Немає сумнівів щодо заслуженого історичного осуду нацистів, а от щодо доброчесності усіх союзників деякі сумніви є. Один злочин не виправдовує іншого, і жорстокі дії айнзатцгруп в російських містах та селах не виправдовують усі ті Неммерсдорфи, які прийдуть пізніше
Пам’яті Дітмара, який уцілів після тих жахів і не сповнився ненавистю.
В середині жовтня 1944 року 11-а гвардійська бригада Червоної армії прорвала фронт і вторглася у прусські райони Ґольдап і Ґумбіннен. 21 жовтня 1944 р., сімдесят років тому, вона захопила Неммерсдорф і сусідні села. Окупація тривала лише два дні: німецька контратака вибила звідти росіян, але вони залишили по собі невитравний слід. Ґергард Шірмер, командир 16-го полка парашутистів, який відвоював село, пише в своєму похідному щоденнику: «Те, що відкрилося очам солдатів, було жахливим: оголені жінки, розіп’яті на дверях стодол, як Христос на хресті. Страхітливо і жорстоко покалічені діти та чоловіки, забиті до смерті…». Від численних фотознімків холоне кров, і це не є лише пропагандою Геббельса: міжнародна медична комісія відвідала населений пункт і склала протокол про те, що там сталося.
На додачу були розстріляні 50 французьких полонених, які працювали на фермах. Довкола броварні Roter Krug і стодол, про які говорить Шірмер, були навалені тіла 72 жінок, численних дітей і одного старого. Найбільш удачливі загинули від куль. Однак це не було результатом раптового вибуху гніву, а продуманим і систематичним садизмом з метою залякати населення, першою – хоча й не найбільшою – трагедією і попередженням про те, що станеться пізніше. То була помста, але також політика, спрямована на те, аби очистити від людей землю, яка була ефективною для досягнення цієї мети, але коштувала Червоній армії багато життів, бо ґальванізувала завзятий опір німців (були вони нацистами чи ні), які вважали, що в будь-якому разі їм кінець. Лише 20 квітня 1945 року Ставка Верховного Головнокомандування визнала, що проведення політики терору було помилкою, бо вона сильно утруднила наступ: між 6 червня 1944 р. і завершенням війни західні союзники зазнали 700 тис. втрат (загиблих, поранених, зниклих безвісти), тоді як втрати Червоної армії становили 2 млн. – через запеклий опір, який вона зустріла.
Найочевиднішими винуватцями були Сталін – як диригент, маршал Рокоссовський, командувач 2-го Білоруського фронту, який дослівно підбурював солдатів чинити звірства, а ще Ілля Еренбург, який зі сторінок «Красной звєзди», органу Червоної армії, неодноразово прямо закликав до масових убивств: «Німці не є людьми. Ми не говоритимемо. Ми вбиватимемо. Якщо впродовж одного дня ти не вбив принаймні одного німця, це втрачений для тебе день. Якщо ти вбив одного німця, вбий іншого. Не рахуй днів. Рахуй лише одне: німців, яких ти убив». Того самого дня, коли росіяни увійшли в Ґольдап і Ґумбіннен, він опублікував статтю під назвою «Великий день», в якій возвеличував це негайне зведення рахунків. І врешті-решт Сталін виклав все, як є: «Смерть однієї людини – це трагедія, а смерть мільйонів – статистика».
Проте з німецького боку також були відповідальні за гекатомбу в Неммерсдорфі (і за багато інших), хоча у цьому випадку непрямі. Наприкінці серпня Фрідріх Ґоссбах, командувач 2-ї армії, порадив евакуювати мешканців прикордонних районів через їх близькість до фронту, але його рекомендацію не почули – через категоричне неприйняття її гауляйтером Східної Пруссії Еріхом Кохом, якого усунули з його посади райхскомісара України за брутальність методів – вартий уваги випадок серед нацистів – і який назвав пропозицію Ґоссбаха пораженською. Саме Кох є головним відповідальним за перешкоджання втечі мешканців Пруссії, доки вона не стала неминучою, через що колони біженців змушені були вибиратися з російського оточення (ті, яким це вдалося) – на додачу до холоду, голоду і втоми – від артилерійських обстрілів, наприклад, у Віслинській затоці, аби спровокувати їх потоплення у крижаних водах.
Так звані «троє великих» вирішили депортувати 16 млн. німців зі сходу на захід, аби «очистити» території, які займуть поляки та росіяни. І Черчилль (5 грудня 1944 р.) обстоював справедливість цієї провісницької форми етнічних чисток перед палатою громад: «Потрібно гарненько підмести. Мене не лякає ані ідея перенесення населених пунктів, ані ідея масових міґраційних рухів, які воно за собою потягне…». Немов почувши його, населення Пруссії у січні почало переміщатися до Ельблонґу і Данциґу та до портів Піллау і Ґотенгафен: мабуть, багато хто думав, що це не буде назавжди. Та це було не так. І два мільйони біженців померли на східних територіях між січнем і наступними місяцями війни, коли тих, хто ще не втік, насильно змусили покинути свої домівки. 610 тисяч згинули в Румунії, Польщі, Чехословаччині та Югославії, поки завершувалося задумане масове переселення 16 мільйонів. Нещастя, про яке мало знають і мало говорять за межами Німеччини.
Тим часом як Неммерсдорф давав початок, на західному фронті діялося щось подібне: мародерство, вбивства полонених, непотрібне знищення населених пунктів (про все це є достатня кількість документів, зібраних самими американцями), поширення серед американських військ підручника «Кишеньковий путівник Німеччиною», а ще дані Ейзенхауером директиви щодо крайньої суворості, з якої слід ставитися до німецького населення. Незважаючи на всілякі заборони і колективну криміналізацію окупованої країни (дійшли навіть до того, що заборонили казки братів Ґрімм за те, що вони буцімто націоналістичні), у загальній атмосфері переважав намір скоритися американцям, але аж ніяк не росіянам.
Немає сумнівів щодо заслуженого історичного осуду нацистів, а от щодо доброчесності всіх союзників деякі сумніви є. Один злочин не виправдовує іншого, і жорстокі дії айнзацґруп в російських містах і селах не виправдовують усі ті Неммерсдорфи, які прийдуть пізніше. Також нема ані вищих рас, ані колективної вини, яка лягає на прийдешні покоління: відповідальність за злочини завжди є особистою. Неможливо стерти спогад про Неммерсдорф банальністю про те, що «вони почали, тому це заслужили» – це арґументи рівня футбольних фанатів. Що почали і хто почав? Зґвалтовані дівчата з розпоротими животами? Французькі полонені, яких убили через безумство Сталіна, якому ввижалися колабораціоністи у кожній мусі, яка пролітала? 15 тисяч німецьких солдатів, страчених їх командирами за зумовлену різними причинами відмову воювати? Мізерний ентузіазм німецького народу 1 вересня 1939 р. стосовно початку війни?
Росіяни остаточно взяли Неммерсдорф 21 січня 1945 р. і спорудили там пам’ятник із написом «Вічна слава героям».
Серафін Фанхуль, член Королівської історичної академії
Serafín Fanjul
Nemmersdorf
ABC, 21.10.t 2014
Зреферувала Галина Грабовська