Вечірня сцена, або як її ще називають – сцена для дорослих Першого українського театру для дітей та юнацтва сьогодні, 27 грудня, підсумовує творчий рік показом своєї останньої цьогоріч прем’єри, виставою «Крила ангела».
Постановка за твором «Елегія» японського письменника, нобелівського лауреата Ясунарі Кавабати стала одразу потрійною подією для театру. По-перше, прем’єра – це вже подія. По-друге, це прем’єра, яка має місце на свіжовідремонтованій малій сцені театру. По-третє, це режисерський дебют. А ще – це нарешті реалізована одна з мрій головного художника театру Дарії Зав’ялової.
«З ідеєю вистави протягом 15 років я підходила до різних актрис і режисерів, – каже Дарія Зав’ялова. – Абсолютно всім цей текст здавався надто нетеатральним, недієвим і неможливим для втілення на сцені. І ось нарешті, майже випадково, запропонувала його нашій акторці Олені Криловій. Їй текст дуже сподобався, мабуть ще й тому, що уся її родина має «пунктик» на східній культурі».
Так, слідом за Олею Гапою, акторкою, яка цьогоріч завершила режисерську оствіту та поставила спектакль для наймолодших «Бютіфул Карпати», режисерське крісло, хоч наразі і без диплому, «приміряла» й Олена Крилова. Каже, матеріал до дебюту розбирала за схемою свого вчителя, найкращого на її думку режисера Володимира Кучинського, у якого працювала кілька років актрисою, і до якого уважно дослухалась. Другим натхненником і найкращим вчителем у роботі став чоловік Олени – режисер Олексій Кравчук. І хоч погляди на постановку мрійниці та реалізатора мрії категорично відрізнялись – результат таки досяг гармонії втілення.
«Дарія Зав’ялова бачила це радше як моновиставу, – розповідає Олена Крилова. – Я ж навпаки, коли прочитала матеріла, не уявляла, як задіяти одну жінку впродовж півтори години на сцені. Мабуть, можна би зробити з цього щось цікаве, але, оскільки я не вважаю себе режисером, якому це під силу, почала вигадувати інший шлях. Так у мене виникли ще два персонажі, яких немає у тексті Ясунарі Кавабати: актор театру (як відомо, жіночі ролі там виконують чоловіки) і майстер чайної церемонії. В такий спосіб я отримала нагоду більше познайомити глядачів з Японією, її унікальними традиціями, атмосферою... Оскільки я суттєво переробила матеріал для сцени, то у виставі немає багатьох філософських речей, які присутні у новелі. Тому окремо дуже раджу почитати оригінал. Там є “вставки” про релігії, які я прибрала, бо зі сцени це виглядало б як проповідь...».
Хоча, схоже, у тих «вставках» і була уся суть авторського задуму...
«“Елегія” – моя улюблена новела, свого часу вона мене дуже вразила, – зізнається Дарія Зав’ялова. – Текст, у якому жінка, розмовляючи із покійним чоловіком, цікавий тим, що вона аналізує, як собі уявляють рай і блукання душі люди Західного світу і Сходу. Тому я би більше говорила про рай, як його уявляє християнство, буддизм, різноманітні езотеричні течії. Але мабуть це трохи безглуздя, бо зобразити це в театрі практично нереально. Тому зрозуміло, чому на перше місце вийшла історія жінки, її кохання. Бо це ж вічне. Я довго притиралась до цього іншого бачення, але я зазвичай довіряю тим, кому віддаю текст. Якщо людина береться – я віддаю. Врешті решт я звикла і мені почало подобатись».
Отже, за сюжетом дія відбувається за лаштунками театру Кабукі, де головна героїня Тацуе (Леся Шкапяк) одягає актора театру (Дмитро Бартков). Під час цього процесу і звучить її внутрішній монолог про біль, про те, як її покинув чоловік, одружився з іншою, а потім помер. Жінка носить в собі цей біль, не знаючи, чому її покинули, чому він помер, роздумуючи, а раптом були б разом, то був би живий?... Її мучать питання, на які вона не знаходить відповіді, але проговорюючи усе це, звільняється від болю. Красивий відкритий фінал, спокій і медитативність, яких страшенно не вистачає бурхливій культурі Заходу... Одне слово, тиха розмова про кохання – ніша, яка ще ніким не занята.
За словами режисерки, наприкінці вистави героїня розуміє, що образа – це як зламані крила ангела, які не дають летіти. Лише вивільнившись від болю вона може летіти назустріч життю.
«Оцей оптимізм у фіналі мені подобається найбільше, – констатує Крилова. – Заради нього варто було поставити виставу. Заради думки, що треба навчитися відпускати образу».
...Уся ця вищезгадана жіноча історія накладається на чайну церемонію, яку впродовж вистави проводить майстер чайної церемонії (Тетяна Алєксєєнко). Що особливо припало до снаги ідейниці постановки, бо ж за словами Зав’ялової, Кавабата належить до класичних представників течії «шлях чаю» – споглядальної і медитативної літератури. З її слів, у західній літературі дуже мало зразків, де трагічне кохання зображене без зовнішніх ознак, з відчуттям прощення і світлого почуття навіть після смерті.
Попри дещо переписаний і скорочений текст оригіналу, попри зміну назви твору та усі нововведення й іншобачення вистава не загубила лірико-медитативного характеру та філософських акцентів літературного оригіналу. І якщо монолог жінки міг рівноцінно звучати в умовному часі і просторі, то чайна церемонія, процес зав’язування поясу обі, одягання кімоно, стримана і дуже чітка сценографія давала зрозуміти буквально – це таки Японія.
«Робити повну реконструкцію – завжди небезпека, що це буде виглядати смішно і карикатурно, – додає Дарія Зав’ялова. – Тому наша сценографія – це все ж віддалений натяк на культуру Сходу. Якщо чайна церемонія відбувається майже із повною достовірністю, так само як і з повною достовірністю зображується процес одягання кімоно, то решта – це певною мірою більше чи менше віддалена стилізація. Зрештою, навіть кімоно, хоч і має канонічний крій – то решта, зокрема, рисунок, розпис – авторські (Віоліни Даренської та Олени Зотової). Звісно, навіть для цього нам треба було передивитися масу матеріалу, багато вивчати, а впродовж днів японської культури перефотографувати всі деталі, крої... Вдивлялись як могли, і все одно реконструкції не робили».
Так, атмосфера спектаклю з головою занурює у Японію, у трохи тужливу історію кохання, у медитативну сповідь, яка загоює рани... І єдине, що трохи вибиває із усього цього легкого потоку спокою – по-українськи емоційна гра головної героїні.
27.12.2014«Дара, віддаючи мені текст, сподівалась, що це буде моновистава, де гратиму я, – зізнається Олена Крилова. – Але важко бути і на сцені, і режисером водночас, та ще й з першого разу. Десь всередині я відчуваю, як би я це могла зіграти, як би це могло бути, але всі люди різні і образ, який створила Леся Шкап’як, теж має право на життя».