Невирішувані конфлікти – замкнутий цикл. Їм властиві перерви, мирні угоди, яких перестають дотримуватися через кілька днів після підписання. Такі конфлікти можуть тривати десятиліттями й призводять до того, що спільнота опиняється в циклі взаємних звинувачень – так досягається класичний стан безвиході. Проте, незважаючи на ярлик «без вирішення», жодна боротьба не може тривати вічно. Американські науковці працюють над тим, щоб за допомогою математичного моделювання охопити всі чинники конфлікту й бути в змозі прийняти рішення, яке не лише закінчить конфлікт, а змінить його динаміку.
Сирійські діти в таборі для біженців.
Вже 70 років в Колумбії триває громадянська війна – мародерство, ґвалтування, терористичні акти й насильство. Тут загинуло вже 220 тисяч людей, мільйони опинилися в вигнанні. Всі переговори, мирні угоди й перемир’я виявлялися марними. Останній раунд цього, здавалося б, нескінченного циклу почався в серпні 2012 р., коли марксистські повстанці Революційних збройних сил Колумбії (FARC) відновили мирні переговори з центральним урядом країни. Та й ті провалилися в листопаді, після того, як повстанці викрали колумбійського генерала. Згодом перемовини продовжили, та хто знає, чи нова мирна угода триватиме довго. Адже загалом більше третини всіх мирних домовленостей та перемир’їв, підписаних з 1950 років по усьому світові, не діяли більше 5 років.
Історія колумбійського насильства – класичний приклад конфлікту, який розв’язати неможливо, замкнутий цикл, що сам себе живить, який може тривати десятиліттями. Навіть якщо до такого типу належать 5% всіх воєн, їхні наслідки – згубні для цілих суспільств.
Трагічний приклад – конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, що триває вже 68 років. До цього списку належать і війна між Індією та Пакистаном за регіон Кашмір, а також 26-річна громадянська війна на Шрі-Ланці. Демократична Республіка Конго з 1996 р. потерпає від війни, Південний Судан не знає миру з моменту проголошення незалежності 2011 року. Нові невирішувані конфлікти, ймовірно, розвиваються на Близькому й Середньому Сході, в Африці, зокрема, в Ліберії, в Сирії та Іраку насильство підживлюють конфесійні мотиви й розширення груп «Ісламської держави». Все жорстокіше протистояння на сході Україні, зрештою, також опиниться в цьому списку конфліктів, які неможливо розв’язати.
В усіх цих сутичках звичайні стратегії подолання конфліктів не допомагають, пояснює експерт з врегулювання Роберт Рікільяно (Robert Ricigliano) з Університету Вісконсін-Мілуокі (штат Вісконсин, США). Таким конфліктам властиві перерви, мирні угоди, яких перестають дотримуватися впродовж кількох днів чи тижнів після підписання. «З огляду на те, що мають місце домовленості, з’являється лідер і встановлюють кордони, – пояснює вчений. – Проте всі ці заходи не можуть врегулювати основну проблему, яка живить конфлікт».
Рікільяно й усе більше науковців, що досліджують конфлікти, шукають цілком новий підхід до їхнього розв’язання – такий, що розглядав би конфлікти як динамічну систему, десь так, як клітини в нашому організмі, колонії мурашок або ж міста. Науковці хочуть проаналізувати систему протистоянь з допомогою математичних і комп’ютерних програм, які розробили впродовж останніх 30 років в межах дослідження складних систем.
На думку Дена Сміта (Dan Smith), чільника неурядової організації «International Alert» з головним офісом у Лондоні, велика частина науковців дотепер налаштовані скептично. «Наскільки складними є конфлікти, ми вже знаємо, – пояснює він. – Важливо тепер вияснити, що ми можемо з цим зробити».
Що потрібно зробити, щоби знайти вирішення конфліктів на кшталт конголезького? Рікільяно з колегами роблять ставку на технології, які беруть до уваги складність середовища. Дослідники переконані, що таким чином можна відкоригувати поведінку головних акторів у кризових ситуаціях. Уряд чи міжнародні організації, натомість, часто шукають шляхи вирішення поодиноких проблем. «Економіка, політика, чоловіки чи жінки, освіта – все розглядають надто ізольовано, – пояснює Сміт. – Такі рішення спочатку, звичайно, зручні, та вони не враховують комплексність ситуації».
Такий тип недалекого мислення дав підстави для бунту психологові Пітеру Колману (Peter Coleman). Керівник Міжнародного центру зі співробітництва та вирішення конфліктів імені Мортона Дойча в Колумбійському університеті (штат Нью-Йорк, США) 2006 року зламав стопу й вирішив впродовж лікарняного детально вивчити конфлікти без вирішення. Результат розвідок його насторожив. «Кожному дуже просто відстоювати неспростовану теорію про конфлікти, в яких немає в рішення, – підсумовує він. – Причина – травма, соціальна ідентичність або повторюване приниження. Так, окремі аспекти проблеми ми розуміємо, але не їхню взаємодію».
Цілком інший підхід знайшов Колман через кілька років в роботі психологів Робіна Волачера (Robin Vallacher) та Анджея Новака (Andrzej Nowak), які тепер працюють у Флоридському Атлантичному університеті. Психологи не займаються власне конфліктами, вони вивчають розвиток особистісного сприйняття й те, як почуття стосовно іншого можуть перетворитися з позитивних на негативні. Колмана захопило те, як Волачер і Новак використали математичну теорію динамічної системи для оцінювання результатів своїх досліджень.
Книга Джеймса Ґлейка (James Gleick) про розвиток хаосу 1987 року популяризувала теорію систем, запропонувала типові умови розуміння різних складних систем, починаючи кліматичною моделлю, закінчуючи нервовою діяльністю мозку. Математичні функції тут можна проілюструвати пейзажем з пагорбами й долинами, а поведінку складної системи – шляхом м’яча, який котиться цим ландшафтом. Через пагорби траєкторія його руху стає дуже складною. Та рано чи пізно м’яч потрапить в долину, де він або безкінечно кружлятиме в колі, або зупиниться в центрі. Останню траєкторію руху або ж точку спокою називають атракторами.
Для Колмана рух м’яча став ідеальною метафорою для стабільного чи деструктивного зразка соціальної поведінки під час неможливих до вирішення конфліктів. В цьому випадку ландшафт переважно має соціальну або психологічну природу, складається з безлічі рівнів історії, ідентичності й колективної пам’яті про страждання, які спричиняли «інші». Атрактори конфлікту в такому підході лякають реальністю, а «сильно спрощена історія в чорно-білих тонах тримає в полоні конфлікту».
Аби перетворити такий математичний пласт невирішуваних конфліктів на інструмент, що є більшим за звичайну метафору й може змінити світ, Колман, Волачер і Новак 2004 р. заснували Робочу групу з вивчення динаміки конфліктів, яка відтоді прийняла ще чотирьох науковців. Новак почав розвивати комп’ютерну модель динаміки. Вона стала симуляцією з тисячами цифрових роботів, так званих агентів, у кожного з них було декілька простих, на думку психологів, пов’язаних з конфліктом зразків поведінки. Новак з колегами розвинули модель, де агенти конкурують і співпрацюють, в залежності від того, наскільки вороже чи агресивно до них ставляться «інші».
В комп’ютерній симуляції частіше спалахували немасштабні сутички, які, все ж, можна перенести на справжні суспільства. Часом конфлікти розросталися так сильно, що ціла віртуальна спільнота опинялася в циклі суперечливих звинувачень – й так досягала класичного стану безвиході.
Разом з Діном Пруйтом (Dean Pruitt) зі Школи аналізу конфліктів і примирення з Університету Джорджа Мейсона (штат Вірджинія, США) Новак математичним моделюванням зміг продемонструвати, як атрактори призводять до тупикової ескалації конфліктів. Зараз він працює над наступним завданням: порівняти розвиток суспільства простої моделі агентів з реальними ситуаціями, наприклад, з даними про складні стосунки між Ізраїлем і Палестиною. «Це вперше емпіричні дані переносять на динамічну систему – результати дуже обнадіюють», – тішиться вчений.
Інші моделі рухаються від загального до одиничного, за допомогою такої візуалізації посередники в конфлікті краще зможуть розуміти реальний стан речей. «Карти конфліктів» повинні допомогти розпізнавати стосунки партнерів конфлікту й те, до чого вони призводять, механізми зворотного зв’язку, важливим є зробити видимими різні мережі дій у межах ескалації або згладження конфлікту.
Карти конфліктів можна представляти в різних формах: від ручних схем на дошці до комп’ютерних мереж з реальними даними. Рікільяно, який брав участь у мирних переговорах у Колумбії, Південній Африці, Іраку й Камбоджі, захоплений цією ідеєю, байдуже, в якій формі її втілювати. 2000 р. він намагався погасити Другу конголезьку війну. Там відбувалася кривава боротьба різних груп повстанців та урядової міліції Май-Май. За кулісами Рікільяно з колегами бачили, як розривали одну за одною тяжко виборену мирну угоду. «Ми не здійснювали ніякого впливу. Навіть неґативного», – каже він.
Але 2002 року вчені почали накреслювати зв’язки між сторонами конфлікту й інтересами конкурентів, виходило щось на зразок карти. Так вималювалося, як національними повстанськими організаціями маніпулюють локальні групи: продовження конфлікту ґарантувало їм доступ до корисних копалин. «Так ми змінили нашу тактику, намагалися розрубати ці зв’язки між акторами. Лише тоді можна було досягнути перемир’я», – пригадує Рікільяно.
З допомогою діалогу та посередництва ООН 2003 року учасники конфлікту пішли на створення тимчасового уряду, до якого залучили найважливіші групи повстанців. Так призупинили насильство. «Це не було ідеальним рішенням, – визнає Стів Сміт (Steve Smith), який свого часу був незалежним радником у вирішення конфлікту в Конго. – Не кожен був згоден з компромісом, і незначні сутички тривали, але ми вже згрубша бачили його межі й шлях до майбутнього».
Цілком незалежно від моделей і карт прихильники системного підходу (або системного мислення) хотіли змінити погляд на невирішувані конфлікти. Андреа Бартолі (Andrea Bartoli), декан Школи дипломатії та міжнародних відносин в Університеті Салтон-Хол (штат Нью-Джерсі, США), був посередником в Мозамбіку й Косово. Коли він майже 10 років тому вперше дискутував з Колманом про системне мислення, тоді почуте сприйняв як «цілком новий стиль розмовляти про конфлікти й думати про прадавні проблеми». З того часу він належить до Робочої групи вивчення динаміки конфліктів, він заснував з Колманом і Бет Йошіда-Фішер (Beth Yoshida-Fisher), директором Програми переговорів і конфліктології в Колумбійському Університеті (штат Нью-Йорк), консорціум AC4 (Advanced Consortium on Cooperation Conflict, and Complexity).
Новий погляд може стати відкриттям власне для експертів, вважає конфліктолог Найра Мусаллам (Naira Musallam), яка працює в Центрі глобальних питань в Університеті Нью-Йорка й також належить до Робочої групи та AC4. Вона розповідає про свій курс в американській військовій академії Вест-Пойнт (Нью-Йорк), який завжди починає списком поширених упереджень про конфлікти, бідність та інші соціальні проблеми.
«Занадто часто ми описуємо динамічні системи статичними моделями, ми думаємо надто лінійно й зосереджуємося на одній проблемі. При цьому поза увагою залишаються несподівані наслідки добре продуманих заходів», – розповіла вчена. Після одного з її курсів їй написав офіцер, що служив в Іраку й Афганістані: «Я знаю багатьох добрих людей, які загинули через упередження, які ви назвали. Я знаю, що сам часом помиляюся. Шкода, що тільки тепер я зміг глянути на свої уявлення про конфлікти».
Багато інститутів – не лише мирні організації – працюють, на думку Мусаллам, зі спрощеними теоріями. «Вони хочуть очевидних, ординарних планів й однозначних результатів в найкоротший час». Складні проблеми мусять вирішувати результати поодиноких кроків, які заздалегідь визначать експерти.
Один з найважливіших уроків системного мислення, на думку Рікільяно: на конфлікти ніколи не потрібно дивитися як на проблеми, які потрібно придушувати, їх краще вважати системою з базовою динамікою, яка пристосовується до змін. «Не є успіхом, коли вдасться закінчити конфлікт, потрібно змінити систему його розвитку й потрохи нівелювали насильство», – підсумовує вчений.
Такий підхід знаходить все більше прихильників. Наприклад, некомерційний фонд Бергофа (Berghof Foundation) з головним офісом в Берліні посилається на концепт системного мислення, вирішуючи проблеми політичного й етнічного насильства в таких країнах, як Шрі-Ланка, де в період 1983-2009 рр. тривала громадянська війна.
Звичайно, є й скептики. Ден Сміт, для прикладу. Він погоджується з підходом комплексної системи до вивчення конфлікту, та обережний з узагальненнями. «Кожен аналіз є настільки фаховим, наскільки професійним той, хто його застосував, – доходить він висновку. – Найкращий метод непридатний, коли науковець не має уявлення, що він, власне, робить. В такому разі результати будуть хибними».
Проте адвокати системного мислення знають, що таке ставлення може змінитися. З огляду на це, з 2013 року Колман, Рікільяно та їхні колеги щороку організовують 5-денний воркшоп з динаміки системної теорії в новітній лабораторії. Тут біологи, економісти, фізики, політологи й фахівці з інших галузей збираються разом і дискутують про застосування системного мислення в реальному світі. «За 5 років в нас, сподіваємося, буде точне уявлення про те, від чого все залежить», – каже Колман.
Поміж тим, новий підхід застосовують все частіше. Так, для прикладу, низку антиконфліктних заходів розвинули вчені під керівництвом Ерана Гальперіна (Eran Halperin) в Міждисциплінарному центрі Герцлії (Ізраїль), вони дуже ефективно змінюють погляд на різні речі.
Незважаючи на те, що ярлик «конфлікти без вирішення» породжують враження безкінечного протистояння, жодна боротьба не може тривати вічно. В кінці 1980-х рр. Південна Африка вже десятиліттями переживала расовий конфлікт й була на межі громадянської війни між Африканським Національним Конгресом (АНК) й урядом президента Фредеріка Віллема де Клерка. Поки міжнародна спільнота засуджували систему апартеїду, а над країною нависала війна, в кінці 1989 року де Клерк почав випускати на волю раніше ув’язнених учасників АНС. В лютому 1990 р. після 27-річного ув’язнення на волю вийшов лідер АНК Нельсон Мандела. Цей крок назустріч мирові став вирішальним. Упродовж наступних трьох років саме він дав поштовх до утворення багатонаціональної держави.
Перетворення Південної Африки було складним процесом з великими втратами й поразками – але воно дало приклад, як можна покласти край, здавалося б, невирішуваному конфліктові. Сам Мандела якось сказав: «Завжди здається неможливим, аж поки не зробиш».
Зреферувала Соломія КРИВЕНКО
Джерело: http://www.spektrum.de.
04.04.2015