допомогою? Звісно, моє захоплення було спричинене її ділами і харизмою. Я не дійшла в своєму списку до кінця, щоби не затягувати реалізацію проекту в часі і просторі – зупинилась тоді, коли обрала приміщення для виставки.
– Знаю, що була перерва – чому? І чи після перерви щось змінилось?
– Я зробила половину цієї експозиції і зупинилась, бо не знала, в якому напрямку рухатись далі. Коли задумувала цей проект, планувала залишити лише ті образи, де контраст між жіночою і чоловічою сутністю був яскраво виражений. В процесі я зрозуміла, що це нечесно, бо складеться враження, що в кожній жінці закладено порівну дві сутності. А це ж насправді не так, і я демонструю рівно ту чоловічу частину, що є в жінці на момент зйомки. Це і є історія про цю жінку! Деякі мої героїні, перевтілюючись в чоловічий образ, з подивом усвідомлювали, що, виявляється, в цьому образі прожили якусь частину свого життя. Отже, я зупинилась, поозиралась навколо, відпочила (перерва співпала з літньою порою) і змінила формат проекту. Залишила всіх учасниць в проекті, і, як виявилось, таким чином розширила можливості для його сприйняття.
– Розкажи про свої перші емоції під час зйомки.
– Мабуть, шок... Я не очікувала, що такі прості речі, як зміна одягу і напрямку думок, призводять до таких кардинальних змін в обличчі, міміці, настрої, рухах. Іноді на мене дивилось двоє геть різних людей, і іноді я не знала, про що з одним з них розмовляти. Я не очікувала такої красномовності і відвертості. Часом я сумнівалась, чи маю право так широко привідкривати завісу?
– Як реагували твої моделі на прохання перевтілюватись?
– Момент перевтілення був доволі складним для кожної, всі підходили по-різному: і до черговості образів – дехто починав зі складнішого для них чоловічого, а дехто – прагнув не міняти настрій і одразу одягав сукню. Цей момент вибору теж був дуже пізнавальним і допомагав мені в роботі.
– Як твої моделі поставились до того, що буде лише одне плаття і одна сорочка на всіх?
– Мені здається, з полегшенням. Наявність цієї символічної сукні і сорочки не зобов’язувала ні до чого, і не вносила додаткових змістів і емоцій. Я надавала кожній простір для фантазії в способі їх одягання і в аксесуарах. Ось тут вже кожна мала нагоду додати до малюнку образу своєї індивідуальності.
– Що під час проекту тебе найбільше заскочило чи розчарувало?
– Найбільше моє здивування, що такі перевтілення підняли стільки питань в мені і моїх моделях, та й, зрештою, в глядачах. Те, що прості речі складніші і глибші, ніж здається на перший погляд, мене дивує завжди. Зайшла мова не тільки про ідентичність цієї жінки, а й про те, якого чоловіка вона демонструє: чоловіка, який поруч, чи отого свого внутрішнього? Виявилось, що всередині кожної – безліч Жінок і так само безліч Чоловіків. А далі вже був мій авторський вибір. Я зупинялась на тому образі, який демонстрував мої уявлення про модель. Здивована і вдячна безмежній довірі дівчат – я попереджала, що портрети всі побачать вже на виставці (хотіла обмежити зовнішній вплив на проект) – і всі погоджувались. Тому момент відкриття був дуже хвилюючим для мене. Розчарувало те, що потрібно було зупинятись, бо емоції мене вже переповнювали, і ними хотілось поділитись.
– Як вважаєш, чи змінились моделі по закінченню проекту, і чи змінилась ти?
– Однозначно, так. Я не говорю про кардинальні зміни, але те, що кожна поставила собі багато питань і шукала на них відповіді – це факт, який вони підтвердили в своїх коментарях щодо проекту. І це мене, до речі, теж безмежно здивувало: що, виявляється, це не просто фотопроект – це процес змін і трансформацій як для мене, так і для них. І хоч це надто голосно сказано, але це і є процес життя.
– Чи виник новий проект під час зйомок цього?
– Так, і, здається, навіть не один. Найчастіше мене запитували, чи буде такий проект про чоловіків. І зрештою, я дозріла до того, що таки буде. Це буде складно, я до кінця ще не уявляю, як я його буду реалізовувати, але я почну.
– Що найбільше цінуєш в людях?
– Почуття гумору, а ще – чесність в сприйнятті самого себе.
– Що для тебе є Жінка? Чоловік?
– Істоти, які належать до одного біологічного виду, але відрізняються по всім не біологічним характеристикам. А відповідь, що включає в себе понятійне наповнення, я шукаю і досі, для цього все й почала. Наприклад, розум і сила – це про обидві статі, тільки несуть вони в собі різні речі. Розумна і сильна Жінка – це про мудрість, гнучкість іпоступовість, а розумний і сильний Чоловік – це про відповідальність і впевненість.
– Мистецтво досить часто зверталось до теми взаємного перевтілення/переодягнення? Щось з тих сюжетів мало вплив на твій проект?
– Я навмисне не цікавилась, щоби не опинитись під вагою авторитетів. Весь проект з моєї голови. А поза тим люблю якісне кіно і мистецтво, яке дає простір для думок і дискусій, і може служити джерелом натхнення. По відгукам публіки мої роботи – це канонічна класика. Я не заперечую.
– Ти згадувала, що не закінчила свій список потенційних моделей. Чи плануєш повернусь до цієї теми, чи все вже сказано?
– Я точно сказала не все, але думаю, що все сказати й неможливо. Точно не прощаюсь з цією темою, але яке буде її вираження в подальшому, ще не знаю.
– Твоя мрія?
– В мене немає однієї великої мрії, натомість багато маленьких мрій, які потім перетворюються в плани.
– Якби не фотограф, то хто?
– За освітою я математик. Але якби не знайшла в собі фотографа, то це все одно була б якась творча професія. Зрештою, щоби бути добрим фотографом, потрібно бути і психологом, і актором, і художником. Тому, можливо, хтось з них.
– Що тебе тішить?
– Духмяний травневий дощ, блискучі очі дітисьок, коли вони розповідають про свої пригоди, вдалі кадри, гарна музика, тепле плече поруч, безкінечні диспути-жарти з друзями, прогулянки нічним містом... Все не перерахую. Мене тішить, що я є.
– Що тебе лякає?
– Те, чого я не вмію робити. Зараз, наприклад, мене лякають лижі.
Христина Лукащук в фотопроекті "Жінка. Чоловік".
04.06.2015