Чи стане Куба винятком із правила, що означало би відмовитись від комунізму і вибрати демократію та підвищення рівня життя її громадян? Дай Боже, але це не записано на скрижалях долі
Відновлення дипломатичних стосунків між Кубою і Сполученими Штатами після більш ніж півстоліття і можливість зняття американського ембарго було із схваленням сприйнято в Європі та Латинській Америці. В самих Сполучених Штатах опитування свідчать, що більшість громадян також це підтримують, хоча республіканці це відкидають. Кубинська діаспора розділилася; коли серед старших поколінь переважає неприйняття цього заходу, то молодші бачать у ньому умиротворення, яке могло би вилитися у більшу відкритість режиму і навіть демократизацію. У кожному разі існує консенсус про те, що – за словами президента Обами – «ембарго було провальним».
Оптимістичне прочитання цієї угоди передбачає, що ембарго буде знято – усе ще неточне припущення, оскільки це рішення залежить від конгресу, в якому переважають республіканці. Але якщо його буде знято - стверджує ця думка, - збільшення туристичних та комерційних обмінів, інвестування американських капіталів в острів і зумовлений цим економічний розвиток робитимуть режим Кастро усе гнучкішим і змушуватимуть його робити все більші поступки економічній свободі, що рано чи пізно призведе до політичного відкритості і демократії. Першою ознакою цього обнадійливого майбутнього був би той факт, що в той самий час, коли Рауль Кастро оголосив би добру новину, 53 кубинські політичні в’язні вийшли би на волю.
За останні десятиліття ми пережили найрізноманітніші надзвичайні політичні та соціальні явища, тому у наш час ніщо вже не здається неможливим і, мабуть, усе це могло би статися. То був би єдиний в історії випадок, коли комуністичний режим зрікається комунізму і вибирає демократію завдяки економічному розвитку і підвищенню рівня життя його громадян через застосування ринкової політики. Надзвичайний економічний розвиток Китаю не приніс пом’якшення політичного тоталітаризму, а радше – як це нещодавно відчули студенти Гонконгу – посилив його. Те саме можна сказати про В’єтнам, де прийняття цієї аномальної моделі – комуністичного капіталізму – посприяло беззаперечному економічному процвітанню, але водночас з цим не послабило режим єдиної партії і переслідування усілякого інакодумства. Розвал Радянського Союзу та його центральноєвропейських сателітів стався не внаслідок економічного прогресу, а навпаки: крах етатизму і колективізму вверг суспільство в руїну та хаос. Чи могла би Куба стати винятком з правила, як цього сподівається більшість кубинців, серед яких є багато критиків і борців з режимом Кастро? Звісно, цього слід бажати, але не вірити наївно, що це вже записано на скрижалях долі і станеться неминуче і автоматично.
Диктатури ніколи не падають завдяки економічному процвітанню, а через нездатність забезпечити найелементарніші потреби населення і через те, що воно – у певний момент – мобілізується проти політичної задухи і бідності, відмовляє в довірі інституціям і втрачає ілюзії, на яких тримався режим. Попри те, що за півстоліття диктатури, яку переживає Куба, в її лоні з’явилися героїчні опозиціонери, які сам на сам протистояли ув’язненню, тортурам чи смерті, правдою є те, що через дієвість репресій, які стали цьому на заваді, чи через те, що революційні реформи у сфері освіти, медицини і праці принесли реальні покращення в умови життя найбідніших і приспали їхнє волелюбство, режим Кастро не мав масової опозиції впродовж цього півстоліття; лише помірне зменшення майже загальної підтримки, яка у нього була спочатку, яке – через прогресуюче збідніння і політичну твердолобість – перетворилося на покірність і мрію про втечу на береги Флориди. Тож не дивно, що для тих, хто втратив надію, встановлення дипломатичних та торгівельних стосунків із Сполученими Штатами і перспектива появи мільйонів туристів, готових витрачати долари, і підприємців та комерсантів, які зважаться вкладати капітали і створювати робочі місця по цілому острову, стало радісною новиною, ілюзією нового пробудження.
Рауль Кастро, більш прагматичний, ніж його брат, схоже, зрозумів, що Куба не може і далі жити з нафтових подачок Венесуели, які опинились під загрозою після різкого падіння цін на чорне золото і через хаос, в якому борсається уряд Мадуро. І що єдиним можливим способом виживання їхнього режиму в довгостроковій перспективі є певне послаблення і знаходження компромісу зі Сполученими Штатами. Це вже працює. Задумом кубинської влади без сумніву є відкрити економіку – за прикладом китайської чи в’єтнамської моделі, – принаймні один її сектор, для ринку і приватного підприємництва, аби піднявся рівень життя, були створені робочі місця, розвинувся туризм, але водночас в політичній сфері зберігалася монолітність і тверда рука для тих, кого надихають демократичні устремління. Чи зможе це функціонувати? В короткостроковій перспективі – без жодного сумніву, якщо тільки ембарго буде знято.
В середній чи довгостроковій перспективі це точно невідомо. Економічна відкритість та зростаючі обміни принесуть на острів інформацію і нові культурні та інституційні моделі відкритих суспільств, які вражаюче контрастують з тими, які комунізм насаджує на острові, і це раніше чи пізніше надихне внутрішню опозицію. На відміну від Китаю чи В’єтнаму, які є далеко, Куба знаходиться у серці Заходу й оточена країнами, які – одні більше, інші менше – поділяють культури свободи. Вона неминуче врешті-решт просочиться зокрема у найбільш освічені прошарки суспільства. Чи в стані буде Куба опиратися цьому демократичному тиску, як це роблять Китай і В’єтнам?
Я сподіваюся, що ні, що кастризм повністю втратив свою ідеологічну силу, яку він мав спочатку і яка за всі ці роки перетворилася на чисту риторику, пропаганду, в яку, ймовірно, не вірять навіть керівники революції. Відхід братів Кастро і ветеранів революції, які усе ще здійснюють контроль над країною, і зайняття керівних посад новими поколіннями, менш ідеологічно заангажованими і більш прагматичними, можуть полегшити цей мирний перехід, що його пророчать ті, хто з ентузіазмом приймає завершення ембарго.
Чи є причини поділяти цей ентузіазм? У довгостроковій перспективі – можливо. У короткостроковій – ні. Тому що більшу користь з нового стану речей негайно отримує кубинський уряд: Сполучені Штати визнають, що помилилися, намагаючись скорити Кубу при допомозі економічного карантину («злочинна блокада»), і тепер збираються допомогти своїми туристами, своїми доларами і своїми підприємствами підняти економіку острова, зменшити бідність, створити робочі місця; іншими словами – підкріпити режим Кастро. Якщо Обама відвідає Кубу, його приймуть з усім почестями – як опозиція, так і влада.
Це не тішить з точки зору демократії і свободи. Та правда полягає в тому, що остання не була, не є, реалістичною опцією у цей конкретний момент кубинської історії. Вибір був між тим, що Куба і далі убожітиме і кубинці житимуть, погрузлі в обскурантизмі, інформаційній ізоляції та невизначеності; чи тим, що завдяки цій угоді зі Сполученими Штатами, якщо ембарго буде знято, її найближче майбутнє стане легшим, в кубинців з’являться кращі економічні можливості, для них відкриються більші шляхи комунікації з рештою світу і – якщо вони поводитимуться добре і не чинитимуть безрозсудств, як от гонконгські студенти – навіть зможуть користуватися певною політичною відкритістю. Хоча й згнітивши серце, я також вибрав би це друге.
Наша епоха є непевною, коли відбуваються речі, які змушують нас тужити за тими напруженими роками холодної війни, коди принаймні було дуже ясно, що вибирати, оскільки йшлося про вибір «між свободою і страхом» (цитуючи книгу Германа Арсіньєгаса). Зараз вибір є значно небезпечнішим, тому що треба вибирати між менш поганим і менш добрим, і межі між ними є аж ніяк не чіткими, а невиразними і змінними. У підсумку: мене тішить, що угода між Обамою і Раулем Кастро принесе в життя кубинців більше надії і свіжого повітря, однак мене печалять думки про те, що це може ще на багато років віддалити той день, коли вони повернуть собі свободу.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
Cuba y los espejismos de la libertad
El Pais, 28.12. 2014
Зреферувала Галина Грабовська