У книзі «Автопортрет репортера» «журналіст століття», «король репортажу», найбільш тиражований у світі польський автор Ришард Капусцінський (1932-2007) написав: «Репортер має обов’язок бути там, де відбувається щось важливе, і повідомляти про це». Згаданим принципом він керувався у своїй журналістській діяльності. Усе життя автор безупинно подорожував, намагаючись бути в центрі подій і достовірно викладати факти. Результатом численних закордонних відряджень Капусцінського стали актуальні репортажі з різних країн світу, а також близько 30 книжок про ці мандри.
Вітчизняний читач уже мав нагоду ознайомитися з творами польського журналіста, які були опубліковані українською: «Імперія» (2003, 2012), «Подорожі з Геродотом» (2011), «Автопортрет Репортера» (2011). На черзі – нова книжка Капусцінського «Імператор/Шахіншах» у перекладі Олеся Герасима, яка побачила світ у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ».
Остання складається з двох творів, присвячених революціям у Ефіопії та Ірані. Обидва тексти дуже схожі між собою і торкаються важливих питань – диктатури монарха, стосунків імператора, інтелігенції і народу, причин виникнення революції тощо. Написані в різних літературних формах, ці твори тією чи іншою мірою належать до художньої репортажистики, документалістики, нон-фікшн. У книзі автор посилається на довідкові джерела, використовує різні шрифти, пряму мову, цитати тощо. В основі цих двох текстів – факти і свідчення учасників подій та самого Капусцінського, який створював репортажі на основі побаченого і почутого. За словами автора, він був очевидцем 27 революцій у країнах третього світу, які й описав у своїх творах.
«Імператор» розповідає про повалення режиму Гайле Селасіє в Ефіопії. Оповідь ведеться від кількох людей, яких автор називає в репортажі Й. М., Ф., Л. Ц., Т. К-Б., В.А-Н., Е та ін. Як ми дізнаємося згодом, під цими ініціалами приховані слуги імператора – ті, «хто заповнював салони, канцелярії і коридори палацу». У їхніх очах монарх постає з різних ракурсів. Таким чином у читача складається враження, ніби весь твір – це розмова кількох осіб, які підхоплюють слова одне одного і продовжують діалог, але при цьому весь час апелюють до інтерв’юера. Свідченням цьому слугують форми звертання до автора: «дорогий друже», «пане Капучицкі», «приятелю», «містере Річарде». Коли Капусцінському здається, що його герої занадто багато говорять, він перебирає ініціативу на себе і аналізує події від першої особи. Специфічний колорит «Імператору» забезпечує подекуди незвичне, простонародне мовлення слуг, яке Капусцінський подає без змін.
Постать ефіопського правителя нічим не відрізняється від будь-якого іншого диктатора. «Він керував країною, в якій відомі були тільки найжорстокіші методи боротьби за владу (чи її утримання), в якій замість вільних виборів існували стилет і отрута, замість дискусій – постріл і шибениця». Імператор тримав народ у темряві, покорі й бідності, а сам регулярно крав із державної казни. Цікаво, що протягом тривалого часу йому вдавалося зберігати богоподібний образ. У свідомості громадян «імператор був головою Церкви, помазаником Божим, владарем душ». Слуги із захопленням називали його «наш пан», «високошановний пан», «добросердний пан», «достойний пан», «всеволодар» та ін. Підняти на імператора руку вважалося мало не гріхом і зазвичай закінчувалося стратою. Люди вірили, що винними у їхніх бідах були тільки чиновники, а імператор навіть не знав про ці злодіяння. Адже в такому випадку він би обов’язково покарав своїх підлеглих і встановив справедливість.
Живучи в страшенній бідності й постійному страху, народ спостерігав за тим, як швидко багатіють чиновники і процвітає хабарництво. «Порядно стало брати, а ганебно – не брати, у небранні вбачали якесь каліцтво, якусь недолугість, якусь жалюгідну імпотенцію». Людське існування було регламентоване примітивними законами, які вирішували їхню долю. «Одні пильнували других, щоб ніхто не доніс, оскільки кожен боявся, що саме його можуть визнати винним». Щоб населення було темним, у країні всіляко розвивали некритичну журналістику. «Пан наш виходив з того принципу, що навіть найбільш лояльної преси не слід давати забагато, оскільки із цього може розвинутися звичка читати, а потім вже тільки крок до звички думати», – зауважує один із героїв книжки.
Мислення у ті часи вважалося найбільшим гріхом. Як бідкається слуга імператора, його син дуже змінився під час навчання в університеті. Він почав думати. «Думання було відчутною вадою, ба навіть прикрим каліцтвом, і ясновельможний пан у своєму невтомному піклуванні про добро і користь підвладних ніколи не занедбував старань, аби їх від тієї вади і каліцтва оберігати». Зрештою, це і стало однією з причин народного повстання.
Люди поступово захоплюють маєток імператора, випасають худобу в палацовому парку, приходять до нього відбирати вкрадені у народу гроші. Раптом стає цілком очевидним, на що витрачалися державні кошти: «сановники будували собі палаци, купували маєтки, їздили за кордон». Але найбільше крав імператор, який «забирав із державної казни мільйони». Цікаво, що навіть в ув’язненні монарх і далі вірить, що він імператор Ефіопії.
У іншому репортажі, «Шахіншах», ми також зустрічаємося з диктатором. Цього разу – з Ірану. Результатом подорожі до цієї країни став матеріал Капусцінського про зародження та наслідки революції. Текст написаний у формі невеликих частин – фотографій, нотаток, цитат. Автор бере до рук знімок і пише з нього детальну історію. Особливо прискіпливо журналіст зображує одяг героїв, їхні психологічні стани, звичаї і традиції, релігію, а також створює яскраві портрети відомих політичних діячів. Тут багато документів, вирізок із газет, інтерв’ю, розшифровок аудіозаписів, уривків з книжок, міркувань Капусцінського. Достовірності тексту додають історичні екскурси та свідки подій, які говорять своїми голосами. У тексті з’являються реальні герої – Магмуд і його брат, від імені яких ведеться друга частина оповіді.
Як і в попередньому тексті, іранський шах «належав до людей, для яких похвали, захоплення, обожнювання й оплески є життєвою потребою, засобом, що зміцнює їхні слабкі, невпевнені у собі й водночас марнославні натури». Його влада була безмежною, а «інституція монархії чимось таким самоочевидним, як повітря, і ніхто не міг уявити собі життя без неї». Люди боялися виступати проти шаха, адже вони до останнього йому вірили. Окрім того, порядок в державі забезпечувала таємна поліція Савак, яка без розбору карала всіх, хто, за їхньою версією, був проти імператора. Особливих гонінь зазнавали інтелектуали – письменники, художники та інші митці. «Савак складався із нечувано темних і брутальних люмпенів, тож коли вони хапали когось, хто звик читати книжки, знущалися з нього по-особливому». Власне, це була політика шаха, який не вітав освічених людей. Кожен студент, на його думку, – «бунтівник і вільнодумець». Подібне ставлення змусило значну частину молоді виїхати з країни на навчання до Європи і вже не повернутися. А керувати неосвіченою масою, яка не ставить зайвих запитань, шахові було набагато легше: «Умовою існування диктатури є темнота натовпу, тому диктатори дуже про неї дбають, завжди її культивують».
Зрештою, як і в попередньому творі, правління диктатора призводить до революції, внаслідок якої виникають нові, не набагато кращі, порядки. «Від незапам’ятних часів панування кожного шаха закінчувалося в жалюгідний і ганебний спосіб, – підсумовує Капусцінський. – Або той гинув зі стятою головою чи ножем у спині, або – якщо мав більше щастя – уникав смерті, але мусив утікати з країни і згодом, покинутий та забутий, помирав на чужині».
Історії, описані в «Імператор/Шахіншах», мають безпосереднє відношення до України. Читаючи про події в Ефіопії чи Ірані, складається враження, ніби написано про нашу країну. Мабуть, це тому, що деспоти завжди закінчують однаково, а імперії руйнуються. Але з наслідками кожному народові доводиться боротися по-своєму.
18.07.2014