12 листопада у 130 кінотеатрах на 150 копіях у національний прокат виходить широко розголошена стрічка Олеся Саніна, яка репрезентуватиме Україну у 2014 році на 87-й церемонії вручення премії «Оскар» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Як зазначає режисер, це безпрецедентні цифри для українського кіно, з якими на наші екрани дотепер виходили хіба великі американські блокбастери...
Йдеться про історію з часів Радянської України, початку 1930-х років, коли навколо не було нічого, крім індустріалізації, колективізації, Голодомору і тотального винищення інтеліґенції. На очах десятирічного Пітера Шемрока убивають батька, відтак безжурне життя хлопчика, сина американського фахівця, карколомно міняє свій хід. Від переслідувачів малого рятує сліпий кобзар – музикант Іван Кочерга. Пітер стає його поводирем. Так починається їхня подорож, повна драматичних подій і пригод, що переривається взимку 1934 року…
Вперше на великому екрані фільм «Поводир, або Квіти мають очі» показали цього року в липні у межах Національної та Міжнародної конкурсних програм Одеського кінофестивалю, де стрічка відразу здобула дві відзнаки – «Золотий Дюк» за «Кращу акторську роботу» (Станіслав Боклан за роль сліпого кобзаря Івана Кочерги) та диплом за візуальне рішення (оператор Сергій Михальчук).
І це не дивно, бо добір акторів та творчої команди загалом мега-зірковий. Окрім оператора Сергія Михальчука, знаного також з роботи над фільмами «Параджанов» Аведикяна чи «Дітям до 16...» Кавуна, чи то й Санінового «Мамая» (який, до слова, років з десять тому також номінувався на «Оскара»), серед креаторів фільму – і прекрасний композитор Алла Загайкевич, і добре знаний Сергій Якутович яко художник-постановник, і за сценариста тут «бу-ба-біст» Олександр Ірванець (він з'являється кілька разів на екрані у несподіваному амплуа кіноактора, щоправда, в епізодичній ролі). Не згадуючи вже про популярну Джамалу в головній ролі, харизматичного Федора Стригуна чи кількасекундну мить із Сергієм Жаданом у кумедному в смужку костюмі, впізнати якого легше за характерною манерою читання віршів у кадрі...
«Я ставив собі за мету не просто зібрати тут хороших акторів, а показати і Україні, і світу, що у нас є актори фантастичного обдарування, що є люди, які продовжують не лише виконавську акторську традицію, – коментує свою ідею Олесь Санін. – І я дуже вдячний Станіславу Боклану за те, скільки він зусиль доклав, будуючи цю роль крок за кроком, Олександру Кобзарю, який блискуче зіграв складну роль НКВДиста... До речі, Антона Гріна – виконавця головної ролі – я вибрав з двох тисяч дітей, які пробувались по всьому світу. Ніхто не підходив. І за десять днів до початку зйомок, я, не маючи актора на головну роль, знову перебрав весь архів заявок і знайшов одне маленьке відео, надіслане батьками хлопчика, з адреси "Соломія Сорока". Тоді я не звернув увагу на це ім'я і просто покликав Антона на зйомки. Він прилетів на проби. Я одразу його затвердив. На мій сором, я уявити собі не міг, що прізвище Сорока і людина, яку я знав,– славного лицаря українського духу, який 34 роки провів у тюрмі, – це не не просто родичі, а Антон – це правнук Михайла Сороки...»
У фільмі, попри шквал емоцій, які наростають з розвитком сюжету, через відчуття несправедливості долі, жорстокості людей, протистояння системі, відчаю і віри водночас, почуваєшся несподівано затишно. Чи то через незламний романтичний дух віри у краще Івана Кочерги, чи через постійно впізнавані локації. Мури Тараканівського форту, руїни на горі Бона у Кременці такі рідні і комфортні, наче натякають: якщо вистояли вони – зможемо і ми... Та й загалом стилістика стрічки, візуальна естетика, грубо кажучи, картинка без пафосу «по-голлівудськи» красива, а там, як відомо, фільмів без геппі-енду майже не буває...
Щоправда, на думку сценариста Олександра Ірванця, шанси малі, що історія з «Оскаром» для цієї стрічки матиме гепі-енд: «По-перше, тому, що це номінація на "Кращий іншомовний фільм", а туди ж номінується весь світ, крім англомовних країн і США. "Оскарівські" комітети є чи не у ста країнах світу, відповідно, поряд з нашим "Поводирем" висунуті фільми з Польщі, Нової Зеландії, Нікарагуа, Японії... То які наші шанси, якщо є близько ста, а то й більше, номінантів? Один зі ста як мінімум».
Для Ірванця це перший досвід роботи з кіно. Досі він багато перекладав для театру… «Історія – Олесева, тому коли ми почали з ним працювати, загальна канва, все було уже готове. Більше того, у списку сценаристів стоїть чотири імені. Першим йде Олесь як режисер і співавтор сценарію, далі – Ірен Роздобудько, яка написала першу версію, Пол Волянський, який переклав все це англійською, і далі вже є Ірванець, тобто я, який написав останню версію сценарію, за якою знято фільм. Якщо брати по тексту, то це десь 75 відсотків Олесевого і 25 – мого. Олесь відшукав мене у Києві зимою 2012-го. На той час вже були зняті деякі епізоди – ті, які не мали діалогів, які йому вже пасували за ідеєю до загальної картинки. Я придумував деякі сюжетні ходи, деталі, пригоди. До кінця весни сценарій був готовий. А вже з літа 2012-го почалась інтенсивна робота, яка загалом забрала зовсім небагато часу. Все якось на диво швидко і компактно знялось.
Цікаво, що вже в часі завершення роботи над фільмом з Вікіпедії зникла стаття про знищення кобзарів. Постарались "русскіе хакєри". Справа у тому, що НКВС вміло ховати кінці у воду, і тому документів не залишилось. Але лишились згадки у щоденниках письменників "ростріляного відродження". До 1932–1933 року кобзарі були поширеним явищем в Україні. Кожне містечко чи село мало базар, де сидів кобзар. Вони міґрували... А у 1933 році їх раптом не стало. Крім одиниць, які не поїхали з якихось причин на той горезвісний харківський з'їзд. Тобто масове явище перестало існувати в один момент. Як їх знищили? Кажуть, що їх розстріляли десь у лісі... За нашим сюжетом вони гинуть інакше, але у нас художній твір, ми мали право вигадувати власну версію».
«Поводир» – це кіно, яке змушує глядачів витирати очі від сліз, каже Ірванець. Ще перед світовою прем'єрою на Одеському кінофестивалі відбулась камерна прапрем'єра в Острозькій академії. Тоді, стоячи біля курилки при виході, сценарист спостерігав за першою глядацькою реакцією – практично всі виходили з залу з мокрими очима. «Але не без винятків... На Одеський фестиваль я поїхав з дружиною Оксаною, – пригадує інший епізод Ірванець. – У мене ж в фільмі є маленька роль. І там є кілька моїх появ по кілька секунд. І от у одній із сцен я у ролі секретаря НКВД сиджу, пишу протокол, під час того, як кобзарів б'ють. Побачивши мене на екрані, моя Оксана почала реготати, а за нею сидить чоловік, витирає очі, і з таким докором на неї дивиться – яка ж вона безсердечна...»
Ліворуч – Ірванець
До речі, на великому екрані фільм буде доступним і для незрячих, адже вперше в Україні стрічка супроводжуватиметься тифлокоментарем – це окрема звукова доріжка, в якій коментують все, що відбувається на екрані. А для тих, хто любить кіно більше вдома на канапі, як повідомляє «Телекритика», Олесь Санін готує також чотирисерійну телевізійну версію «Поводиря».
