Упродовж останнього року в Україні з’явилося чимало текстів про українську революцію, які поступово перейшли у тексти про українську війну. Це література дуже різна – поезія, есеїстика, аналітика, репортажі, інтерв’ю. Поруч із презентаціями книг відбувалося чимало дискусій на тему «літератури Майдану», її естетичної цінності, цікавості та важливості миттєвої мистецької рефлексії. Чи можливо упорядкувати добру антологію за місяць? А за два? А якщо так, то чи може це зробити український митець, який щодня перебуває під впливом нової інформації зі східних територій країни? Чи потрібна для цього дистанція, погляд збоку, і чи цікавий для нас такий погляд? Можливість дистанціюватися пропонує нам Анета Камінська, упорядниця польськомовної антології «Схід-Захід. Вірші з України і для України», що вийшла у Польщі наприкінці минулого року.
У антології Анети – 22 автори з України та 7 польських. Серед українців – Жадан, Гуменюк, Крук, Сливинський, Кіяновська... Спочатку була ідея зробити книгу перекладної поезії, однак, поки Анета відбирала українські тексти, до неї почали звертатися польські автори, котрі казали: «У нас теж є такі вірші, ми теж хочемо доєднатися до цієї справи».
«Сьогодні я приїхала сюди з дуже особливою для мене книгою, – розповіла Анета на презентації у львівській книгарні «Є». – Я уклала декілька антологій української поезії польською мовою, але ця для мене – виняткова. Вона не найскладніша у літературознавчому значенні, але дуже непроста емоційно. Також це перша антологія, яку я уклала не лише з літературних поглядів; це також жест – «Ми з вами». Насамперед це добірка української поезії, більшу частину книжки займають вірші українських поетів. Але коли я почала шукати вірші до цієї антології, мені на електронну скриньку почали писати польські поети. Тож наприкінці антології є додаток – вірші, які самі знайшли мене. Я хотіла показати, що польські автори також переживають те, що відбувається в Україні, і також про це пишуть».
«Донедавна я взагалі не цікавилася заангажованою поезією. У Польщі є поети, які пишуть на такі теми, і мені це завжди здавалося дещо штучним. Лише зараз, коли війна так близько до нас, я зрозуміла: такі вірші дуже важливі. У нас відбувається чимало заходів на підтримку України, до мене зверталися з проханням надати переклади українських віршів. Але мені здавалося дивним читати вірш про кохання чи про спортивну гру в такому випадку. Тому я почала шукати вірші про війну, Майдан, аби поляки змогли відчути себе ближчими до України.
Моя антологія з самого початку мала різнитися від антологій на схожу тематику в Україні, бо повинна потрапити до рук іншим читачам. Це книжка для поляків, для Заходу. Говорю «Заходу», бо за останні півроку часто траплялося так, що на основі моїх перекладів на польську робилися переклади на інші мови. Тому я старалася відбирати тексти, які б також мали естетичну вартість, а не лише емоційну. Українці потребували інших віршів – у яких були б надія, опертя. Поляки цього не потребують, їх потрібно було зворушити, показати ситуацію в Україні. Я уклала цю антологію ще й тому, що люди в якийсь момент звикли до того, що чують в медіа. Польські медіа демонстрували дуже багато з тих подій, що трапилися в Україні, але в якийсь момент ці новини стали звичними. А мистецтво і вірші в цій ситуації все ще можуть торкнути, емоційно вплинути.
Мене дуже вразили події на Майдані. В той час у Польщі почали організовувати зустрічі, читання. Я не хотіла брати в цьому участі. В Україні гинуть люди, а ми у Варшаві прочитаємо трохи віршів – і що це змінить? Але потім я отримала достатньо сигналів з різних боків, які переконали мене в зворотньому. Виявилося, що чимало людей довідалося про українську поезію завдяки моїм попереднім антологіям, було створено декілька фестивалів на їхній основі. Була пані з Тайваню, яка сконтактувалася зі мною і просила використати мої переклади як основу для власних, бо не знає української. Також ці вірші були перекладені шведською».
Остап Сливинський, один із авторів антології та один із чотирьох модераторів львівської презентації книги, зауважує: «Добре, що антологія мандрує до Швеції чи Тайвану, але дуже важливо, аби вона була і в нас. В Україні немає такої антології. Анета зробила колосальну роботу: і перекладацьку, і упорядницьку. Мені здається, що в Україні ніхто не був таким прискіпливим, працюючи з літературою, присвяченою Майдану та війні. Упорядник – не той, хто згромаджує якнайбільше текстів під однією обкладинкою з ефектною назвою, а той, хто багато відкидає. За час Майдану у нас з’явилося набагато більше літератури, ніж під час Помаранчевої революції. Відповідно, і пропорційно є чимало літературної руди, яку потрібно просіювати. Було би дуже добре, якби ця книга вийшла в українському варіанті. Тим більше, що там є додаток з польською літературною реакцією на події в Україні, який безперечно треба перекласти українською».
Книжка має два епіграфи, перший з яких належить Василеві Голобородьку: «Переглядаю книжку, дивлюся на зміст. Там зазначені розділи: Схід, Захід. Тішуся, що є ще не прочитані книжки і сторони світу, куди можна піти». Анета розповідає, що назва з’явилася після перебування на резиденції фестивалю «Meridian Czernowitz», де потрібно було обрати назву для літературної зустрічі, на якій читалися деякі переклади з антології та збиралися кошти для АТО: «Тоді мені спало на гадку «Захід для Сходу». Захід – це і сторона світу, і акція, подія. А польською захід – це ще й зусилля, зроблене задля когось. Польща – не Захід, ми не мислимо себе західними. Але для України Польща таки Захід. За останні півтора року я дуже непросто переживала те, що відбувається в Україні. Я часто думала: а що, якби я була полькою, котра просто довідується з газет і з телевізора про події в Україні. Було би легше. Але я не хотіла б бути цією полькою. Я не сподівалася, що зможу так переживати ситуацію в іншій країні. І постійно запитувала себе: чи пережила б я так само схожу ситуацію в Польщі?»
«Коли я ще навчалася, і навіть подумати не могла, що буду перекладачем з української, то поїхала до України на поетичні варштати. Там почула речення, що врізалося в мою пам'ять. Навіть не пригадаю, як воно звучало в оригіналі, але я переробила його для себе так: “Боюся українських доріг в собі”. Я не знала, що то за українські дороги і звідки вони взялися. Але зараз мушу сказати, що вже не боюся цих доріг у собі. Я вже 11 років їжджу до України, перекладаю з української і навіть не ставлю собі питання “українських доріг”. Це нормально: приїздити, мати тут друзів, робити один проект за іншим. Це також і моя країна».
Фото з презентації: Олександр Ласкін.