Павло Ар’є: драматургія готова

Павло Ар’є – драматург та художник-концептуаліст. Народився у Львові, живе в Кельні. Часто буває в Україні, але щоразу з новими проектами або п’єсами. Навіщо йому це і ким він є насправді? Чому вважає, що «провокацією» лікують від хвороб, а слово «експеримент» втратило своє значення і тепер ним називають будь-яку неякісну роботу? Чому наше минуле використовують проти нашого майбутнього і що з цим слід робити? І чи слід взагалі треба\варто щось робити? З паном Павлом ми розмовляли про переваги відстані та її недоліки, про місяць читань сучасної української драматургії у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса та наслідки цих читань, про потребу в підтримці Україною культури та про перекладання того, що написано поміж рядками.

 

 

– Ви вже не перший рік живете то в Німеччині, то в Україні. Що Вам як митцю дає і що забирає таке провисання між двома культурами та мовами?

– Спочатку мені здавалося, що це дуже круто, бо можна багато чого побачити там і щось робити тут. Зараз світ стає глобальним і відстаней фактично не існує – ти сідаєш у літак і їдеш, як на таксі. Але, з іншого боку, ця метушня туди-сюди не дає зосередитися. Особливо якщо йдеться про довготривалі проекти. Для мене, можливо, найбільший позитив полягає в тому, що під час роботи в Україні на мене дуже впливає соціум: люди, які мене оточують, те, що я чую по радіо, по телебаченню… Наприклад, зараз я прилетів до Львова і відчув, що в країні війна. І відчув це шкірою. З іншого боку, коли я хочу працювати, щось мені може заважати або надавати забагато суб’єктивності, якої я набираюся з оточення. Якщо ж працювати в Німеччині, то це дозволяє тримати дистанцію, більш критично дивитися на все, що  відбувається. Це великий плюс.

 

– На ваш погляд зсередини, бо ви зараз в Україні, хто більше і швидше змінюється – Ви чи Україна?

– Думаю, що Україна. Принаймні за останні місяці. Загалом раніше мені здавалося, що все ж таки я. Бо я приїжджав завжди з новими думками, якось порівнював все з Україною і тим, що тут відбувається, думав, що б я хотів змінити, а що навпаки – надзвичайно класне і його треба зберегти. Або ж я вже десь там змінився і приїжджав сюди, аби повернути свої зміни назад, адже не завжди змінюєшся на краще. Але тепер в мене враження, що звідси взагалі не можна їхати. Дуже хочеться залишатися тут якнайдовше, тому що все настільки швидко змінюється… Є відчуття, що обов’язково треба брати в цьому участь. І це почалося з Євромайдану. З революції гідності. Ці стріми – коли дивишся, що відбувається на Євромайдані… В Німеччині в мене робота, треба йти на пари, а розумієш, що не можеш пропустити жодної секунди. Доходило до того, що я йшов в академію і просив відпустку, бо тут так швидко все змінюється, це настільки важливо, що треба добігати, бігти разом з Україною.

 

– Окрім того, що пишете драматургію, Ви ще й художник. Що дає Вам як драматургу малярство? Що дає Вам як художнику драматургія? Зокрема сталий контакт з театром.

– Як художник драматургові ти можеш сказати ті речі, які не можеш висловити текстом. А  драматургія дає мені поштовхи робити сюжет в художніх жестах. Це надзвичайно складно, але цікаво. Наразі мені подобаються мінімалістичні речі – що в малярстві, що в перфомансі чи інсталяції. Драматургія тут надзвичайно важлива. Якщо вдається її туди привнести, це просто кайф, який неможливо описати. Як для драматурга – це інший спосіб висловлення. Для прикладу, зараз ми реалізуємо проекти з театром імені Леся Курбаса і це дуже сприяє роботі. В мене є художник-сценограф, він допомагає мені висловити те, що хочу. І допомагає зрозуміти його. Також це розвиває внутрішні почуття. Чогось не можеш знайти в словах, а знаходиш в кольорі. Якщо ми слухаємо мову і те, як слова розставлені, то це має свою палітру… Мені  часом важко розділити ці два види діяльності.

 

Павло Ар’є. Із серії “ПАВЛОВІ КУЛІ”

 

– Свого часу ви перекладали п’єсу Сари Кейн. («Підірвані»). Чи перекладали ще щось? Чи перекладаєте щось  зараз? Чи будуть якісь постановки Кейн нарешті?

– Я сподіваюся, що будуть. Це дуже складне питання. Ми хочемо запустити цей проект з «Драбиною» і театром Лесі Українки. Побачимо. Поки що це початки. Переклад є. Як на мене, то Сара Кейн дуже жорстка. Це найскандальніша п’єса всіх часів, але вона дуже потрібна тепер в Україні. Це п’єса про війну. Про людей, які пережили громадянську війну. Мені здається, що це саме те, що зараз треба сказати. Щодо перекладів, я нещодавно переклав з німецької одну п’єсу, яку читали на Драмі.UA. Її написав драматург українського походження – Дмитро Гаврош. Наразі  дописую свою нову п’єсу. Перекладами займатися, на жаль, немає часу.

 

– Що вам як митцю дає акт перекладу?

– Мене цікавить структура. Одна справа, коли ти читаєш чиюсь п’єсу, а інша, коли ти її перекладаєш. Ти змушений заглиблюватися в структуру тексту і слова, шукати якісь аналогії. Особливо щоб передати написане поміж рядками, адже переклавши слово в слово, ти не передаєш значення. Кейн я перекладав зокрема тому, що вона зробила революцію у світовій драматургії. Вона зробила певне перезавантаження в драмі як такій. Плюс теми табу, які там піднімаються: ця п’єса їх ламає та доводить, що для театру взагалі не повинно існувати якихось табу. Театр повинен відігравати дуже важливу роль у суспільстві. Бути суспільним інститутом.

 

– З чого виріс Павло Ар’є? Крізь які впливи пройшов? Чи відчуваєте якісь впливи на собі досі?

– Сара Кейн вже прозвучала. Це для мене початок сучасної драматургії і сучасних тем. Я досі її прихильник. Не можу не назвати українських. Якби там не було, але «Лісову Пісню» Лесі Українки  не можна оминути. Дуже цікавий мені такий нібито попсовий феномен – Мартін Макдонах.  Сара Кейн зробила революцію, поставила критерій для сучасної драми, яка має бути гостра й актуальна в першу чергу. Цей період провокативності, різкості, «театру в лоба», як його називають, досить довгий. Це театр, який б’є тебе в лоба своєю відвертістю та зухвалістю. І через це виникає багато питань і проблем. Наприклад, невже якість більше непотрібна? Невже правила драматургії та психології непотрібні? А потрібні лише шок та епатаж? Звісно, будь-який епатаж і шок набридає. Він перестає сприйматися і втрачає свою цінність.

 

І ось з’являються такі драматурги як Мартін Макдонах, які об’єднують сучасність та високу якість. Революція потрібна, треба руйнувати старе, але через якийсь час ця провокативність та  надсучасність буде змушена перейти у якість. Також мені подобаються міні-п’єси британця Марка Равенхіла – він багато пише про війну і про гендерні проблеми.  Багато чого цікавого робить Ейприл де Енджеліс – читаючи її, хочеться в неї вчитися. Її п’єси більш математичні, бездоганні з точки зору якості. З німців дуже близьким мені драматургом є Мартін Ґекманс. Це ніби сучасна драматургія, але в його роботах завжди присутня поезія – непафосна, звичайна, людська. Також з німецьких дуже цікавий драматург і режисер Рене Поліш, який пише пє’си сам для себе і тільки собі дозволяє їх ставити. В нього ліва філософія, з якою можна тисячі разів не погоджуватися, але дуже цікавий сам ефект того, що він робить і як це робить.

 

–  «Слава Героям» та «Баба Пріся» на дуже наболілу тематику. Це провокація? Чи це намагання розворушити діалог? Чи це ваша спроба переосмислити минуле?

–  «Провокація» – гарне слово. Будь-яку хворобу лікують провокацією, тому інструмент, який використовують в цих темах, можливо, нею і є. Але в моїх п’єсах - це мої відчуття, адже це теми, які для мене є важливими й болючими. Мені здається, що про них хочеться говорити. «Славу Героям» я почав писати 9 травня 2011 року, коли у Львові були жорстокі події з провокаціями, бійками.  Мене надзвичайно збентежило те, що на українців так сильно впливає минуле. Це війна за минуле. Мені захотілося вивести людей з тих політичних проблем та проблем з минулого. Вивести людські проблеми і людський біль. Навіть фізичний. Переживання кожної людини. Нікого не мирити, як це збирався зробити Ющенко: мовляв, щоб вони сіли й помирилися. Як на мене, то це наївно. Думаю, треба підсумки якісь підбити і жити далі. Будувати майбутнє. Дивитися на майбутнє, а не на минуле. Як бачите, певні сили дуже добре використовують це минуле проти нас і  нашого майбутнього.

 

– Ви є куратором програм на Драмі.UA та «Драбині», де завжди презентується багато західної драматургії. Може, час цим фестам почати презентувати українську драму за кордоном?

– Сама драматургія уже готова. Знаєте, колись я мав аргумент, коли запитували, чому в нас не ставлять сучасну драматургію. Я казав,  що в нас немає хорошої драматургії. І це була правда. Зараз все ж таки довготривала діяльність Драми.UA й інших фестивалів, які присвячені сучасній драматургії, дає результати. Конкурси, читання, вистави, які ми привозимо, показують, якою може бути драматургія, пост-драма, розповідають що таке ню-драма і так далі… Мені здається, що на сьогоднішній день ми маємо мінімум 20 дуже сильних і гідних драматургічних творів, які б можна було показати у світі. Інше питання полягає в тому, що ми не маємо жодної підтримки. У німців, французів, британців є свої інститути, які сприяють розвитку драматургії. Українська держава, на жаль, взагалі незацікавлена в будь-якому розвитку культури. Проекти, спрямовані на розвиток культури, як от пошук, експеримент (в хорошому значенні цього слова, адже його значення також зіпсували і будь-яку неякісну роботу тепер називають експериментом), не фінансуються. Хоч це повинно робити Міністерство культури. Дуже давно ми мріємо про якісь фонди, які допомагатимуть  хоч якось вижити, хоч щось зробити. Просимо гроші в іноземних організацій. Фактично вони виконують роль Міністерства культури.

 

Зараз театр імені Леся Курбаса запустив проект. Я хочу просити, щоб це було регулярно. Різниця між фестивалем і тим проектом, який відбувся, неймовірна. Адже фестиваль відбувається чотири дні чи тиждень і в дуже поспішному темпі,  він дає великий обсяг і формат, але все дуже швидко відбувається і дуже швидко забувається. А проект театру Леся Курбаса дуже цікавий і затягує всіх. Актори в кінці кажуть, що так занурилися в проект, що не знають, як будуть без нього жити. Ми представили чотирьох драматургів і шість п’єс, але якість цих читок така, що їх вже можна назвати виставами. Актори в деяких п’єсах навіть тексти вивчили і працюють без паперів. Фактично виникає альтернативний вид вистави.

 

– В театрі імені Леся Курбаса відбулись читки двох ваших п’єс. Чи будуть повноцінні постановки? Чи зголосився якийсь інший театр прийняти на постійне проживання Ваші п’єси в свій репертуар?

– Зараз про це ведуть розмови. Можливо, при театрі залишать навіть не одну п’єсу. Побачимо. Не хочу наперед говорити, але мені здається, що художній керівник театру імені Леся Курбаса Володимир Кучинський залишився задоволеним. Я відчуваю здивування від самого проекту,  Кучинський також дуже здивований ефектом. Ми обговорюємо можливість залишити в театрі принаймні дві п’єси. Це складний технологічний процес, але сподіваюся, що все буде, і якщо буде, то це буде логічним завершенням цьогорічного проекту.

17.07.2014