На прикрашеній листям і гіллям лавці в парку Дебод жив освічений, нужденний і щасливий волоцюга; він ніколи не переймався загрозою хвороби чи незабезпеченої старості
Буваючи в Мадриді, я щодня рано-вранці ходжу кільцевим маршрутом, який починається з площі Дескальсас, приводить мене на площу Ісабель ІІ, далі я минаю Східний палац, проходжу повз сади Сабатіні, огинаю парк Дебод, сходжу бульваром Пінтор Росалєс до поперечної вулиці, яка зникає в Західному парку, там розвертаюсь і повертаюся до вихідного пункту обхідним шляхом, який дозволяє мені пройти – тепер уже зсередини – через увесь парк Дебод і помітити інколи самотню білочку, яка там живе, стрибаючи між деревами. Це спокійний і приємний шлях, який займає рівно годину, протягом якої я стрічаюся і розминаюся з одними і тими самими людьми: шкандибою з великим данським доґом, військовим японцем з його церемоніальним кроком, веселими кумасями з парку Дебод та Анхелем Моліною, який прощається зі своєю молодшою донечкою в дверях шкільного автобусу.
Та декілька років тому я помітив щось нове під час своєї прогулянки: одна з лавок алеї, що пролягає біля підніжжя невисокого пагорба, де стоїть єгипетський храм, була прикрашена листям і гіллям, зірваними вітром, і були в цьому опорядженні якась привабливість і добрий смак, які привертали увагу. Минуло небагато днів, і я познайомився з декоратором. Я так ніколи й не довідався його імені і звик називати його чоловіком-вазоном. Тому що він прикрашав і себе також – з витонченістю і вигадливістю, з якою він оздоблював лавку, на якій (як я припускаю) він жив і спав. На відміну від більшості людей, які ночують на лавках у місцевих садах і зазвичай є молдаванами, румунами і болгарами, чоловік-вазон був іспанцем і – як непомильно вказував його акцент – кастильцем. Коли я проходив повз його лавку, він був уже вмитий, зачесаний і прикрашений – квітами, листям і гілочками, які стали оздобами його капелюха і вух, його сорочки і навіть штанів. Його манера прикрашати себе була дуже вишуканою, і пізніше, коли ми вже стали друзями, він мене палко запевнив, що всю ту зелень, якою він заквітчував свою лавку, своє тіло і свій убір, ніколи не зривав з рослин, квітів чи дерев він сам, а лише хтось інший чи вітер: він лише збирав її із землі і давав їй друге життя, вже не природне, а естетичне.
Наша дружба зародилася з випадкового епізоду. Одного з таких ранків, проходячи повз його лавку, я побачив, що чоловік-вазон сперечається з двома поліціянтами, які хотіли його звідти забрати, покликаючись на те, що лавка, яку він перетворив на своє житло і такий собі різновид пам'ятника екології та грубого мистецтва, є громадським майном. Мене дуже засмутило те, що вони хочуть його звідти прогнати, і я наважився вступитися за нього. На щастя, поліціянти мене впізнали і мені вдалося їх переконати такими доводами: чоловік-вазон не робив шкоди нікому і нічому, він радше допомагав збирачам сміття і перетворив ту лавку в парку Дебод на витвір мистецтва, яким і далі могли користуватися і захоплюватися перехожі.
Відтоді, поки він жив у парку Дебод, чоловік-вазон, щойно мене побачивши, підводився, проводив мене добрий шмат дороги і ми розмовляли. Хоча насправді про усе говорив він, а я його слухав, зачарований його знаннями. Він, як живий путівник, пропонував мені усі мистецькі видовища, якими можна було безкоштовно насолодитися в Мадриді того дня чи одного з наступних: репетиції оркестрів чи співаків, фільми або театральні твори, які ставилися в посольствах, іноземних культурних центрах, церквах, релігійних общинах, неурядових організаціях, лекції, круглі столи, концерти, виставки, а одного дня навіть безкоштовну виставу, яку давав цирк для хворих, інвалідів та незрячих! Він відвідував усе те і тому цілими днями був дуже зайнятий, оскільки пересувався Мадридом, звісно, завжди пішки. Його любов до усіх тих виявів культури була такою самою щирою, як та, яку він відчував до природи, а його думки про фільми, вистави, картини, музику та ідеї (за умови, що то не була політика, проти якої він, схоже, мав щеплення) завжди здавалися мені вартими поваги.
То був порівняно молодий чоловік – десь так між сорок і п'ятдесят, і, схоже, він ніколи не провадив іншого, ніж це, життя, тобто життя вуличного чоловіка-вазона, задоволеного і захопленого тим, що робить, а надто тим, чого не робить. Багато разів я мав спокусу розпитати його, як і чому він став тим, ким є, – освіченим, нужденним і щасливим волоцюгою, – і запитати, чи не охоплює його страх перед хворобою, незабезпеченою старістю, чи в цій незмінній самотності, в якій він, як виглядало, був замкнений, він інколи не тужить за ідеєю життя у парі, в родині, але я так ніколи й не наважився. Я мав враження, що такі питання можуть його образити.
Одного дня я виявив, що іншою його турботою було допомагати наркоманам, які, як і він, зробили вулицю своїм домом. А найбільше одному хлопцеві, з походження мексиканцю, який ночами валився з ніг в парку Дебод і через психіку, ушкоджену героїном, переживав саморуйнівні напади й говорив про самогубство. Чоловік-вазон розповідав мені про свої відчайдушні зусилля переконати його у тому, що – попри все – життя варте того, аби його прожити, тому що в ньому є багато гарного, навіть для тих, кому бракує засобів для існування. Одного дня він запевнив мене, сяючи від щастя: «Думаю, я його переконав». Він був оптимістом за своєю природою і завжди був веселий. Якось я наважився запитати його, чи людина без грошей в Мадриді не є неминуче приречена вмерти від голоду. «Зовсім ні», – пояснив він мені. І відразу перелічив щонайменше тузінь їдалень, утримуваних релігійними орденами – католицькими, євангелістськими – або світськими товариствами, які пропонують канапки чи традиційну «зупу для бідних» міській бідноті.
Є періоди, коли я багато місяців перебуваю поза Мадридом, і повернувшись після одного з них, я під час своєї ранкової прогулянки був неприємно здивований тим, що лавки чоловіка-вазона вже не існує. Сам він її покинув, спонукуваний кочовим інстинктом, чи її зруйнували менш толерантні поліціянти, ніж ті, завдяки яким народилася наша дружба? Мене дуже засмутило зникнення цього хвилевого друга, який завжди додавав теплу й емоційну нотку в прогулянки, якими я починаю свій день. Я запитав веселих кумась з парку Дебот, і жодна з них навіть не змогла його пригадати. Але шкандиба з великим данським доґом сказав мені, що сам він на власні очі його не бачив, але думає, що чоловік-вазон перебрався на Східну площу, тому що він помітив там лавочку з рослинними прикрасами, якими той оздоблював свою лавку в цих пенатах.
Я не натрапив на таку лавку, але таки зустрів його, через багато місяців, біля підніжжя прекрасної кінної статуї на Східній площі. Ми обійнялися. Він був такий самий веселий, захоплений і задоволений життям, як і колись, але водночас був інший. Не було ані сліду рослинності на його одязі чи тілі, а з його уст линула пісня не про культуру, а про релігію. Він заговорив зі мною – відразу і не спиняючись, наче ми продовжили вчорашню вечірню розмову, з таким самим, як колись, запалом – про отця Піо з П'єтрельчіни, італійського монаха ордену капуцинів, який, здається, творив дива і мав на своїх руках стигмати, знаки Христових страстей; про нього він мав невичерпну інформацію. Знав про його життя, його хвороби, його чесноти, його надприродні діяння, і так, як раніше він радив мені вистави, лекції, концерти чи виставки, тепер він просвітив мене про служби Божі, де слухалося найбільш натхненні проповіді, де звучали найкращі у місті хори, які варто було не пропустити.
Прощаючись, він залишив у моїх руках проспект із заходами, що мали відбутися того тижня в сусідньому монастирі Енкарнасьйон. То був останній раз, коли я його бачив, два чи три роки тому. Чому я пишу про нього? Тому що нині вранці, під час моєї ранкової прогулянки набережною Барранко, в тумані, який провіщає майбутню зиму в Лімі, мені зненацька здалося, що я його бачу – на самому краю обриву, бідного і вільного, захопленого і щасливого, як ніколи певного, що в цьому житті ніхто не має права ані тужити, ані занепадати духом, тому що – попри все – воно є найкращим, що з нами сталося.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
El hombre-florero
El Pais, 5.04.2015
Зреферувала Галина Грабовська
07.04.2015