Актуальна ситуація в Україні, військовий конфлікт на Сході, ескалація насильства, ненависті та відсутності здатності (та й потреби) почути один одного викликають, крім важких емоційних переживань, багато роздумів у пошуках не лише причин того, що відбувається, а й того, у який спосіб ці конфлікти і протистояння можна було би принаймні трансформувати з рівня повномасштабної війни до рівня діалогу.
На думку спадають такі історичні аналогії: віковічний конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, де здається, що війна практично ніколи не закінчується, а також нещодавній кривавий конфлікт на Балканах, у врегулюванні якого брали участь наші колеги-психотерапевти з Європи та всього світу. З іншого боку – цивілізоване і мирне розлучення Чехії і Словаччини. До якої міри цей досвід можна прикласти до ситуації в Україні. Що спільне, а що – специфічне для пострадянського простору і для України зокрема?
Одним з перших, хто спробував досліджувати історичні суспільні кризи і конфлікти був класичний німецький філософ Фрідріх Геґель. У своїй праці “Феноменологія духа” він звернув увагу на взаємозв’язки між зовнішніми суспільними подіями і внутрішніми конфліктами окремої людини. Зокрема він вказував:
“Якщо в людини просто на очах розгортається повномасштабна соціально - історична криза, яка супроводжується повсемісними радикальними метаморфозами, то її внутрішній світ неминуче, незалежно від її волі та бажань почне перетворюватися на арену різноманітних конфліктів, похідних від епохальних суперечностей” (Friedrich Hegel, 1807).
Вказуючи на взаємопов’язаність зовнішніх і внутрішніх конфліктів, Ф.Геґель стверджував ідею неуникненного конфлікту як рушійної сили у світовій історії. Ф.Гегель також досліджував діалектику стосунків Раб – Власник, тому що вважав людське панування і підкорення ключовим елементом цих конфліктів.
Вивчаючи рабовласницькі культури, англійський дослідник Сер Річард Бертон зауважив, що як тільки людина залучається у стосунки, де один – раб, а інший – власник, вона стає вічним заручником однієї з цих ролей. Тобто ні власник, ні раб не можуть уявити собі інших стосунків, які би не базувалися на домінуванні або підкоренні.
“Раб не мріє про свободу, а про власних рабів” (Sir Richard Burton, 1880).
Сучасна версія: “Я – начальник, Ти – дурень; Ти – начальник, Я - дурень”.
Карл Роджерс одним з перших в історії психотерапії зробив важливий внесок у подолання расових (Південна Африка), етнічних, релігійних (Північна Ірландія) і військових конфліктів і антагонізмів (Центральна Америка), а також налагодження крос-культуральної комунікації з метою подолання взаємного насильства і встановлення миру. Найвідоміший приклад ефективності психотерапії у подоланні конфліктів – воркшоп, який К.Роджерс разом з колегами провели з 1 по 4 листопада 1985 року в містечку Руст, Австрія. За підтримки урядів Австрії і США і одного з австрійських банків, К.Роджерсу вдалося зібрати в Русті міжнародних лідерів і політиків, а також видатних письменників, вчених і громадських діячів, з метою обговорення напружень, що існували між країнами Центральної Америки. Всього у цьому воркшопі взяло участь 50 учасників з 17 країн. Були застосовані принципи і процеси діалогу в малих і великих групах, які К.Роджерс розробляв впродовж 70-х – 80-х років (Rogers, 1987).
Американський психотерапевт Вамік Волкан запропонував розуміння антагоністичних конфліктів у плані формування суспільної ідентичності, яка вбачає насильство єдиною альтернативою, бо “ми повністю добрі”, а “вороги не тільки погані, але й злі”. Він неявно вказував на роль гніву у переживанні ворожості до уявних ворогів. Приховані вразливі емоції і надмірний гнів можуть становити матрицю, з якої виникає насильство.
Концепція колективного насильства В.Волкана: вибрана травма; нездатність до скорботи за втратами внаслідок травми (втрата людей, земель, гідності і престижу); відчуття призначеності до помсти (замість оплакування і самодослідження, група переживає ворожість і агресію в стосунку до ворога); колективна регресія (насильство вбачається єдиним шляхом); нездатність до скорботи зумовлена тим, що колективна травма переживається як приниження, сором з приводу поразки. З метою уникання сорому формується модель світу: Ми – Вони, згідно якої обґрунтовується шлях до помсти. В.Волкан звертає увагу на надмірне відчуття призначеності великих груп, тому що їх члени відчувають, що їхні предки були жертвами і приниженими “іншими”. Потреба ідентифікувати одних людей, як союзників, а інших – як ворогів, на думку Волкана – загальний феномен розвитку людської індивідуальності. Ця потреба виникає зі спроб людини захистити відчуття власної ідентичності, переплетене з переживанням етнічності, національності та інших аспектів ідентичності. Вона становить базис політичної психології, що поєднує індивідуальний і суспільно-політичний розвиток.
Приналежність до ідентичності великої групи – частина людської екзистенції. В нормі це сприяє відчуттю, що ти не один, підвищує самооцінку та гордість і відіграє значну роль у формуванні індивідуальної ідентичності. На думку В.Волкана великі групи можуть об’єднуватися навколо спільного переживання: спільної перемоги, спільної травми (переживання скорботи) або Великої ідеї (гр. Megali Idea) (ідеології). Українців сьогодні об’єднує не тільки територія чи історія, а й спільна для всіх реґіонів травма, точніше травми: три історичні непережиті травми – Голодомор, ІІ Світова війна, Чорнобильська катастрофа – і сучасна громадянська війна на Сході України, а також втрата віри в те, що влада здатна забезпечити право людей на гідне життя у власній державі. Важливий аспект – здатність рефлектувати про психічну реальність і мотиви поведінки “ворога”, а також здатність пробачати один одному (очищення і прийняття).
Отже, метою цього повідомлення є дослідити базові матриці стосунків (конкуренція, солідарність і антагонізми) – як в окремих індивідів, сім’ях, великих групах, так і в українському суспільстві в цілому, а також специфіку, типологію і ступінь ескалації антагоністичних конфліктів в українському суспільстві та вплив травми та суспільних конфліктів на специфіку суспільного розвитку як на рівні окремої людини, так і суспільства в цілому. А далі – визначити можливі шляхи подолання суспільних конфліктів і напружень і розробку більш конструктивних форм реагування і стосунків індивідів, малих та великих груп, суспільства в цілому.
Солідарність – стосунки, що базуються на системі прив’язаності – взаємна повага, єдність, дружба, приязність, спільнота з метою мінімізації відмінностей між собою.
Конкуренція - потреба у сепарації, власному просторі та диференціації однієї людини від іншої з метою домінування або контролю одного на іншим. Конкуренція пов’язана з вертикальною ієрархічною організацією стосунків. Влада і сила.
Кооперація зосереджена на горизонтальній організації стосунків без потреби у домінуванні і владі. Конкуренція і кооперація перебувають у полі постійного діалектичного напруження на багатьох рівнях. Баланс і напруження між цими двома аспектами.
Кооперація – здатність модифікувати конкуренцію. Одна з найважливіших передумов кооперації – добра комунікація і порозуміння. Діалог. Значення мови. Спільна мова. Бути самим собою одночасно означає і здатність до діалогу (кооперації) і прийняття іншого.
Афекти, які стосуються солідарності – переважно просоціальні. Вони характеризуються взаємною емпатією, а також поєднанням поваги, співучасті, радості та сприяють кооперативній поведінці (близькість).
Афекти, які стосуються конкуренції – гнів, заздрість, образа і ворожість, що сприяють деструктивній поведінці. (дистанція).
В стосунках конкуренції співчуття ніколи не переживається, в той час як емпатія – може. Наприклад, емпатійний ворог може краще відчувати, яким чином викликати сильніший страх у суперника.
Антагонізм (від грецького antagonisma - суперечка, боротьба) — одна з форм конфлікту, що характеризується гострою непримиренною боротьбою ворожих сил і тенденцій. Термін "Антагонізм" у значенні боротьби протилежних сил вживався у релігійних системах (боротьба добра і зла), у філософів Канта, Шопенгауера та ін. Боротьба між антагоністичними силами відбувається у гострих формах і майже завжди завершується знищенням однієї з них. Повне розв'язання антагонізму досягається лише в результаті ліквідації тієї основи, що його породила.
В природі антагонізм виражається у боротьбі за існування і проявляється як знищення чи пригнічення одних організмів іншими.
Антагонізми, що мають місце у суспільстві, докорінно відрізняються від антагонізмів у природі. Опоненти - антагоністи не налаштовані на пошук компромісу і мають намір відстоювати свої позиції до кінця.
З психологічної точки зору антагонізм виглядає просто: кожен з опонентів з ідентичними поглядами і однаковою силою переконання стверджує: ” Я - правий, а ти - неправий; Я - добрий, а ти – поганий”. Це становить основу напружень між індивідами і соціальними групами. Антагоністичні конфлікти і суперечності розв'язуються шляхом війни або революції і докорінною перебудовою суспільного життя.
Cлід враховувати, що багато, що чиниться в ім’я ідентичності – люди ведуть війни, заводять друзів та союзників тощо (В.Волкан). Починає вступати в дію принцип “Ти караєш мене – я караю Тебе" (архаїчний принцип – "око за око, зуб за зуб") (В.Волкан). І все це стається в ім’я ідентичності великої групи. Подібну проблему ми бачимо і в актуальних конфліктах в Україні. Багато українців в даний час вбачають сенс життя (ідентичність) у тому, щоби перемагати і знищувати ворогів, а не у тому, щоби не мати ворогів.
Антагонізм - основа антагоністичних, непримиренних соціальних і політичних конфліктів, на відміну від агоністичних, примиренних. Небажання чути один одного, порушення чужих прав, свобод і законних інтересів на користь власним амбіціям обертається страшною ціною.
Агонізм - протилежність до антагонізму – форма конфлікту, де опоненти здатні досягти компромісу інтересів і подолання самого конфлікту. Агонізм походить від грецького ἀγωνία — боротьба, змагання: у Давній Греції, Римі та Візантії були прийняті змагання у будь-якому виді спорту або творчості — в атлетиці, гімнастиці, музиці, риториці, військовій справі.
Перші місяці конфлікту показали: швидкої перемоги ні в кого не буде, а рівень ескалації жорстокості і насильства вражає. Війна триває не тільки із зовнішнім ворогом, а й всередині суспільства. Антагонізм інтересів сторін у цій війні не дозволяє знайти політичне рішення, що може означати, що у пошуках розуміння і рішення далі доведеться йти щаблями війни. Ступінь ескалації насильства і гуманітарна катастрофа зростають. Тому примирення і ресоціалізація видаються малоймовірними. Проблема полягає у тому, яким чином подолати непримиренні конфлікти та реінтегрувати і ресоціалізувати ворогуючі сторони конфлікту.
“Коли люди вбивають один одного, відмінності радше вигадуються, створюються нові ідентичності” (F.Mendelsohn, 2003).
Раптом всі “почали знати” звідки вони походять, хоча здебільшого це буває практично неможливо визначити. Головне, про свідчать ці конфлікти – це виклик до суспільної толерантності і порозуміння.
Конфлікти пронизують практично всі сфери суспільного життя – політичні, мовні, міжрегіональні, міжконфесійні, етнічні і сконцентрувалися навколо двох базових конфліктів ідентичності – цивілізаційного і мовного: цивілізаційні конфлікти – який шлях розвитку має обрати для себе Україна: Європейський чи проросійський (фактично прорадянський, повернення до СРСР); мовні конфлікти - чи Україна має бути одно- чи двомовною. Вектори цих конфліктів можна персоніфікувати відповідно в особистостях Данила Галицького та Александра Невского. Цивілізаційна ворожнеча визначається цими двома історичними постатями.
Відповідно до цих векторів спостерігаються домінуючі тенденції формування суспільної ідентичності або конфлікт ідентичностей.
Всі конфлікти призвели до розщеплення суспільства на непримиренні ворогуючі табори, кожен з яких має свої власні табори. Найпалкіші конфлікти розгортаються на історіософському, економічному, політичному, конфесійному та культурному полях. Це суперечки про Україну як таку, про її суверенітет і спроможність. Натомість до цих напружень можна ставитися у тому сенсі, що кожен з принципів змінює ідентичність іншого.
Війна в Україні свідчить про крах ідеї братніх народів України, Росії та Білорусі, які вийшли з однієї колиски так само як ідеї слов’янського світу, що об’єднує Росію, Сербію, Чехію та Польщу. В теперішній час Україну і Росію об’єднують стосунки ненависті. Реальність свідчить про те, що ситуація розвивається найбільш небезпечним шляхом і сценарієм.
Головне: в Україні досі не сталися очищення від тоталітарного минулого і детоталітаризація свідомості (процес, який в Європі тривав десятки років).
З іншого боку, для всіх учасників теперішнього конфлікту в Україні властива наявність непережитої колективної історичної травми, що передається з покоління в покоління – Голодомор, Друга Світова війна, політичні, мовні та релігійні репресії, а також етнічне насильство. Для її подолання важливий чинник очищення від тоталітарного минулого і детоталітаризація свідомості, очищення і скорбота про втрату. Скорбота означає збереження пам’яті. Скорбота не скерована на помсту, слід знайти спосіб пережити травму таким чином, щоби про неї не забували, не приховували, не замовчували, але пам’ятали про неї з миром.
Історичні аспекти.
Починаючи з ХІІІ ст. ставши частиною Орди, переставши бути Київською і перетворившись на Московську, Русь перестала бути Європою. Відтак Європейська альтернатива розвитку всіляко пригнічувалася. З іншого боку в Україні ще в середні віки, за Польсько-Литовської держави, було затверджене Магдебурзьке право. Мало хто знає, що у Переяславі козаки, погоджуючись присягнути московському царю, наполягали, щоби і він, в свою чергу, присягнув козакам у дотриманні їхніх вольностей. Тобто козаки стверджували себе носіями типово західної правової культури. Звісно, це викликало обурення царя, який заявив, що “у нас не повелось, чтобы цари давали подданным присягу, а вольности ваши Государем соблюдены будут”. Відомо, що козаки не мали особливої віри Москві: чотири полки царю в Переяславі так і не присягнули…
Важливе значення для розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, яке поширилося на українські міста із сер. XIV ст. і передбачало надання міській громаді право здійснювати місцеве управління, запровадити модель місцевого самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в ряді документів отримало назву німецького чи саксонського права. Врядування середньовічних міст на підставі магдебурзького права — перша історична форма місцевого самоврядування. Першими містами, що отримали магдебурзьке право, були: Володимир Волинський (бл. 1324 р.), Сянок (1339 p.), Львів (бл. 1356 р.), Кам'янець (1374 p.), Київ (1494 p.). До середини XVII ст. його мала більшість великих міст України. В них діяло не класичне магдебурзьке право, а пристосоване до місцевих умов. Лише Львів, Київ і Кам'янець користувалися повним правом самоврядування. За період від 1572 до 1647 рр. українським містам і містечкам було видано 50 магдебурзьких грамот. Серед істориків навіть поширений такий вислів: кордон Європи у XVII столітті проходив околицею останнього східного міста, яке мало магдебурзьке право. Далі України воно не поширилося.
Отже, магдебурзьке право можна вважати однією з ознак приналежності України саме до європейського світу. Слід також зазначити, що за весь період панування Магдебурзького права на території нашої держави далі Вінниці на півдні та Полтави на сході воно не поширилося. Історична територія поширеності магдебурзького права в Україні здебільшого й досі співпадає з одностайною приверженістю до Європейського шляху чи його відкиданням.
Базуючи свою точку зору на здобутках соціального психоаналізу, бельгійський соціальний психолог Ch.Mouffe (2005) вказує, що прагнення усунути суспільні конфлікти в дійсності призводить до ще більш деструктивних антагоністичних конфліктів. Як це вже давно усвідомили психотерапевти, пригнічення базових потягів, прагнень і емоцій не призводить до зникнення цих потягів, прагнень і емоцій, а лише змінює характер їхнього вираження.
“Грубою помилкою є ігнорувати афективний вимір та інтенсивність проявів афектів у суспільстві, що проявляється в процесі колективних ідентифікацій і уявляти собі, що ці уявні архаїчні пристрасті мусять зникнути з прогресом індивідуалізму і раціоналізму” (Ch.Mouffe, 2005).
Оскільки антагонізми, що виникають в суспільстві неможливо подолати політичними засобами, Ch.Mouffe пропонує трансформувати антагоністичні конфлікти у агоністичні. Антагонізми стосуються стосунків Ми/Вони, де обидві сторони є ворогами, які не мають жодних спільних точок зору. Агонізм - стосунок Ми/Вони, де конфліктуючі сторони, визнаючи, що не існує раціонального вирішення їхнього конфлікту, намагаються визнавати своїх опонентів (прийняття іншого). "Антагонізм - це боротьба між ворогами, тоді як агонізм - це боротьба між конкурентами (суперниками)"(Ch.Mouffe, 2004). Завдяки цьому змінюється формування ідентичності в аспекті “ми - вони” та сприйняття “їх”, коли “вони” перестають вважатися “ворогами”, яких слід знищити, а стають “конкурентами (суперниками)” (Ch.Mouffe, 2004).
Підсумок
Актуальні суспільні конфлікти в Україні можна визначити як стан психологічної інконгруентності – первинної, внаслідок непережитих травм минулого, і вторинної, внаслідок актуальних антагоністичних суспільних конфліктів. Один із шляхів подолання цієї інконгруентності та суспільних конфліктів і напружень, як і налагодження суспільного діалогу, може полягати у трансформації антагоністичних суспільних конфліктів у агоністичні. Виходячи з цього, слід зосередити зусилля на трансформації деструктивної конкуренції (абсолютна самодостатність, крайній нарцисизм, егоцентризм, ненависть і ворожість, ригідність і перемога будь-якою ціною) у здорову конкуренцію. Аналогічно, трансформації псевдо-солідарності (спільні тривоги, спільний ворог, некритична конформність, заперечення відповідальності, крайня залежність, тоталітарне мислення) у справжню солідарність.
Головою метою має діалог між представниками різних великих груп, етносів і культур, щоби вони безпосередньо, з об’єктивної точки зору довідувалися про відмінності, що існують між ними, і знаходили мирні рішення. Можна сказати, що у XXI столітті саме розуміння іншої сторони стає однією з головних проблем в сфері дипломатії та міжнародних стосунків. Рефлексивний антагонізм (а по-суті – агонізм), що корінням сягає минулого, робить свій значний внесок у конфлікт між спільнотами і націями. Між такими великими групами існують реальні відмінності, але діалог, підкріплений психологічною інформованістю, відкриває можливість зрозуміти один одного і подолати взаємні упередження, потенційні спотворення і стереотипні реакції. Одним з суттєвих завдань цього діалогу є також де-демонізація ворога, який би міг стати опонентом.
У цьому аспекті варто виходити з розуміння, що психотерапія - це трансформуючий діалог, що коригує емоційний досвід. Згідно цього розуміння психотерапії, прийняти точку зору опонента і конкурента (суперника) — означає пережити радикальну зміну власної ідентичності (прийняття себе і розширення ідентичності). Завдяки такому підходу ми можемо рефлектувати специфіку стосунків і конфліктів всього суспільства в актуальній травматичній ситуації.
Не боротися з минулим, а будувати майбутнє. Доки триває діалог, можна знайти багато рішень.
27.01.2015