ХАМАС зміцниться після атак Ізраїлю завдяки злості, ненависті та прагненню помститися, що їх населення Гази відчуватиме після цієї зливи смертей та руйнувань
Я пишу цю статтю на другий день припинення вогню у Газі. Ізраїльські танки покинули Сектор, припинилися бомбардування і запуски ракет, і обидві сторони ведуть переговори в Каїрі про продовження перемир’я та далекосяжну угоду, яка гарантуватиме мир між супротивниками. Перше без сумніву є можливим, особливо зараз, коли Бенджамін Нетаньяху заявив про те, що задоволений – «місію виконано», сказав він – результатами місяця війни проти мешканців Гази; однак друге – остаточний мир між Ізраїлем і Палестиною – на даний момент є чистою химерою.
Баланс цієї чотири тижневої війни наразі наступний: 1867 убитих палестинців (серед них 427 дітей) і 9563 поранених, півмільйона біженців і 5 тис. зруйнованих жител. Ізраїль втратив 64 військових і трьох цивільних, і терористи ХАМАСу запустили на його територію 3356 ракет, з яких 578 були перехоплені системою захисту, а решта завдали лише матеріальних збитків.
Ніхто не може відмовити Ізраїлю у праві на захист проти терористичної організації, яка загрожує його існуванню, однак варто задатися питанням, чи подібна різня цивільного населення – і висадження в повітря шкіл, лікарень, мечетей та приміщень, де ООН розміщувала біженців, – є прийнятною в цивілізованих границях. Крім того, подібна бійня та байдужі руйнування спрямовані проти населення, яке живе у секторі площею 360 кв. км, який Ізраїль, відколи у 2006 р. запровадив блокаду по морю, повітрю і землі, вже і так повільно душить, перешкоджаючи йому імпортувати та експортувати, ловити рибу, отримувати допомогу, одним словом – щодня позбавляючи його найелементарніших умов для виживання. Я знаю це не з чужих слів; я двічі бував у Газі і на власні очі бачив скупченість, несказанну убогість та відчай тих, хто живе у цій пастці.
Офіційна причина вторгнення у Газу – захистити ізраїльське суспільство, покінчивши з ХАМАСом. Чи було досягнуто цієї мети шляхом знищення 32 тунелів, які виявив ЦАГАЛ? Нетаньяху каже, що так, але він добре знає, що це неправда, і що навпаки – замість того, аби остаточно відірвати цивільне населення Гази від терористичної організації, ця війна поверне підтримку її мешканців, яку ХАМАС втрачав у прискореному темпі через свій провал в управлінні Сектором і безумний фанатизм, який призвів до того, що він об’єднався з ФАТХом, своїм найзапеклішим ворогом, і пристав на те, аби не мати жодного представника в уряді Палестини і Гази і навіть визнав Ізраїль, чого від нього вимагав Махмуд Аббас, голова Палестинської національної адміністрації. На жаль, знесилений ХАМАС вийде з цієї трагедії зміцненим – злістю, ненавистю і прагненням помститися, що їх населення Гази, яке зазнало чималих втрат, відчуватиме після цієї зливи смертей та руйнувань, які воно пережило за ці останні чотири тижні. Видовище розпотрошених дітей і збожеволілих від горя матерів, які порпаються в руїнах, як і видовище шкіл та клінік, які злетіли в повітря – «моральна наруга і кримінальна дія» за словами генерального секретаря ООН Пан Гі-Муна, – не зменшить, а лише помножить кількість фанатиків, які хочуть, аби Ізраїлю не стало.
Найжахливішим у цій війні є те, що вона не вирішує, а тільки поглиблює палестино-ізраїльський конфлікт і є лише ще одним епізодом у нескінченному ланцюгу терористичних актів та військових зіткнень, які – рано чи пізно – можуть поширитися на весь Близький Схід і спричинити справжній катаклізм.
Ізраїльський уряд ще з часів Аріеля Шарона переконаний у тому, що переговори з палестинцями неможливі і тому єдиний досяжний мир – це той, що його Ізраїль нав’яже силою. Через це Нетаньяху – хоча і робить ритуальні заяви на користь принципу двох держав – систематично саботує усі намагання вести переговори, як це сталося перемовинами, яких настійливо добивалися президент Обама і державний секретар Джон Керрі, щойно останній зайняв свій пост у квітні минулого року. І через це він підтримує – інколи приховано, інколи задиристо – збільшення кількості нелегальний поселень, які перетворили Західний берег ріки Йордан, територію, яку в теорії займає палестинська держава, на швейцарський сир.
На жаль, ця політика має велику підтримку серед ізраїльського електорату, в якому той поміркований, прагматичний і глибоко демократичний прошарок (Peace Now), який обстоював мирне вирішення конфлікту шляхом переговорів, поступово зменшувався, доки не перетворився на меншість, яка майже не має впливу на політику держави. Це правда, що вони усе ще є і їх голос чутно – таких людей, як Давид Гроссман, Амос Оз, А. Б. Єгошуа, Гідеон Леві, Етгар Керет та багатьох інших, які рятують честь Ізраїлю своєї позицією та своїми протестами, та безперечним є те, що їх стає щораз менше і що вони мають щораз менший вплив на громадську думку, яка стає щораз більш екстремістською та авторитарною. (Відомо, що у своєму власному уряді Нетаньяху має таких міністрів, як Авігдор Ліберман, які вважають його надто м’яким і погрожують позбавити його підтримки своїх партій, якщо він ще сильніше не каратиме ворога). Засліплені незаперечною воєнною перевагою Ізраїлю над усіма його сусідами, і особливо Палестиною, вони повірили у те, що така, як у Газі, дикість, гарантує безпеку Ізраїлю.
Істина є цілком протилежною. Навіть виграючи усі війни, Ізраїль стає щораз слабшим, тому що він втратив ту вірчу грамоту демократичної та героїчної країни, яка перетворила пустелі у квітучі сади і виявилася спроможною призвичаїти до вільної та багатокультурної системи людей, які приїхали звідусіль, людей різних мов та звичаїв, вона щораз більше прибирає образу панівної, всесильної, колонізаторської держави, нечутливої до умовлянь і закликів міжнародних організацій, яка вірить лише в автоматичну підтримку Сполучених Штатів і у свою власну військову силу. Ізраїльське суспільство не може уявити у своєму політичному трансі те жахливе враження, що його справили на увесь світ кадри бомбардувань цивільного населення Гази, світлини розірваних на шматки дітей та перетворених на руїни міст, і як усе це потроху перетворює Ізраїль з країни-жертви на країну-ката.
Вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту не настане внаслідок воєнних дій, а лише шляхом політичних переговорів. Про це сказав, підтвердивши дуже чіткими аргументами, Шломо Бен-Амі, який був міністром закордонних справ Ізраїлю якраз тоді, коли переговори з Палестиною – у Вашингтоні і Табі у 2000 і 2001 рр. – мали ось-ось принести плоди. (Цьому завадила нерозумна відмова Арафата пристати на великі поступки, які йому зробив Ізраїль). У своїй статті «Пастка у Газі» («Ель Паїс», 30 липня 2014 р.) він стверджує, що безперервність палестинського конфлікту підриває моральні підвалини Ізраїлю і ослаблює його міжнародну позицію» і що «викликом для Ізраїлю є прив’язати свою військову тактику і свою дипломатію до чітко визначеної політичної мети».
Дай Боже, аби розсудливі та тверезі голоси, як от голос Шломо Бен-Амі, врешті були почути в Ізраїлі. І дай Боже, аби міжнародна спільнота діяла більш енергійно в майбутньому, щоби завадити страхіттям, як те, яке щойно пережила Газа. Для Заходу те, що сталося під час єврейського Голокосту в ХХ ст., стало плямою сорому та жаху. Аби нею не стала в ХХІ ст. агонія палестинського народу.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa,
Entre los escombros
El Pais, 10.08.2014
Зреферувала Галина Грабовська