Вимисел став заміщати дійсність у світі, в якому ми живемо, і через це пересічні постаті реального світу нас не цікавлять і не розважають. А байкарі, як от «маленький Ніколас» чи Енрік Марко, – так.
Цими днями найбільш медійним персонажем в Іспанії є «маленький Ніколас», двадцятирічний молодик, який ще підлітком примудрився – обманувши півсвіту – надягти на себе маску друга королівської родини, великих підприємців, представників влади та політиків високого рівня і розвідки, усіх тих, хто давав йому делікатні та важливі доручення. Найбільш дивовижним у цьому випадку є те, що велика кількість цих діячів ловилися на його вигадки, приймали його, вислуховували і (як видається) навіть віддячували йому за його послуги. В епоху видовищ, в яку ми живемо, ошуканець є королем свята.
Хав’єр Серкас щойно опублікував книгу, що має назву «Шахрай», присвячену Енрікові Марко, найвидатнішому ошустові нашого часу, а може, всіх часів. Його історія обійшла увесь світ дев’ять років тому, коли наполегливий історик Беніто Бермехо виявив, що Марко, голова асоціації, яка об’єднувала іспанців, які вижили в нацистських таборах смерті, який публікував книги, статті, прочитав сотні лекцій у школах, університетах і змусив просльозитися депутатів, розповідаючи в іспанському парламенті про несказанні жахи, які пережив він і його товариші в тих людських бойнях, є явним байкарем, який ніколи не був у жодному з цих нацистських таборів і від початку і до кінця вигадав свою героїчну біографію стійкого республіканця, вигнанця і в’язня гітлерівської коричневої чуми. Енрік Марко, вже дуже відомий завдяки його кампаніям задля збереження живою історичної пам’яті про Голокост, став набагато знаменитішим – в Іспанії і за її межами – як автор найбридкішої вигадки нашого століття.
Книга Серкаса – це одночасно кілька книг, та перш за все це ретельне й маніакальне розслідування з метою дізнатися, що є правдою, а що брехнею в публічному і приватному житті Енріка Марко. Автор виявляє багато речей: що Марко починає шахрувати з самої своєї юності, приписуючи собі минуле борця-республіканця і стійкого анархіста у перші роки диктатури Франко, і цим ошуканством позначене усе його існування. Але також те, що ці безконечні брехні майже завжди перенизані правдою, пережитим досвідом, який він прикрасив, перебільшив, відтінив і применшив, аби зробити більш переконливими вигадки, якими він постійно приправляв свою слизьку біографію.
Для чого стільки сил витрачати на це завдання? Лише через невідпорне враження, яке справляє на автора шахрайська зухвалість персонажа, цього живого роману, яким є Енрік Марко? Безсумнівно, але також тому, що, ймовірно, ніхто раніше за нього не уособив в собі зв’язок між вигадкою та дійсністю в настільки абсолютний і неперевершений спосіб. Усі ми, людські створіння, мріємо бути іншими, вислизнути з вузьких кордонів, всередині яких протікає наше життя; через це і для цього існують вимисли – романи, фільми, драми, опери, телесеріали тощо, – аби компенсаторно задовольнити тугу за нереальним, яка в нас живе і змушує нас мріяти про краще чи гірше життя, ніж те, яке ми змушені проживати. Енрік Марко завдяки своїй зухвалості, своєму талантові актора-трансформатора і своїй непорядності спромігся бути – як у вірші Рембо – і собою й іншим (“Je est un autre”). Окрім того, що книга Серкаса є уїдливим журналістським розслідуванням, вона є проникливим есеєм про природу вимислу і спосіб, в який він може проникати в життя і порушувати його.
Також це особисте і драматичне занурення в питання щодо моральної відповідальності письменника, який – як і автор – через своє письмо намагається зрозуміти глибинні мотиви персонажа, історію якого він реконструює. Хіба зрозуміти Енріка Марко не означає певним чином його виправдати, реабілітувати, зробити правдоподібними і обґрунтованими доводи, які він так наполегливо пускає в хід проти тих, хто його засуджує, кажучи, що так, він вчинив великий злочин, але зробив це з поважної і прекрасної причини – аби жахіття Голокосту отримали більший розголос, аби пробудити в нових поколіннях почуття страху перед злочинами нацизму, відновити добре ім’я його жертв і спокутати перед ними вину, перед цими мільйонами людей, яких принесли в жертву в таборах смерті, 9 тис. з яких були іспанцями?
Серкас не хоче, аби цей зухвалий шахрай став йому симпатичним і для того, аби ніхто не помилився з цього приводу, на кожному кроці принижує його осудливими епітетами. Він також кидає їх в обличчя самому Марко, який – навіть якщо ви цьому не повірите – виявив бажання дати йому багатогодинне інтерв’ю, аби полегшити його безжальну роботу, і кожної миті нагадує йому, що не писатиме цю книгу для того, аби його захистити чи пом’якшити його вину, а для того, аби докопатися до чистої і жахливої правди, тобто для того, аби повністю вкрити його моральною ганьбою. Найпримітнішим є те, що у цій партії, яка розігрується у цій розпеченій книзі, перемагає не прямолінійний Серкас, а злочинний Марко.
Чудовий романіст, яким є Хав’єр Серкас, забув – захоплений темою і суттю своєї книги, – що хороші романи завжди перетворюють поганих хлопців на хороших, тому що вони завжди врешті-решт пробуджують в читача (навіть якщо цього не хоче сам оповідач) невідпорне очарування, яке перемагає і розбиває його етичну чи моральну броню чи принципи і перетворює їх на співпереживання. Книга, яку він написав, є – хоча він не хотів, аби вона стала – (чудовим) романом про унікальну особистість, онтологічно романічну істоту, яка розкрашує життя вимислом, про чудотворного фантазера, який своєю безмежною зухвалістю робить дійсність ірреальною. Героєм книги є не той, хто її оповідає, а геніальний шахрай, жахливий і неймовірний Енрік Марко. Він і лише він. У порівнянні з чудовою перипетією, яка дозволила йому перестати бути людською мализною, якою він був, і перетворився на гіганта, яким дрібним і не вартим згадки виглядає той, хто зіпсував його історію, порядний і чесний історик Беніто Бермехо, який – не здобувши від цього користі і навіть зазнавши через своє альтруїстське завдання численних нападок – викрив його, керований лише своєю любов’ю до правди і огидою до історичної брехні.
Ми живемо в часи, коли ошусти оточують нас звідусіль і переважна більшість з них – банкіри, представники влади, політичні та профспілкові керівники, судді, вчені – обманюють і переступають закон, щоб збагатитися – огидний життєвий план, – при цьому їхні історії не виходять за межі легко передбачуваного шахрайства пересічного дрібного крадія. Горизонти Енріка Марко принаймні були ширшими і менш егоїстичними, чому ж ні. Правда у тім, що він ніколи не наживався на своїх брехнях і підтримував і обстоював їх із вартою захоплення енергією, працюючи, мов справжній каторжанин, і справді змусив багатьох молодих і значну кількість дорослих чоловіків та жінок усвідомити, що означали нацистські табори смерті і громадянський обов’язок відновити добре ім’я їхніх жертв. Чи був, чи є Марко нарцисом, який прагнув публічної слави, ненажерливим медіапатом з нав’язливою ідеєю з’являтися на фото у ЗМІ? Без жодного сумніву. Однак його хвороба є хворобою нашого часу, хворобою культури, в якій правда є менш важливою, ніж видимість, в якій удавати є найкращим (а може, і єдиним) способом бути і жити.
Вимисел став заміщати дійсність у світі, в якому ми живемо, і через це пересічні постаті реального світу нас не цікавлять і не розважають. А байкарі – так. Тож недивно, що в такі часи «маленький Ніколас» і грандіозний Енрік Марко виявилися здатними вчинити свої переступи, вибачте, я хотів сказати подвиги. Вина лежить не на романістах, вони лише розповідають історії, які хотіли би пережити їхні читачі.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
La era de los impostores
El Pais, 14.12. 2014
Зреферувала Галина Грабовська