Серафін Фанхуль

 

У серпні цього року німецький політик Александер Гауланд з партії «Альтернатива для Німеччини» засудив заяви міністра своєї країни Айдан Озогуз, за походженням туркені, яка преспокійно ляпнула, що «поза німецькою мовою не існує вартої уваги німецької культури». В Німеччині зчинився великий скандал… через те, що хтось із партії, на якій поставили тавро ультраправої, наважився протестувати проти нісенітниці і висловити неприязнь такій високопоставленій невдячній особі і через масштаб дурості – яка, до того ж, походить від когось, хто займає такий високий пост у німецькій державі. Неослабне капітулянтське упокорення перед мультикультурністю. Аби часом хтось не думав, що йдеться про людську спільноту з двотисячною історією і колосальними внесками в науку, літературу, філософію, музику, різні мистецтва тощо, перелік яких є зайвим із очевидних причин.

 

Та ми перебуваємо в Європі, де підупадання і слабкість є повсюдними, а не лише в економічній царині; ми мусимо покутувати справжні, вигадані і ще не вигадані провини. У престижних англійських університетах – які дотримуються хитромудрого взірця американських кампусів – антиненависницькі, антирасистські, антимачистські, антикапіталістичні, анти-невідомо-які групи завзято вимагають заборонити філософів і загалом людей минулого, якщо вони суперечать їхнім віруванням. Бо саме про це йдеться – про прояв фанатичної віри, часто напрочуд етноцентричної за своєю суттю і протилежно спрямованої до расизму білих, який так розвінчують. На жаль, це далеко не все: Емманюель Макрон ще перед виборами зробив коментарі, дуже схожі на заяви туркені, яка, здається, не любить країни, в якій живе. Для тепер уже президента Франції «немає французької культури – є культури, що пробувáють у Франції» – а це, почуте з уст француза, «вже є вартим уваги», як кажуть у народі. Тож ми так і не змогли зрозуміти, чому вся політична правиця континенту кинулася підтримувати кандидатуру цього чоловіка, єдиною заслугою якого є те, що він не носить прізвище Ле Пен. А про іспанських видатних діячів краще навіть не говорити, бо в нашій країні самоповага впала так низько, а лукавство мови є таким високим, що серед політиків малодушність називають помірністю, а убозтво – основною нормою всіх часів.

 

У нашому радісному мазохізмі ми часто віримо, що молоді (і не такі вже молоді) ідіоти з мобільником, байдужість до колективної відповідальності чи схильність до халтури і вивертів є винятковими особливостями Іспанії; але я помічаю, як дивуються навіть серйозні професіонали від журналістики, коли я їм розповідаю про «речі, які кояться у Франції» чи Німеччині, котрі цілком можна було б приписати нашій країні, просто замінивши імена і топоніми – з неминучим «Нема на то ради» чи «Що за країна!» у якості завершального акорду. Наприклад, ось що писав (27.03.2017) Річард Мільє про Паризький книжковий ярмарок: «…можна лише засвідчити смерть літератури, відверте незнання мови, кінець культури». І йдеться про той самий край (в інших відношеннях чудовий), де страхи і невпевненість у самих собі призвели до звільнення головного редактора «Франс-суар» в 2006 р. через те, що газета опублікувала карикатури на Магомета, що, своєю чергою, спровокувало славнозвісний карикатурний скандал у північних країнах, де всі тремтіли від страху, реалізовуючи право на свободу преси.

 

Утім, ідеологія політкоректності з революційними і навіть науковими претензіями просочується в такі попервах стерильні сфери, як археологія. Лоран Шалар (16.04.2017, Polémia) заявив, що виявлення деяких мусульманських поховань у Німі, які датуються VIII ст., використовується як доказ мирного і гармонійного співіснування між маврами і християнами, що відповідає дуже модній у сучасних археологічних колах тенденції робити наголос на чудовому співжитті народів і культур. Тобто застосовується для сучасних політичних та ідеологічних цілей, аби забезпечити «наукові» алібі для вигадування давніх мультикультурних суспільств, які жили без конфліктів, – такого собі чуда природи. Історичні факти, відомі з християнських літописів (сучасних їм арабських нема), цілком відмінні: вторгнення мусульман вогнем і мечем в Нарбонську Галлію (719 р.); грабіжницький набіг еміра Андаса на Бурґундію, Ельзас і Лотарингію (725 р.); поразка, якої завдав загарбникам Карл Мартел у битві при Пуатьє (732 р.); відвоювання Німу, Магелону і Безьє в 752 р.; а в 759 р. кінець мусульманського панування в цілій Септиманії після падіння Нарбони. Дуже короткий проміжок часу, позначений насильством, який перетворився на взірцеве співжиття, виходячи з чогось настільки незначного, як кілька поховань.

 

Ба більше: перешкоди не зупиняють мультикультурність; соціаліст Жан Пруво – якого було призначено у 1983 р. головним інспектором національної освіти, а в 1989-му – уповноваженим впроваджувати закон Жоспена, аби розвалити республіканську школу – цього року опублікував книжку із дуже провокативною назвою Nos ancêtres les Arabes, що пародіює відому фразу Ернеста Лавісса (1842–1922) «Nos ancêtres gaulois» («наші галльські предки»), яку, витягнуту з контексту, використовують, аби виставити на посміховисько автора і його історичні праці, позаяк він вживає її лише в педагогічному словнику для початкової школи, а не в історичних книжках чи підручниках, як довів Жан-Жерар Лапашері. Однак Пруво доходить містичних і трансцендентальних висновків – як це робив Амеріко Кастро – про існування у французькій мові сотень слів арабського походження, що є нормальним явищем через контакти Франції з мусульманським світом спочатку через Середземноморський басейн, Іспанію чи Італію й нарешті – через колонізацію північної Африки. Це лексика, що називає поняття, пов’язані із самими арабами чи речами цього походження, хоча фонетично і семантично вона є часто модифікованою через вжиток. Усе це є нормальним. Так само поводилася й арабська мова від доісламських часів і до наших днів, дотримуючись логіки комерційних, культурних, ужиткових потреб. Але не вигадуючи ані моральних пращурів, ані зовсім невизначальних впливів.  

 

Також не припиняє нас дивувати доброхіття Ґі Сормана (ABC, 04.09.2017) стерти минуле, забравши пам’ятники з громадських місць і заховавши їх у музеї чи сховища, ніби він був мстивим іспанським прогресистом: «Пам’ятник Лі є не лише монументом, а й образою тих, хто страждає, бо нагадує їм про рабство». Він говорить про Лі і Петена, але – як ми підозрюємо – думає про Кольбера, міністра Людовіка XIV, проти якого у Франції цими днями розгорнулася кампанія, котрій сприяє газета «Ліберасьйон» і яку стимулює CRAN (федерація африканських та афро-карибських асоціацій у Франції), яка прагне прибрати ім’я Жана-Батиста Кольбера з усіх інституцій, що його носять, починаючи від шкіл та інститутів, аргументуючи це тим, що він заснував Вест-Індійську компанію.

 

Я запитую себе, чи Сорман також є прихильником того, аби знести страхітливі монументи, споруджені на честь Червоної армії у Відні та Берліні – через неминучі страждання й образу, що їх вони щоденно завдають мешканцям (у т.ч. тим, які пережили ті події) через нагадування про дику жорстокість, з якою росіяни брали ці міста. Та важливішим, ніж це, є добре відоме й рідне відчуття, яке з’являється від іспанської досади, закону про історичну пам’ять у світовому масштабі. 

 

Серафін Фанхуль, член Королівської історичної академії


Serafín Fanjul
Amnesias europeas
ABC 11.11.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

13.11.2017