Міф про Канарінью спонукав нас до прекрасних мрій. Але у футболі, як і в політиці, погано жити мріями, завжди краще триматися правди, якою б вона не було болючою
Мене дуже засмутила нищівна поразка Бразилії у грі з Німеччиною у півфіналі Кубку світу, та зізнаюсь – вона не надто мене здивувала. Вже якийсь час знаменита «Канарінья» щораз менше була схожа на ту легендарну бразильську дружину, яка осявала мою юність, і це враження підтвердилося під час її перших виступів на цьому чемпіонаті світу, де команда з Ріо-де-Жанейро мала блідий вигляд, роблячи відчайдушні зусилля бути не тим, чим вона була в минулому, а грати у холодно-практичний футбол, на європейський манір.
Це зовсім не спрацьовувало; було щось вимушене, штучне і неприродне у тому зусиллі, яке виражалося у слабкій ефективності усієї команди, включно з її найбільшою зіркою, Неймаром. Усі гравці здавалися одурманеними. Старий стиль – стиль Пеле, Сократеша, Ґаррінчі, Тостао, Зіку – полонив, тому що стимулював сяяння і креативність кожного гравця і результатом цього було те, що бразильська команда, окрім того, що забивала голи, пропонувала прекрасне видовище, в якому футбол перевершував сам себе і перетворювався на мистецтво: хореографію, танець, цирк, балет.
Спортивні оглядачі рознесли Луїса Феліпе Сколарі, бразильського тренера, на якого поклали вину за принизливу поразку, тому що він нав’язав команді з Ріо-де-Жанейро методику гри, яка зраджувала її багату традицію і позбавляла її блиску та ініціативи, які раніше були невіддільними від її ефективності, перетворивши гравців на прості фігури у певній стратегії, майже на автомати. Утім, я гадаю, що провина Сколарі є не лише його провиною, а можливо, проявом у спортивній царині явища, яке вже якийсь час представляє собою вся Бразилія: жити фантазіями, які грубо спростовуються похмурою дійсністю.
Усе веде початок від уряду Лули да Сілва (2003-2010), який - згідно з підтриманим усім світом міфом - дав визначальний імпульс економічному розвитку Бразилії, таким чином розбудивши цього сплячого велетня і скерувавши його у напрямку великих наддержав. Потрясаючі статистичні дані, які поширював Бразильський інститут географії та статистики, були усюди визнані: за цей період кількість бідних зменшилася з 49 до 16 млн. і середній клас зріс із 66 до 113 млн. Тож не дивно, що з такими вірчими грамотами Ділма Руссеф, товаришка та учениця Лули, так легко перемогла на виборах. Зараз, коли вона хоче бути переобраною, і коли правда про стан бразильської економіки, схоже, витісняє міф, багато хто покладає на неї відповідальність за це швидке падіння і просить, аби вона повернулася до лулізму, позиції уряду, який своєю меркантильною і корумпованою політикою посіяв зерна катастрофи.
Правда полягає в тому, що не було жодного дива у ті роки, а був лише міраж, який тільки тепер починає розсіюватися, як це сталося з бразильським футболом. Популістська політика, як та, що її практикував Лула під час свого правління, могла створити ілюзію суспільного та економічного прогресу, який був нічим іншим, як скороминущим феєрверком. Позички, за рахунок яких фінансувалися дорогі соціальні програми, часто були димовою завісою для злочинних оборудок, які довели багатьох міністрів та високих чиновників тих років (і нинішніх) до в’язниці чи на лаву підсудних. Меркантильні угоди між урядом і приватними компаніями збагатили велику кількість чиновників та підприємців, але створили напрочуд порочну бюрократичну систему, яка стимулювала корупцію і перешкоджала інвестиціям. З іншого боку, багато разів держава бралася за колосальні і безвідповідальні операції, чудовим прикладом яких є видатки на проведення чемпіонату світу з футболу.
Бразильський уряд сказав, що серед 13 млрд., які будуть інвестовані в чемпіонат світу з футболу, не буде державних коштів. Це була неправда. ББР (Бразильський банк розвитку) фінансував майже усі компанії, які виграли тендер на інфраструктурні роботи і які – усі до одної – субсидували Партію трудящих, яка зараз знаходиться при владі. (Оцінюють, що на кожен пожертвуваний долар вони отримали від 15 до 30 доларів у контрактах).
Самі ж роботи були кричущим випадком месіанського психозу і фантастичної безвідповідальності. З 12 збудованих стадіонів потрібними були лише вісім, як попереджала сама ФІФА, а планування було настільки халтурним, що половину реформ міської інфраструктури та транспорту довелося скасувати або ж вони будуть завершені після чемпіонату! Тож не дивно, що народний протест через подібне марнотратство вивів на вулиці мільйони бразильців і сколихнув усю Бразилію.
Дані міжнародних інституцій, як от Світового банку, які на даний момент повідомляють про найближче майбутнє Бразилії, є достатньо тривожними. Оцінюють, що цього року економіка країни зросте лише на 1,5% що є зниженням на пів пункту відносно останніх двох років, коли воно заледве сягало 2%. Перспективи приватних інвестицій є дуже обмеженими – через недовіру, яка з’явилася стосовно того, що вважалося оригінальною моделлю і виявилося нічим іншим, як небезпечним поєднанням популізму і меркантилізму, і через бюрократичну та інтервенціоністську павутину, яка душить підприємницьку діяльність і поширює мафіозну практику.
Незважаючи на такі тривожні перспективи, держава продовжує надмірне зростання – витрачає 40% валового продукту, – збільшує податки, одночасно «корегуючи» ринок, що призвело до поширення невпевненості серед підприємців та інвесторів. Незважаючи на це, згідно з опитуваннями Ділма Руссеф переможе на виборах у жовтні і продовжуватиме керувати, натхненна діяннями і досягненням Лули да Сілва.
Якщо так станеться, то бразильський народ творитиме власну руїну і рано чи пізно виявить, що міф, на якому засновано бразильську модель, є такою самою несерйозною вигадкою, як і вимисел про футбольну команду, яку розгромила Німеччина. А ще бразильці виявлять, що набагато важче відбудовувати країну, аніж зруйнувати її. І що усі ці роки, спочатку з Лулою да Сілва, а згодом з Ділмою Руссеф, вони жили брехнею, за яку розплачуватимуться їхні діти та внуки, коли їм доведеться почати з підвалин відбудовувати суспільство, яке така політика ще глибше занурила в економічну відсталість. Це правда, що Бразилія була велетнем, який починає прокидатися, в роки правління Фернандо Енріке Кардосо, який впорядкував її фінанси, зміцнив її валюту і заклав основи справжньої демократії та істинної ринкової економіки. Та його послідовники, замість того, аби продовжити і поглибити ці реформи, їх спотворили і повернули країну до старої нездорової практики.
Не лише бразильці стали жертвами міражу, створеного Лулою да Сілва, але й решта латиноамериканців. Тому що зовнішня політика Бразилії усі ці роки полягала у пособництві та безсоромній підтримці венесуельської політики команданте Чавеса і Ніколаса Мадуро та ганебній «нейтральності» стосовно Куби, відмовляючи у будь-якій підтримці перед міжнародними організаціями мужнім дисидентам, які в обох країнах борються за відновлення демократії і свободи. Водночас популістські уряди Ево Моралеса в Болівії, команданте Ортеги в Нікарагуа та Корреи в Еквадорі – найбільш порочні форми представницьких урядів в цілій Латинській Америці – мали в особі Бразилії свого найактивнішого захисника.
Тож чим скоріше впаде личина цього позірного гіганта, що на нього Лула перетворив Бразилію, тим краще буде для бразильців. Міф про Канарінью спонукав нас до прекрасних мрій. Але у футболі, як і в політиці, погано жити мріями, завжди краще триматися правди, якою б вона не було болючою.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa,
La careta del gigante
El Pais, 13.07.2014
Зреферувала Галина Грабовська
16.07.2014