Наприкінці п’ятдесятих усе ще жили Сартр, Моріак, Мальро, Камю, Бретон… Моїм найяскравішим спогадом є виступи Андре Мальро, найвидатнішого письменника і неперевершеного оратора
Приїжджаючи в Париж, я щоразу переживаю дивне відчуття, яке складається з ремінісценцій та ностальгії. Спогади, які течуть потоком, постійно підміняють реальне й нинішнє місто на те, яким воно було і яке вже існує тільки в моїй пам’яті, як і моя молодість. Я жив у багатьох місцях, та з жодним іншим у мене не трапляється нічого подібного. Можливо, тому що про жодне інше місто я не мріяв стільки в дитинстві, натхненний читанням Жуля Верна, Александра Дюма і Віктора Гюго, і в жодне інше не хотів так приїхати і прижитися там, у юності глибоко переконаний, що лише живучи в Парижі, одного дня я стану письменником.
Ясна річ, це було дуже наївно, однак певним чином виявилось правдою. В мансарді готелю Веттер, що в Латинському кварталі, я закінчив свій перший роман і впродовж майже семи років, які я прожив у Парижі, опублікував свої перші три книги і почав почуватися і діяти в житті просто-таки як письменник. В Парижі кінця п’ятдесятих і початку шістдесятих усе ще жили Сартр, Моріак, Мальро, Камю, а одного дня я побачив Андре Бретона, в піджаку і краватці, який купував рибу на невеличкому базарі на рю де Бюсі. Якось по обіді в Національній бібліотеці, яка тоді розташовувалась поруч із біржею, моєю сусідкою виявилась Симона де Бовуар, яка ні на мить не підводила погляду від гори книжок, в якій була наполовину похована. То були роки театру абсурду – Беккета, Йонеско й Адамова, і останнього, з його шаленими очима, можна було бачити кожного вечора на терасі Мабільон, де він щось несамовито писав.
Душ в готелі коштував 100 тодішніх франків – один нинішній, - якраз стільки, скільки обід в університетському ресторані і вхідний квиток в Комеді Франсез на денні спектаклі по четвергах, які давалися для учнівської молоді. Дебати і круглі столи в Мезон де ля Мутюаліте були безкоштовними, і я не пропустив жодного. Одного вечора я побачив там найбільш інтелектуальну, вишукану та чарівну політичну сутичку, свідком якої був у своєму житті, між прем’єр-міністром де Голля Мішелем Дебре і лідером опозиції П'єром Мендесом-Франсом. Мені здавалося неможливим, що ті, хто з такою невимушеністю переміщаються в світі ідей та культури, є лише політиками. Зараз кінострічки Нової хвилі не видаються такими важливими, але в ті роки ми вважали, що Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Ален Рене і Луї Маль та їх теоретичний орган, журнал Cahiers du Cinéma, здійснюють революцію у сьомому мистецтві.
Але можливо, якби мені довелося вибирати найбільш яскравий та блискучий спогад тих років, це був би спогад про виступи Андре Мальро. Я завжди вірив, що він є найвидатнішим письменником і що роман «Умови людського існування» є одним із шедеврів ХХ ст. (літературне недооцінювання, жертвою якого він став, зумовлене виключно упередженими судженнями сектантської лівиці, яка не так і простила йому його голлізму). А ще він був неперевершеним оратором, здатним у кількох фразах створити казкову країну, як це він зробив на моїх очах, відповідаючи під час вуличної церемонії президентові Перу Прадо під час офіційного візиту останнього у Францію: він говорив про «країну, де інкські принцеси гинули в снігах Анд зі своїми папугами під пахвою». Ніколи не забуду ніч, коли в темному Латинському кварталі, освітленому лише факелами тих, хто вижив у нацистських таборах смерті, він воскресив у пам’яті Жана Мулена, прах якого покоїться в Пантеоні. Серед журналістів, які мене оточували, були такі, що не могли стримати сліз. Чи його ушанування Ле Корбюзьє - з нагоди його кончини – в подвір’ї Лувру, коли він перечислив його основні творіння – від Індії до Бразилії, - наче вони були поемою. А його виступ, в якому він цією пророчою фразою поклав початок виборчій кампанії після відставки де Голля з поста президента: «Яка дивна епоха, скажуть про нашу історики майбутнього, в якій правиця не була правицею, лівиця не була лівицею, а центр ніколи не знаходився посередині».
У тому Парижі незаможний юнак, залюблений у красне письмо, міг прожити за дуже невеликі гроші і насолоджуватися дружною та гостинною солідарністю місцевих мешканців, що є немислимим в напруженій, недовірливій і ксенофобській Європі наших днів. Існували певні хитрощі виживання, які – при допомозі Національної спілки студентів Франції – дозволяли тисячам іноземних юнаків принаймні один раз на день їсти і спати під дахом, розносячи газети, вивантажуючи мішки з овочами на Центральному ринку, доглядаючи інвалідів, читаючи сліпим чи – такий підробіток оплачувався найкраще – виступаючи в масовці у фільмах, які знімалися на студіях у Женнвільє. В один з найважчих моментів на початку мого перебування в Парижі мені пощастило: диктор, який розповідав іспанською новини на французькому телебаченні, втратив голос і мені випало його заміщати.
Париж завжди був містом книгарень, і пропри те, що статистичні данні говорять про інше і запевняють, що вони закриваються з такою самою швидкістю, з якою зачиняються старі бістро, правдою є те, що він продовжує ним бути, принаймні в околицях площі Сен-Сюльпіс і Люксембурзького саду, в кварталі, де я живу і де вчора під час прогулянки, яка тривала менше години, я нарахував їх близько двадцяти – як нових так і старих. Звісно, жодна з них не має для мене тієї сентиментальної привабливості, яку мала La Joie de Lire («Радість читання»), книгарня Франсуа Масперо, розташована на рю Сен-Северин, де того самого дня, коли я у 1958 р. приїхав у Париж, я купив примірник роману «Мадам Боварі», який змінить моє життя. Ця книгарня, розташована у серці Латинського кварталу, найкраще забезпечена культурними і політичними новинками, була найактуальнішою і найактивнішою в просуванні революційних ідей та позицій «третього світу», через що фашисти з OAS заклали під неї бомбу. Я усе ще пам’ятаю той день, коли через роки після тої пори, про яку я згадую, приїхавши у Париж, я побіг у La Joie de Lire і побачив на її місці туристичну агенцію. Ймовірно, саме тоді я вперше відчув, що чудовий час моєї молодості став закінчуватися. Причиною краху тієї прекрасної книгарні, кажуть, стали крадіжки. Масперо дав зрозуміти, що не заявлятиме на крадіїв у поліцію, аби побачити, чи через цей моральний аргумент їх кількість зменшиться. Здається, їх кількість радше збільшилася, і книгарня збанкрутувала. Явна ознака того, що Париж починав модернізуватися.
Утім, дещо не змінилося: Нотр-Дам залишилася неторканою, такою самою, як у моїх спогадах п’ятдесятилітньої з гаком давнини. Я жив у Парижі, коли після бурхливих дискусій ідея міністра культури Мальро «почистити» старі монументи взяла гору. Звільнена від бруду, яким її покрили століття, вона предстала променистою, досконалою, прегарною, нестаріючою і новісінькою, з її тисячею і одним дивом, сяюча під променями сонця, загадкова в тумані, грандіозна вночі, свіжа і наче щойно омита водами Сени на світанку. З юності мені йшла на користь прогулянка довкола Нотр-Дам, коли я відчував симптоми занепаду духу, застою в роботі, коли я потребував ін’єкції ентузіазму. Це завжди спрацьовувало, і даний рецепт усе ще продовжує діяти. Споглядати на Нотр-Дам - зсередини і ззовні, спереду, ззаду і з боків – продовжує бути чимось хвилюючим, це розсіює мій поганий настрій, повертає мені любов до людей і книжок, бажання засісти за роботу і нагадує мені, що незважаючи ні на що Париж – це усе ще Париж.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
Nostalgia de París
El Pais, 19.10.2014
Зреферувала Галина Грабовська