Результат Блоку Петра Порошенка на парламентських виборах однозначно є поразкою. Президентська сила планувала взяти третину голосів виборців, натомість стрибнула нижче поставленої планки, та ще й пропустила у лідери партію «Народний фронт». Різниця між двома фаворитами становить близько 50 тисяч у голосах, або менше піввідсотка у пропорціях. Це небагато — по півтора голосу на кожній українській дільниці, однак цей гандикап став причиною суперечки між партіями, які претендують на формування коаліції. Партія Яценюка-Турчинова вважає, що саме вона дістала право пропонувати прем'єр-міністра коаліції. Блок Порошенка заперечує лідерство «Народного фронту», хизуючись більшим ужинком мандатів — і в загальнодержавному, і в одномандатних округах.
Блок Порошенка втратив найбільше голосів в Західній Україні та на Київщині. Реґіони, які у травні дали Президентові вирішальні голоси для того, щоб він переміг у першому турі, восени відвернулися від голови держави. Найбільша різниця між результатом БПП на парламентських виборах і персональним здобутком Порошенка — на Львівщині (49,5 %, якщо арифметично відняти «травневий» показник від «жовтневого»), Івано-Франківщині (46,9 %), Тернопільщині (40,9 %) та в Києві (40,2 %). Найменший відтік голосів Порошенка — на сході України, але там і загальна підтримка кандидата в президенти була слабшою. Загальна втрата в рейтинґу — 32,9 %, або 6 мільйонів 416 тисяч виборців.
Російські пропаґандисти наголошують, що українці драматично зневірилися у новій владі. Коректніше ставити питання інакше: чому навесні виборці дали мандат саме Петрові Порошенку, а не комусь іншому? За тих обставин вибір українців був прагматичним. Це не означало, що вони пов'язали себе з цим політиком назавжди. Жмут голосів обов'язково мусив розбитися на майбутніх виборах — так, зрештою, і сталося.
Президентська команда, як і сторонні невтаємничені глядачі, теж могла помилятися щодо оцінки травневих виборів. Люди з оточення Порошенка стверджують, що штаб блоку переоцінив власну привабливість і плекав ілюзії з приводу стійкості електорату. Натомість українці, частково розчаровані пацифістською політикою голови держави, а також появою сумнівних осіб у його команді, здецидувалися на користь альтернативних сил. Найспритнішим виявився «Народний фронт». Партія Яценюка-Турчинова взяла найбільше голосів акурат у тих реґіонах, де у Президента зафіксовано найбільший відтік голосів (див. інфографіку). «Народний фронт» безпомилково зосередився у виборчій кампанії на войовничій риториці, дозволяв собі відверто критикувати мирні ініціативи Мінська/Мілана й «витрусив» на свою користь радикальніших виборців. Електорат, який прагне перетворень і появи нових сил, залучила «Самопоміч».
Загальне число виборців, прихильних до демократичних сил, порівняно з попередніми виборами зросло. «Партії Майдану» отримали на перегонах 12 мільйонів 266 тисяч голосів. Це більше, ніж у всі попередні роки, при тім що електоральна фреквенція від виборів до виборів постійно спадає. На виборах-2012 тодішня опозиція взяла 10 мільйонів 635 тисяч голосів. Ще раніше, у 2007-му — 11 мільйонів 132 тисячі; але це з урахуванням голосів Соціалістичної партії, яка перекинулася в коаліцію до Партії реґіонів. У 2006 році, на перших «помаранчевих» парламентських виборах, демократичного електорату було 11 мільйонів 486 тисяч (уточнення: враховано голоси лише тих партій, котрі набрали щонайменше 1 % голосів).
Отже, на виборах-2014 Україна частково вийшла за межі звичного «електорального розколу». Це, зокрема, і є заслугою Блоку Петра Порошенка. Центристська партія з розмитими гаслами частково вбирає голоси виборця, котрі сім років тому належали Народній партії Литвина, дванадцять років тому — приміром, блоку «За Єдину Україну!» (до речі, теж Литвина), а чотири роки тому — може, навіть і Віктору Януковичу. БПП спромігся набрати більше голосів, ніж «Опозиційний блок», навіть на одному з базових округів Партії реґіонів — Одещині, а також здобув перемогу в кільканадцятьох округах Дніпропетровщини, Запоріжжя, навіть Донеччини. Сукупно «партії Майдану» набрали більше голосів, ніж проросійські сили, у всіх реґіонах, крім Донбасу. Рівні сили у двох таборів на Харківщині: 47,3 % проти 45,24 % на користь демократів.
Ще один фактор загальної втрати голосів президентського блоку — зменшення явки виборців у реґіонах, які стали базовими для БПП, а це області Центральної України. На президентських виборах ці кілька областей виявили куди більше ініціативи. Найвищою фреквенція була в Західній Україні, зокрема в Галичині, де багато голосів дісталося Порошенковим конкурентам.
Загалом беручи, фреквенція становить 52,42 % — і це антирекорд для України. Найвищою була активність у далекому 1998 році, а саме 71,21 % (це перші вибори, на яких апробовано голосування за виборчі списки як частину змішаної системи), але потім з'ява почала поступово спадати: 2002 рік — 69,39 %, 2006 рік – 67,58 %, 2007 рік — 62,03 %, 2012 рік — 57,98 %... Електорат втрачає інтерес до волевиявлення, наче знеохочується в інституті політичних партій. Президентські вибори будять серед виборців більше зацікавлення. Щоправда, Україна протягом трьох з останніх чотирьох виборчих кампаній останнього десятиліття функціонувала як парламентсько-президентська республіка.
Щодо колишнього виборця Партії реґіонів, то він на цих виборах прибився до «Опозиційного блоку». Проросійська партія здобула у перегонах немалий результат — кожний десятий голос. Перемога екс-«реґіоналів» Бойка, Вілкула, Шуфрича, Льовочкіна та інших спричинила хвилю обурення українців, котрі брали активну участь у Майдані. Найдраматичніше ця картина виглядає на сході України, де гинуть українські воїни в боротьбі з російським аґресором, а тимчасом місцеве населення підтримує політичні сили, які закликали війну на цю землю. Однак у динаміці показники проросійської партії не є трагічними. На виборах 2012 року за Партію реґіонів проголосували понад 65 % виборців Донеччини, цього разу її підтримали 38,8 %. Луганщина охолола до «реґіоналів» з 57 % до 36,2 %. Від соратників Януковича відвернулася Одеська область: «невинні» 18,1 % (лише друге місце) проти колишніх 41,9 %. Якусь ностальгію за Партію реґіонів ще плекає Харківщина: 32,1 % замість 41 % і перемога «Опоблоку» у всіх округах. Варто також зазначити, що низька явка на Південному Сході — це теж своєрідний вотум недовіри цим силам.
Набагато сумніше склалася виборча доля Комуністичної партії. Біда для Петра Симоненка не тільки в тому, що його дітище вперше за роки незалежності лишилося за стінами парламенту (3,86 %), а й у тім, що він втрачає електорат, який у майбутньому ще давав би йому шанси повернутися у «велику політику». Щоб бути обраною до парламенту, КПУ мусила набрати десь 800 тисяч голосів — натомість узяла близько 610 тисяч. Виглядає, що Компартія може відновити власні потуги лише в тому разі, коли до виборчого життя України остаточно повернеться Донбас, а може, навіть Крим.
Однак проблема зачаїлася не лише у втраті цих реґіонів. Погляньмо, як голосували за КПУ раніше. У 2007 році симоненківці здобули 919 тисяч голосів — це без урахування Донбасу та Криму. У 2012 році вони спромоглися на 1 мільйон 876 тисяч «червоних пташок», теж без окупованих нині реґіонів. Тобто якби Компартія мобілізувала своїх старих симпатиків до цьогорічного волевиявлення, вона могла би перемогти. Тож дарма згорьований Петро Симоненко бідкається з приводу виборців, «яким не дали проголосувати».
Як випливає з інфографіки «Z», виборець Компартії дуже депресивно реагує на революції, адже фіаско-2014 якоюсь стороною можна порівняти з падінням-2006, і цей виборець таки не любить бути в опозиції, бо 2012 року, за президентства Віктора Януковича, шанувальники «совка» дуже жваво почимчикували до дільниць. А з іншого боку, може, весь цей час на сході просто спритно фальшували вибори?..
Позитивний підсумок цьогорічних виборів: на загальнонаціональному рівні їх не фальшували. І це ще одна причина, чому нинішній Президент, на відміну від попереднього, ці вибори програв.
30.10.2014