Владо Жабот. Суккуб / Переклад зі словенської Мар’яни Климець та Наталії Хороз. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2014. – 172 с.
Здавалося б, чим можна заманити пересічного читача, крім оголеного людського тіла? Хіба що відомим прізвищем автора. На жаль, із творчістю провідного словенського письменника Владо Жабота, книжки якого отримали численні нагороди, українці майже не знайомі.
У літературознавчих дослідженнях митця називають одним із найбільш вагомих творців оригінального європейського магічного реалізму, зокрема, напрямку, який визначають як покраїнська фантастика. У своїх текстах письменник заглиблюється у міфологію, досліджує архетипи, людську свідомість, духовні традиції, а також втрату ідентичності.
Обкладинка його четвертого роману «Суккуб», що побачив світ у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ», відразу впадає в очі. На ній використана картина Миколи Мудрика «Безлика», яка досить вдало ілюструє зміст книги. Щоправда, тих, хто сподівається від цього видання якоїсь перчинки, чекає розчарування.
Незважаючи на викличну назву і не менш привабливу етикетку, «Суккуб» – роман депресивний, заплутаний, а подекуди навіть параноїдальний. У ньому йдеться про нікчемне життя Валента Косміни, який вийшов на пенсію і тепер не знає, куди себе подіти. Цілими днями чоловік вдає, ніби має десь іти, вирішувати якісь проблеми. Натомість єдиною втіхою героя є поїздки до готелю у Брежинах, де збираються чи то багатії, чи то повії, а швидше за все – й перші, й другі.
Дружина Ольга давно перестала цікавити Валенту. Живучи в одній квартирі, герої практично не розмовляють один із одним. «Вона дуже довго чекала, щоб нарешті принаймні до певної міри присвятитися собі», – міркує Валент. Ольга перестала готувати, дбати про помешкання. Протягом дня вона не вилазить з двох речей: серіалів і махрового халата. У героїв більше немає спільних тем. Кожен живе у своєму світі. На прикладі сім’ї Косміна Владо Жабот показує рівень відчуження, до якого можуть дійти колись близькі люди, й ту самотність, наодинці з якою залишається кожен із них.
Валент почувається аутсайдером, змушеним існувати в чотирьох стінах. Подекуди складається враження, ніби він страждає вже від того, що живе. У героя постійно болить серце, виникають якісь марення, втома, з’являється манія переслідування і безпричинний страх. З не меншою силою на Валента тисне саме місто. Герой боїться розчинитися у цьому хаосі вулиць, будинків, перехожих. І, здається, тільки він відчуває такий переляк. А «люди на вулицях, як і щодня, як і завжди, ходили, занурившись кожен у себе, мовчки, потупивши погляди, юрмлячись на зупинках або напхані в трамваї, були мовчазними і заглибленими в себе». Шістнадцятиповерхівка, в якій живе герой, безликі сусіди, дивне шарудіння за стіною, яке не дає чоловікові спати – «інколи йому буквально стискало у шлунку від всієї тієї фальшивості».
Подією, що сильно вплинула на героя, стає вбивство жінки у Брежинах. Валент починає страшенно панікувати, що в цьому злочині можуть запідозрити його. Герой думає про це, коли їде в таксі, сидить вдома, збирається на прогулянку. Він уявляє, як про вбивство напишуть газети, що скаже його дружина, знайомі тощо.
На додачу до цієї безпросвітності, Валенті ввижається зваблива дівчинка, що вперто манить за собою. Її присутність позначена вишуканими парфумами, аромат яких відчуває герой. Чоловіка дивує, що більше ніхто не бачить Суламіф – так він назвав свою оголену красуню. Але, пам’ятаючи назву книги, читач здогадується, що це суккуб – міфічна істота, яка притягує чоловіків своєю вродою. Дехто називає її дияволом у жіночому тілі. Часто суккуб з’являється, коли людина перебуває в особливому стані свідомості: між сном і прокиданням, або страждає тривалим безсонням. Усі легенди зводяться до одного – суккуба зараховують до галюцинацій і фантазій сексуального підґрунтя. Але для Валента ця примара така ж реальна, як і дружина Ольга. Він завзято прагне і водночас боїться зустрічі з фантомом.
Кінець роману справляє особливо гнітюче враження. Герой знаходить у ванній сусідів свою Суламіф із перерізаним горлом, а потім від горя і страху втікає світ за очі. Мов Улісс, довго блукає містом. У мандрівці він втрачає себе, губиться в урбаністичному хаосі. З диким блиском в очах Валент підбігає до перехожих і демонструє кров дівчинки на своїх руках. Уявну чи справжню? Не зрозуміти, що більше лякає оточуючих.
Владо Жабот пише про особистість та самоідентифікацію, самотність і приреченість, природу психологічних відхилень і сексуальних фантазій, але не розкриває до кінця своїх карт. Читач так і не дізнається, що стається з Валентом Косміною. Єдиний натяк, який залишає нам автор: «Ми – ті, які знаємо, – ми летимо. Тільки треба отак розпростерти руки».
26.01.2015