Через двадцять п’ять років після того, як Фукуяма проголосив кінець історії, цивілізація та варварство продовжують змагатися у світовому театрі дій. Ворогом зараз є ісламський радикалізм
Френсіс Фукуяма у 1989 р. опублікував свою відому статтю про кінець історії, а в 1992 р. – книгу, в якій розширив і аргументував свою теорію, пояснюючи, що із зникненням Радянського Союзу та комунізму демократія в майбутньому вже не матиме вагомих альтернатив і поступово інтегруватиме світ в глобальну цивілізацію миру і свободи.
Хто би наважився через чверть століття обстоювати таку оптимістичну тезу? Зараз куди не кинеш оком, історія є живою, як ніколи, жорстокі протиріччя і неприйняття демократичної культури є прикметами епохи і поширюються повсюдно. СРСР і комунізм фактично зникли, а дві останні комуністичні держави – Куба і Північна Корея – є мотлохом, приреченим рано чи пізно сконати. Однак Росія під керівництвом Владіміра Путіна з його стрижнем, як у старих агентів КГБ, відроджується як деспотична наддержава, яка успішно кидає виклик Заходу і відбудовує свою імперію наперекір Сполученим Штатам та Європі, які, опираючись на підтримку своєї громадськості, висловлюють протести і погрожують санкціями, та ні сьогодні не збираються воювати за Україну, вже наполовину поглинуту російським велетнем, ні завтра – за балтійські держави, які, ймовірно, стануть наступною ціллю нового російського імперіалізму.
Арабська весна, що пробудила стільки сподівань в цілому демократичному світі, померла і похована. Вона чудом вижила в Тунісі, та скінчилася в Єгипті, де в результаті вільних виборів до влади прийшли Брати-мусульмани, які почали насаджувати агресивну теократію і були усунуті від управління державою безумною військовою диктатурою. В Лівії параноїдальна диктатура Каддафі розбилася на друзки, а її вождя було ліквідовано, але країна зараз переживає криваву анархію, в якій військові та релігійні угрупування систематично пускають одне одному кров і в якій без сумніву врешті-решт гору візьмуть ісламські фундаменталісти.
Без сумніву, найтрагічнішим є випадок Іраку. Військова інтервенція знищила криваву тиранію Саддама Хусейна, та після короткої перерви, під час якої здавалося, що режим законності і свободи може пустити коріння, було оголошено війну фанатиків між шиїтами та сунітами, далися знати терористи з Аль-Каїди та інших крайніх ісламістських організацій, які здійснили справжнісінькі оргії звірств, а ще жорстокіший і фанатичніший, ніж Аль-Каїда, рух, Ісламська держава, захопив частину самого Іраку, а також Сирії, і заснував там новий халіфат, в якому панує шаріат та інші крайні форми варварства: обезголовлювання, розпинання і закопування живцем тих, хто відмовляється навертатися у фундаментальний іслам, і де жінок перетворюють на рабинь і ще дівчатками віддають в якості наложниць бійцям та майбутнім мученикам.
Великий визвольний рух, що піднявся на боротьбу проти диктатури Башара аль-Асада в Сирії, в якому попервах переважали демократичні та новаторські сили, був зраджений західними державами, які прогнулися перед Путіним, який постачає диктатурі зброю, таким чином дозволивши, аби головними протагоністами боротьби проти аль-Асада стали фанатики Ісламської держави. Зараз ситуація в Сирії перетворилася на гротескний фарс, в якому – оскільки остання альтернатива є гіршою – Сполучені Штати та Європейська Унія подумують бомбардувати ворогів тирана, бо останній, хоча і є масовим вбивцею власного народу, є меншим злом порівняно з халіфатом.
Не менш трагічною є ситуація в Афганістані, де таліби здаються непереможними. Під час своєї передвиборчої кампанії Обама критикував президента Буша, стверджуючи, що той помилився, віддавши пріоритет Іраку, тоді як справжню небезпеку для вільного світу становлять таліби-фанатики. Прийшовши до влади, він збільшив кількість бойового складу та зброї, аби воювати з ними. Через кілька років, з огляду на крах даного зусилля, він вивів війська, як і решта країн-членів НАТО, таким чином там залишилася лише невеличка, радше символічна військова залога, тож існує велика ймовірність, що режим, який заборонив жінкам учитися, мати будь-яку професію, закрив їх у хатах, як рабинь, реставрував шаріат, зруйнував культурне надбання країни та встановив середньовічну мракобісну диктатуру, рано чи пізно повернеться до влади.
Порівняно з подібним варварством Латинська Америка – хто б міг сказати! – видається взірцем цивілізованості. Нема воєн, у більшості країн відбуваються більш чи менш вільні вибори, практикується співжиття у розмаїтості. Але було б нерозумно втрачати голову від радості. Там усе ще є найтриваліша в історії диктатура на континенті, Куба, яку тримають в своїх руках дві мумії, які, схоже, страждають на безсмертя, і за винятком героїчної, та мало дієвої жменьки дисидентів на острові навіть муха не пролетить. А у Венесуелі, де кілька місяців тому мобілізація студентів, здавалося, надала опозиції переможної динаміки, Мадуро і компанія, схоже, наразі консолідували свою владу шляхом лютих репресій, вкотре відклавши годину визволення. Країна перебуває в руїнах, незважаючи на багатство своїх надр, але бідності, карткової системи, інфляції та корупції недостатньо, як свідчить історія, для того, аби скинути диктатуру. Навпаки, народ, який відчуває нестачу, злидні, страх і змушений просто виживати, зазвичай робиться більш схильний до покори і пасивності, і цим, можливо, пояснюється довголіття стількох латиноамериканських і африканських диктатур.
Це бачення з висоти пташиного польоту стану демократії у світі стане ще каламутнішим, якщо ми проаналізуємо глибоку кризу, яку переживає Європейська Унія, сучасний найамбіційніший проект культури свободи. Європейське об’єднання вже принесло величезні блага країнам старого континенту, серед яких є те, що вони прожили найдовший період мирного співіснування у своїй історії. Та в останні роки, зокрема через фінансову та економічну кризу, сумніви щодо Європи у її власному лоні зросли через повернення націоналістів та ультраправих і ультралівих, які відкидають Унію, хотіли би покінчити з євро і повернутися до старих націй. Фактично, основною політичною силою у Франції нині є Національний фронт, неофашистська партія, яка хоче ліквідувати єдину валюту та європейську інтеграцію. Усі опитування засвідчують, що в Об’єднаному королівстві більшість громадян хоче вийти з Унії і що референдум, який щодо цього пообіцяв провести уряд, європеїсти програють. Без Великої Британії Європа стане калікою.
Які висновки можна зробити з цієї гнітючої панорамної картини постійного конфлікту між цивілізацією і варварством? Що варварство нестримно наступає і врешті-решт незабаром розчавить цивілізацію? Це було б так само неправильно, як зараз обстоювати тезу, яку висунув чверть століття тому Френсіс Фукуяма про незворотню перемогу демократії. Конфлікт продовжується з мінливими альтернативами, і лише в одному сенсі – хоча й дуже важливому – можна говорити, що демократія набирає очки. На відміну від комунізму, міфу, який здатний спокусити багатьох людей своєю мрією про рівність, ісламський релігійний фундаменталізм, нині основний ворог цивілізації, може переконати вже переконаних, бо його ідеї і парадигми є настільки примітивними і печерними, що він сам себе прирікає на поразку – рано чи пізно – через зовнішні фактори чи внутрішній розпад. У цій війні ніхто ніколи остаточно не переможе; будуть виграні чи програні битви, і варто визнати, що останнім часом справа свободи програє їх значно більше, ніж виграє.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
Las guerras del fin del mundo
El Pais, 07.09.2014
Зреферувала Галина Грабовська
11.09.2014