[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с. 79—87]
Гершко Ґольдмахер, арендар у гірськім селї Н., був, як то кажуть, Жид з головою. Він зайшов у те село з паном Косцїцким, котрого вмів був цїлковито опанувати. Тай зайшов він сюди не як, а прокладаючи панови дорогу. Село Н. належало до дібр камеральних, а що тодї була пора великої розпродажі тих дібр, то Гершко винюхав отсе село і на зичені гроші впхав сюди убогого шляхцюру, бувшого лїсничого, чи що. Гершко купував село для себе, — пан був тілько покривкою, бо Жидам тодї не вільно ще було посїдати ґрунтів по селах. Він і не за свої гроші купував, а за позичені в жидівськім кагалї в Дрогобичі, міркуючи добре, що гроші можна буде звернути швидко, бо село куплене було за безцїнок. І не помилив ся. Новий дїдич був вдячним і послушним знарядом свого арендаря, котрого заразом настановив у себе і економом і касієром і трохи що не мандатором, бо законом приписаного „юстіціярія“ не держав, а тільки якогось писарину; справи судив Гершко. При такім господарюваню і при Гершковій справности дїла пішли над сподїванє гарно. Панське господарство, котре Гершко вважав своїм, зацвило. Стоги й обороги тріщали, комори й обори були повні, панщина відбувала ся без реманентів, довг до кагалу в кількох лїтах сплачено, а й сам Гершко з худенького, дрантивенького Жидка зробив ся заживним, поважним і богатим Жидом.
В ту пору вродились йому сини Гава і Елькуна, котрого в селї прозвали Вовкуном. Гершко був на вершку свого щастя, і погладжуючи бороду та атласову бекешу на животї, похожав по селї Н., задоволено всміхаючись, ласкаво приймав поклони підданих хлопів, ласкаво і з батьківським старанєм заглядав до хат, в обори й комори, під повітки хлопські, бо прецїнь усе те на дїлї було його а не чиє!
Але на раз, мов з батога тріснув, усе змінило ся. Одної ночі збудив Гершка якийсь незвичайний стук у сїнях його мурованої коршми. Зірвав ся з постелї і скочив до дверий, щоб поглянути, що там дїє ся, але двері були з надвору завязані і не відчиняли ся. Скочив до вікна, але вікно було темне. Гримнув кулаком, розбив шиби і рамцї, але по за вікном стукнув о грубу дошку, котрою вікно було забите. Він до другого вікна — те саме. Він у крик! Кинув ся будити слуг, а держав їх троє із христіян, нїкого з слуг нема дома. І пригадав собі, що один парубок у полї з кіньми, другий понїс до млина пшеницю, а служниця відпросила ся на ніч до матери. Крик збудив тілько його жінку і малих дїтий, але помочи не принїс нїякої. А стук ішов по цїлім будинку. Гершко чув, як ломано двері, пльондровано засїки, і хоч рипів, що мав сили, та нїхто на поміч не прибував; коршма стояла на кінцї села, троха оддалїк від хат, ще й Стрий ревів та шумів, як скажений, повінь була.
— Кричи, не кричи — гукнув йому з поду якийсь грубий, незнайомий голос, — то се тобі нїчого не поможе. Не бій ся, не так уже ми тебе пристерегли. Го, го, небоже, хто в наші руки попав той, сухо не вийде. А я-б тобі радив сидїти тихо, лїпше буде для тебе.
Гершко почувши ті слова, на хвилю онїмів з переляку, але опісля ще дужче став кричати, тріскати і стукати в хатї, чим міг; жінка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику, — нїякої помочи. Помалу стук утих. Гершко осмілив ся і ще дужше закричав. Але раптом замовк, помертвів. До його носа донїс ся запах диму. Холодний піт обілляв його. В смертельній розпуцї кинув ся до дверий, ударив собою що сили — дарма. Двері стояли як замуровані. Ще раз, і ще раз — нїчогісїнько. А дим чим раз густїйшими клубами тис ся в хату, дусив його, жінку, дїтий, що ще ледво вміли ходити. Нараз почув ся страшенний шум, тріск, лопіт, — очевидно поломінь вихопив ся на дах, коршма горіла! Крізь шпари в повалї видно стало огнисті язики поломіни. Страшенна духота наповнила тїсний ванькир, в котрім у нетямі били ся та кричали та пищали чотири живі душі. Герщиха впрочім не довго кидала ся: вона була слабовита, і хлиснувши скілька разів густого, гіркого диму, впала зомлїла. Гершко в крайнїм напруженю вдарив собою до вікна, — і дошка, котрою воно було навхрест забите, вискочила. Він ухопив дїтий на руки, і як був у сорочцї, так і вискочив на вільний світ. По жінку вже не час було вертати ся, — разом з коршмою згоріла на вуголь.
Сей пожар не зломав однакож Гершка, хоч зломав його щастє. Пан не переставав його „любити", хоч значно охолодїв до нього. Говорили люди, що в Гершковій коморі згоріли якісь папери, квіти та записи, котрими буцїм то Гершко держав пана в руках. Але Гершко сміяв ся з того. Правда, він був тепер бідний; увесь кількатисячний маєток, нагарбаний за кілька лїт, пішов з димом або з злодїями. Але перед ним було ще не кілька лїт, була панщина, були хлопи, готові на всяку услугу, хоч не з доброї волї, то з мусу. І він почав заходити ся по давньому, коли в тім настиг його новий, страшнїйший від першого удар. Панщину скасовано. Гершко рвав пейси, бо тепер панська ласка, думав, нї на що йому не здасть ся. Хлопи на раз мов подуріли, почали з горда, грізно дивитися і на пана і на його Жида. Гершко притих, подав ся, помарнїв. Він по пожарі перенїс ся був жити до двора, але тепер пан раптом зробив ся до нього немилостивий і викинув його з офіцин. Гершко купив невеличку хлопську хатчину в селї і перенїс ся туди. У нього було троха гроший, і він у тїсні роки (а тїснота тодї в горах тягла ся з року в рік) позичав хлопам на лихву. Але й тут не мав щастя. Багато з тих, що побрали у нього гроші, нічю повтїкали з села на Поділє. Правда, Гершкови полишали ся в заставі їх хати й ґрунти, але що йому з них, коли в хатах не було кому сидїти, а ґрунти не оброблювані поростали смерічками і пожитку не давали нїякого.
Бідував Гершко кілька лїт дуже. Гава і Вовкун майже, голі, замурзані, бігали по хатах, крали, що могли захопити, щоб проживити ся. Знали ся з усїми собаками в селї і день у день брали різками, прутєм та кропивою від хлопів. Але голод був дужший, а побої наводили їх тілько чим раз на нові хитрощі. В огородах, садках і полях, ба навіть у погано замиканих бойківських хатах нїщо не було певне перед їх хапущими пальцями. Вони не зазнали самі давнього панованя, але те що день так багато чули від батька про ті щасливі часи, коли все те село, всї люті Бойки були їх підданими, належали до них, мусїло робити на них, такий вплив, — що в снї й на яві тілько і думали, що про поворот тих „блаженних“ часів. А супроти тих блискучих картин минулого раю ще поганьшою видавалась їм нужденна дїйсність, та запущена, неохайна батькова хата, нїколи не метена, не мазана та не попрятувана, з препоганою постїлю, повною блощиць і всякого хробацтва, з розваленою, страшенно димячою печею, в котрій тілько десь-колись дещо варилось або пеклось, а від котрої в зимі йшов страшенний чад та загар. Все то важкою рукою накладало погану печать на молоді, дитячі душі, дразнило хлопцїв, доводило до лютости. Тілько-ж старший Гава, з роду малий, слабовитий та похилий, вдав ся більше хитрий і на всякі видумки та способи здібний. За те Вовкун сильний та високий та байталоватий, був розумом дуже обмежений; але легко попадав у лютість, у котрій бив та ломав, що йому в руки попало, мов скажений. Хлопські дїти, а далї й старші хлопи боялись його, бо калїчив, кусав, кидав камінєм, коли його було де-небудь захоплять при крадїжи гороху, грушок або моркви. Гава від малку привчив ся командувати Вовкуном, а й той мимоволї, признаючи висшість Гавиного дотепу, радо піддавав ся його командї.
Але от показало ся, немов би щастє ще раз хотїло всміхнути ся старому Гершкови. Якось незамітно він почав богатїти. Хлопцї перестали докучати людям, хоч не перестали красти, тілько крали не так часто і не тай уже очевидячки. Для них найняв батько навіть бельфера. І хата Гершкова покращала, зробилась поряднїйша. Він почав наймати робітників і оброблювати поля, почав скуповувати в селї мітки, повісма, покладки, і цїлими возами вивозити кудись. Довго люди не могли дійти, відки воно бере ся те добро у Гершка, але швидко доглупались. Гершко злигав ся з сїльськими злодїями, трохи чи не з тими самими, що колись то його самого були обікрали та з димом пустили. Пострах пішов по всїй околицї. Тепер уже злодїї крали не так, як за панщини, не розбивали панів та Жидів, а кинулись на хлопів, не раз не розбираючи навіть бідного від богатого. Головно наперли на худобу, одиноке богацтво Бойків, а Гершко перепродував.
Пару лїт терпіли Бойки, благали і жандармів і ревізорів, щоб увільнили їх від напасти, але даремні були всякі заходи, — злодїїв годї було піймати. Аж раз один із них попав ся. Підкопував комору у Бойка; той спостеріг його, і ставши в кутї комори з дручком, ударив злодїя по хребтї так, що той від разу простяг ся. Бойко скликав свідків, побитому злодїєви почали припікати підошви розпаленим плуговим зелїзом і він визнав неборака всїх „кумпанїстів“, а найбільше наклав на Гершка. Тодї йому привязали камінь до шиї і вкинули з кручі у воду „щоби не було тяганини з судами та з панами“. Відтак „збивши ровту“, то єсть зібравши купу людий, пішли від села до села по злодїях, і кождому на зарінку перед церквою завдали таку кару, яку вважали потрібною: головним злодїям повипікали очи, иншим поприпалювали підошви та всипали по парусот патиків, а то ще деяких і „постемплювали“, щоб значні були. На послїдок дійшло дїло й до Гершка. Його вивели з хати, і таки перед вікнами вбили як собаку одним ударом обуха в голову. Хлопцїв тілько різками висїкли. Справивши такий громадський суд над злодїями, розійшли ся. Справа донесла ся до жандармерії, почало ся слїдство, хто вбив Гершка, але хлопцї не могли нїкого пізнати, бо то були самі чужосїльні, ще й позачорнювані саджею, а инші злодїї мовчали, ще й ховали ся від жандармів по лїсах, щоб у додатку до громадської кари не вскочити ще й у панську справедливість. Так усе й пропало.
Хлопцї лишили ся після батька, як на пожарищі. Ровта забрала всї гроші і все крадене добро, що найшло ся в коморі; перед смертю Гершко признав ся навіть, де стоїть у лїсї покрадена худоба. Красти тепер уже анї Гава анї Вовкун не осмілив ся; вони бачили смерть батька, і вона їм незатертими буквами вписалась в память. Мов сновиди ходили довкола опустїлої хати та ревли з голоду і зі страху. Люди за „Бог да прости“ давали їм то хлїба, то теплої страви, — звільна вони й самі привикали, до жебрацтва, лазили від хати до хати, ночували дебудь у кошарі з пастухами, або в будї з собаками, волочили ся мов неприкаянні, голі, брудні, нужденні, з позападаними лицями, розчухраним стрепіхатим волосєм, худими як скіпи ногами і з блищачими від голоду та заздрости очима. А батькові оповіданя про колишнї добрі часи набивались їм майже що ночи на сон, не давали занидїти їх фантазії. Волочачи ся по полях та зарінках вони вели з собою безконечні розмови, щоб то вони робили, як би були багаті, як би мали богато гроший, — і завсїди мрії їх сходили на те, що купилиб отсе село з усїми його Бойками, хатами, огородами, з усїми горохами та морквами, з усїм хлїбом, картоплею та фасолею, з двором, лїсом і худобою. О тодї-б вони дали знати себе тим проклятим „ґоям“, що тепер хоч і гостять їх за Бога ради, та за те кождий кусник хлїба, кожду ложку страви приправляють насміхами, докорами та погордою.
На раз вони щезли з села. З разу люди й не завважили, тільки кілька день погуторили, а там і зовсїм забули. Про хлопцїв не було й чутки, мов у воду кинули. Тілько на їх місце в опущеній хатї не знати відки і коли появив ся старий Жид Мошко, що ходив по селах міняти „щетини — волосини“, скуповував шкірки тхориків та куниць і знав лїки на худобу. Мошко сказав війтови і жандармам, що він буде сидїти на ґрунтї Гершкових синів, доки вони не вернуть ся, і що самі вони в Дрогобичі, де кагал віддав їх у науку до якогось ремесла. Мошко був тихий Жид, не крав, не шинкував, а своїм лїкарством навіть інколи допомагав людям. Мощиха, його жінка, також сидїла тихо, скуповувала у баб мітки, повісма, полотно, кури і покладки, але все те якось тихо, незначно і нїби чесно, так що їх люди з часом і полюбили. Не вважаючи на всї ті торги Мошко не був маєтний; вічно жалував ся, що заробок малий, що шкірки спадають у цїнї і що сей або той Бойко одурив його, продавши йому подїравлену або псами покусану шкурку за цїлу. Господарство у Мошка було мізерне, поля Гершкового не оброблював, а віддавав його в найми за другий сніп та за трету копицю то й не держав нїякої худоби, хиба кількоро курий та качок. Впрочім сам Мошко вічно ходив по селах, рідко коли на день, другий припинював ся дома крім сабашу та свят, а тілько два або три рази до року наймав одну або дві бойківські фіри, щоб відвести понаскуповуване добро до міста. Звісно, яйця та дріб Мошко з Мощихою частїйше, що тижня, відносили на плечех через гору до маленького місточка і здавали на руки тамошнього арендаря, а від нього за те діставали гроші або чого їм треба було до житя. А Гава і Вовкун пішли тим часом у школу. Правда, не в ту школу, де вчать греки і латини, рисунків і лїтератури, але в ту тверду, тяжку школу житя, з котрої виходять люди практичні, меткі та промислові. Ремесло, до котрого думав їх примістити кагал — шевство — зовсїм не сподобалось їм. Вовкун пішов до столяра христіянина, але тут витримав не довго і пристав до мандруючої спілки теслїв, що ставила церкви, школи та дзвінницї по селах. Його тягло до всякого майстрованя; сокира в його руках робилась легкою як перо, і він махав нею з таким жаром, мов займав ся найлюбійшою забавою. У теслїв пробув він також не довго, хоч головний майстер полюбив його; за те громада, в котрій вони будували церкву, збунтувала ся почувши, що Жид працює коло дому божого, і настояла на тім, що його відправлено. Вовкун пристав до другої тесельської компанїї, що в однім лїсї в глубоких горах робили ґонти. Ґонтарське житє сподобалось йому, причаровувало його грубу та дику вдачу невиданою доси красою дикої природи та простотою поведїнок. Він прямо впивав ся і роботою і житєм, дерево горіло в його руках. Ґонтарі ночували в тїсній лубяній колибі, зложеній тілько з даху покладеного на скісних платвах, одним кінцем вбитих у землю, а з другого кінця підпертих стовпиками, із лубяних також бокових причілків. Відти, де дах був підпертий на стовпах, колиба була отворена. Ґонтарі спали головами до даху, що спадав аж до самої землї, а ногами до отвору; перед тим отвором цїлу ніч горіло велике огнище для охорони від великого звіря і від комарів. Днем колиба стояла пуста, не заперта, бо й дверий нїяких не було, а ґонтарі цюкали в лїсї, роблячи свою роботу.
Вовкун прожив серед них цїле лїто, і хоч увесь його заробіток ішов на прожиток, був задоволений. На зиму ґонтарі порозходили ся, змовивши ся де зійдуть ся знов на другий рік. Вовкун також обіцяв ся прийти. З кількома ринськими в кишенї, що лишили ся йому з цїлолїтнього заробітку, шкіряними ходаками на плечах, босяком він через верхи і гори пішов аж до Людвіківки і там наняв ся на роботу до тартаку, щоб перебути зиму.
Оттак він перекочував кілька лїт, що весни покидаючи людськи оселї спішачи на місце збору ґонтарської компанїї. З ними, з сокирою та вісняком на плечах він перемандрував усї гори від Сянока аж до Микуличина. Лїсові підприємцї Жиди пізнали його і почали висилати зі сплавами до Журавна, ба й до Окопів, повіряючи йому продаж дерева. Він почав заробляти більше, житє його поправяло ся. Він був дуже здоровенним, рослим і сильним парубком і не раз думав о тім, щоб оженити ся. Але не було нагоди, а мрії про родинне житє швидко гасли перед мріями про більший зиск і здобуванє гроший.
Гава весь той час ходив иншими дорогами.—
___________________
Друковано в калєндарі „Просвіти“, на 1891 р. у Львові 1890 р. ст. 2—9. Молодости й пригодам Гави присвячено оповіданє „Гава“, друковане первісно в перекладї на російську мову п. з. „Для начала и это хорошо“ в „Кіевскій Старинї“ 1888 р. кн. 10, ст. 121 —148, потім у виданях „Просвіти“ ч. 110, а по польськи в часописї „Kurjer Warszawski" ч. 155—160.