Василь Вовкун встиг спробувати себе у багатьох творчих іпостасях – від актора і до міністра культури, та творчих формах – від театральних постановок до опер-ораторій та навіть інавгурації третього Президента України. З вересня 2014 року до цього довгого списку додалася посада художнього керівника Львівської національної опери. У розмові зі «Збручем» пан Василь розповідав про міфи і культуру, шароварщину та шляхи її подолання.
Про міфи, міфотворення та міфовтілення
Наразі я працюю над оперою Моцарта «Дон Жуан». Тема, назва й образи вже неодноразово використані до нас. Свого часу сам Бомарше написав лібрето до цієї опери, з темою Дон Жуана працювала і Леся Українка. І вона не просто переклала вже готовий твір, вона написала свій міф, виклала своє сприйняття образу Дон Жуана. Кажуть, що в літературі всього кілька тем: тема, наприклад, Христа, тобто пожертва собою заради інших, жертва Дон Жуана заради власного егоїзму, і тема Дон Кіхота, котрий живе ірреальним, в паралельному вимірі. Але творчі люди, чи то поети, чи письменники або художники, дуже по-різному оперують цими темами, кожен створює свій міф про той чи інший образ. Власне, коли я починав робити режисуру «Дон Жуана» для студентів, один з них дорікнув мені тим, що в тексті написане геть інше. Але ж це написали 100-200 років тому, а ми – сьогоднішні мусимо акцентувати теми, цікаві сьогоднішньому глядачеві. Я створюю свій міф про Дон Жуана, ба більше – про саме донжуанство. За моїм міфовтіленням існує три Дон Жуани: Командор – колишній Дон Жуан, сьогоднішнього бачимо в самому Дон Жуані, а Лоперелло, його слуга, стане майбутнім. В цьому, зрештою, і полягає місія режисера – знайти, відкрити щось таке, що до тебе в цьому творі не знаходив ніхто, і створити свій міф, що був би цікавий іншим. Оце, власне, і є міфовтілення.
Колись один журналіст запитав мене про головну тему мого міфовтілення. Але ж як відповісти, коли самі Лесь Курбас і Міхаїл Чехов казали, що будь-яка людина може через життя пронести одну-дві, або й навіть три теми. І вона весь час в різних формах це виражає, хай навіть і не буквально, але на рівні підтексту – завжди відчувається. Журналістові я так і не встиг відповісти, він сам тоді вирішив, що я або молюся, або прошу прощення. Що ж я роблю? І те, і інше!
Мені страшенно цікавий зв’язок часів, тому що я не можу відірвати той період, у який Бог дав мені жити, від першоджерел. Все ведеться від Адама, і якщо ми сьогодні з вами є, то очевидно, що ми аж десь звідтам продовжуємося. І якщо дивитися в майбутнє, маючи вже онука, то приходять думки про те, яким буде наступне покоління. Тому хочеться це життя побачити панорамно, усвідомити, як цілісність: від самого початку, якого ми не знаємо, а тільки додумуємо, і аж до фіналу.
Міф для мене – явище позитивне, і мені видається, що наша держава зараз, особливо в культурі, страждає через те, що ми не виробляємо своїх власних міфів. Замало міфу українства, міфу його героїв, міфотворення своїх подій. Скажімо, ми можемо говорити про те, що був міф Помаранчевої революції, але вже надто швидко він вичерпався. Наразі, навіть не торкаючись якихось політичних моментів, є міф Небесної Сотні, і він позитивний, є міф української Революції гідності. Це те, що одразу викликає реакцію, навіть далеко за межами України. Ми зараз не говоримо про те, чи завжди ця реакція є доброю, але це вже є сталий міф. І подивіться, з якою ненавистю сприймає його російський соціум. Вони називають наші революції кольоровими, намагаючись наситити ці події негативом, але ж насправді вони виконують позитивну роль.
Про «просвітянство» і шароварщину
Ми не повинні соромитися своєї історії, але ми мусимо інакше її трактувати. Тут чекатиме дві небезпеки. Перша – заглибитися в незрозумілу постмодерну чи авангардну форму, сприйнятливу тільки для певного кола людей. Адже інколи буває таке, що епатаж робиться лише заради епатажу, і це можна побачити в літературі, в образотворчому мистецтві, власне, в усіх жанрах. Друга небезпека – впасти в «просвітянство», що є синонімом так званої шароварщини. «Просвітянство» тільки в певний період часу відіграє позитивну суспільну роль – існувала ціла епоха Просвітництва, але воно має виконати свою місію і передати естафету модерності. На жаль, в нашій державі це явище ще й до сьогодні займає багато місця, гальмуючи культуру, мистецтво і навіть політику.
Особисто я з «просвітянством» зіткнувся під час першого фестивалю «Червона Рута»: коли Шевченко зазвучав в роковій обробці, то «просвітяни» сказали, що їм такий український фестиваль не потрібен і вони його бачать тільки в традиційних формах, причому в традиційних зіпсованих формах. «Просвітянство» кохається у псевдопатетичності, з 18–19 ст. воно змінює форми, пристосовується, але воно є гальмом. Саме тому сучасна українська культура має зробити акцент на слово сучасна. Вона не повинна застрягнути в псевдотрадиції, вона мусить поволі рухатися у західному напрямку. Цю ідею ще на початку 20 ст. виразив Микола Хвильовий своїм відомим лозунгом «Геть від Москви!». І якби Розстріляне Відродження лишилося основою для розвитку української культури та мистецтва, то це був би зовсім інший ментальний простір. Але радянська влада добре подбала про те, щоб цього не сталося – ми вже мали вагу в Європі, і французькі мистецтвознавці писали про школу художників-бойчукістів, Довженко вже знімав своє кіно, а Курбас режисував вистави.
Про міністерство культури з різних ракурсів
Є різні шляхи, як нам вписатися в європейський культурний контекст, але тут не вартує поспішати, бо можна наробити багато лиха. Нам найкраще було б орієнтуватися на польський досвід як на досвід країни, що також вийшла з соціалістичного табору, позбувалася і до сьогодні позбувається радянських рефлексій. І починати, насамперед, треба з реформи всіх інституцій і міністерства культури в тому числі. Я вважаю, що міністерство культури все ж таки мусить існувати на даному етапі державного розвитку. Тільки розвинені суспільства вже можуть дозволити собі відмовитися від нього, позаяк там працюють всі механізми, що рахуються з культурою. Там існує безліч фондів, напрямків, законів, котрі позбавляють податків тих, хто підтримує культуру. У нас це поки що неможливо. Зарано ще позбавляти націю, котра налічує чотири десятки мільйонів людей, міністерства культури. Деякі кажуть, що їм міністерство культури не потрібне, бо вони до нього не звертаються, але тут постає питання: як виживати всім іншим? Тому міністерство культури має стати ідеологічною базою, яка би наперед, випереджуючи час, окреслювала б свої пріоритети та плани за різними напрямками.
Нині обговорюється пропозиція, щоб від кожного проданого в кінотеатрі квитка був збір на розвиток українського кіновиробництва. Також під час своєї міністерської каденції я пропонував, щоб на користь нашого кіно йшов певний збір від продажу алкогольних та тютюнових виробів, принаймні половина процента. Але Держкіно треба виводити в окрему інституцію, відділяти від міністерства культури. В мене була думка пов’язати його з Краківською академією, де існує високопрофесійна школа кіно, бо, на жаль, ми втратили ту режисуру, яка би могла швидкими темпами вивести кіно із стадії стагнації.
Якщо говорити про культурну спадщину, держава чомусь не хоче, а подекуди навіть і заважає, зробити повний перепис та переоцінку того, що знаходиться в музеях України. У нас досі немає єдиного музейного реєстру. Але нам вкрай необхідно кожен експонат відфотографувати, записати та оцінити. До прикладу, фреска в Софії Київській оцінена в 1000 гривень, тобто якщо її вирізати просто з куполу храму, то вона коштуватиме всього лиш 1000 гривень. Так, міністерству культури часто закидають, що вони займаються виключно концертною діяльністю. Щоб це припинити треба створити окремий фонд, котрий спонсорував би найсвіжіші та найпередовіші ідеї, відібрані на конкурсній основі. Чому цього досі не сталося? Бюрократія. Адже міністерство мало б укладати угоду з переможцем і перерахувати йому кошти, але мінкультури, в свою чергу, залежить від указів Кабміну, а ті додатково залежать від казначейства, і так далі. Можна різне казати про наших міністрів культури, але вартує інколи згадувати, що не все, на жаль, залежить тільки від них.
Посада міністра вже позбавлена для мене і утопічності, і романтики. Йдучи з посади, я подякував президентові Ющенкові за можливість відчути, що таке влада. Мій особистий висновок після 3 років міністерства – влада грішна.
Уряд та міністерство культури нині мусять працювати чітко, як швейцарський годинник, бо коли годинник розбалансований, то й час визначається приблизно. Через те ми тільки приблизно маємо країну, економіку, культуру.
Про російську мову
Багато хто зараз говорить гучними лозунгами: чому тут не звучить українська мова, чому в нас так мало в ефірі української мови, газет, кіно, чому в нас так мало української продукції взагалі. З цього приводу я мав розмову з послами Чехії та Словаччини – тобто країн, що ввійшли в Європу не так давно. Європа дуже вимогливо ставиться до національного питання будь-якої країни, бо це одразу відгонить націоналізмом, тому цього питання намагаються уникати навіть чиновники вищого рангу. Словацький посол приніс мені дуже цікаву річ – закон про мову. Вони свого часу мали проблему з угорцями, котрі компактно проживають на території Словаччини. Вирішувалося це питання за допомогою національного культурного продукту. Це краще пояснити на прикладі газети: папір український, тексти українські, автори українські, вийшла газета в Україні. Подібна газета обкладається меншим податком, а будь-який російський продукт – вищим. У такому випадку подібний продукт буде вигідно виробляти і робити його якісним. Якщо ви зможете отримувати інформацію з українського якісного видання меншою вартістю, то навіщо вам платити більше за російське? Такий механізм мусимо задіяти і на телебаченні, і в кіно, усюди. Гроші, зрештою, найкращий інструмент впливу. Хочеш російську рекламу на каналі? Без проблем, але, будь ласка, заплати в декілька разів більше. Український продукт та продукт вироблений національними меншинами мусить бути або повністю звільнений від податків, або їх необхідно мінімізувати.
Що в такому випадку робити, щоб уникнути звинувачень в утисках російської мови? Перш за все, в Європі, і так само в Україні немає чистого соціуму, хіба що в місцях компактного проживання певної національності. Також вартує пам’ятати проте, що російська меншина, котра є найбільшою в Україні, займає проукраїнську позицію. Спекуляції на питанні російської мові – це, скоріше, була реакція нашого політикуму на Кремль. А якби цих спекуляцій не було, то ми, можливо, і не мали б цієї ситуації в Криму і на Донбасі. У нас з всього роблять політику, забуваючи про те, що перш за все, треба діяти в інтересах держави.
Про культуру, мистецтво та інтелігенцію
На культурному просторі Україні мені найбільше не подобається те, що держава ставиться до культури за залишковим принципом. Ми не розуміємо, що за допомогою культури можна розбудувати державу, так само, як ми не розуміли, що не може існувати держава без сучасної армії та модерної економіки. Але ж пригадаймо, хто першим пішов в АТО, хто першим загинув на Майдані? Люди, які сповідували українську культуру. Перед смертю вірменин читає Шевченка. Приїздить білорус, помирає, прийнявши ідеологію дуже радикальної української сили, але він її приймає, тому і гине. А в АТО пішли ті хто мали культуру, Бога в собі. А скільки ж є безкультур’я, котре уникає того, бо вони не виховані на культурі українській? Якщо би це йшло з дитинства, природно розвиваючись протягом школи та інституту, армії, то ми би й на вищих шаблях мали людей, котрі дбали б про культуру. Адже й сьогодні ще не можемо говорити, що влада вихована на українській культурі. Так влада подекуди не може визначити, що ж ми все ж таки захищаємо – багатства олігархів чи Україну з її народом і культурою.
Без експерименту мистецтво мертве, незалежно від того чи він є вдалим або невдалим. Головне, що він має нести за собою професійний пошук чогось нового. Чому культура має загалом понад 300 визначень у різних словниках? Тому що культура – це живий організм, він весь час має розвиватися. Мені особисто дуже б хотілося знайти якийсь новий напрям стилістичний, нові форми у опері. Хочеться створити експериментальну оперну сцену.
За весь період незалежності, у нас, на жаль, не викристалізувалася інтелігенція, існування якої передбачає ще й існування інтелігентної еліти. Так, протягом останніх роки виникла громадська ініціатива Першого грудня, куди входять старійшини. Але за понад 20 років так і не склалася політична та юридична еліта, вона потонула в болоті корупції і влади, так само, як економічна, банківська, медична. Єдина еліта, яка в нас склалася – партійна, непатріотична, корупційна. Можна мати дорогу машину, побудувати великий будинок, вчити дітей за кордоном, але чи буде це ознакою еліти? Ні, бо така еліта дбає тільки про себе, забувши, що Бог нагородив її владою та обов’язком дбати про народ та державу.
У Львові інтелігенція досить велика, але вона ніяк не може оформитися в еліту. Чимало часу йде на пустопорожні речі, дуже багато просвітянства – один одного вчить, але бракує очолення, яке б оформило цей львівський діамант.
Про роботу Оперного театру
Згідно мого моніторингу в театри ходять близько 10% львів’ян, і то – більшість туристи. За весь час моєї роботи тут я встиг переглянути майже весь репертуар Оперного, і мушу сказати, що це є високопрофесійний колектив, як на вокальному, так і на пластичному, балетному рівні. В нас є свій бренд – це художники, зокрема по костюмах, бо далеко не в кожному театрі ви побачите подібну культуру костюму.
У Львові існує проблема з концертними залами, тому ми постійно здаємо свій зал в оренду, і, як на мене, її забагато, вона як ерозія підточує зсередини ритм театру. Але ж є і позитивне – поновлення вистави «Ромео і Джульєтта», «Кармен», нова вистава до 450–річчя В. Шекспіра «Перевтілення Шекспіра». З прекрасними відгуками пройшли 23 вистави «Лускунчик» в Парижі, вистава «Віват, оперетта!» мала гастролі у Польщі. Також матимемо сумісний продукт з Варшавським камерним театром, котрий восени даватиме прем’єру «Весілля Фігаро» на нашій сцені за свій кошт. Якщо ми не маємо можливостей з боку державу, то мусимо шукати інших шляхів. Нині треба бути передовсім менеджером для того щоб переконати, зацікавити та втілити.
Про проблеми
Нам потрібна контрактна система праці, але, на жаль, досі не вироблені механізми, які могли б врегульовувати конфлікти між творчою стороною та дирекцією. Це, насамперед, така система, яка давала б можливість обирати кращих з найкращих. Тому що людина приходить в театр на постійну роботу, але у будь-який момент вона може втратити голос, отримати невиліковну травму коліна, а театр не матиме можливості взяти на це місце когось іншого.
Мене дуже непокоїть відсутність сильної школи культурної критики і мала кількість майданчиків для її публікації, бо багато популярних видань просто відмовляться друкувати арткритичний матеріал через те, що це неформат.
Наш сьогоднішній культурний менеджмент – старі адміністратори, і тут потрібна термінова реформа перегляду кадрового питання, інакше ми загрузнемо. Адже є вже нове покоління, яке абсолютно по-іншому позиціонує театр, і взагалі культуру і мистецтво, знає як виходити на закордонний ринок, а нам є з чим туди виходити. Приміром, ми не можемо ніяк створити міжнародного відділу, наразі це неможливо через ситуацію в країні, але в майбутньому це мусить стати одним з найперших завдань.
Фото: Аліна Смутко.
04.05.2015