Кріс Болдвін знає театр і ззовні, і зсередини. Народився в Британії, працював і керував театрами у Німеччині, Болгарії, зараз живе в Іспанії. Відомий у світі завдяки «Teatro de Creación» і великою кількістю позатеатральних проектів. Його роботи, часто створені у співпраці з місцевими жителями тих регіонів, де він реалізовує свої проекти, призначені для відкритих просторів. Художник задіює і урбаністичне середовище, і промислові зони, і природу... Кріс Болдвін є одним із дев’яти кураторів проекту «Вроцлав – європейська столиця культури 2016», а також відповідальним за церемонію відкриття.
Останній проект Болдвіна пов’язаний з мостами. У Вроцлаві, де відбуватиметься дійство, їх близько 112. У своєму проекті перформер хоче наголосити на мультикультурності Вроцлава, адже у 1947 року під час акції «Вісла» до зруйнованого і спорожнілого міста було примусово переселено багато мешканців Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини. За авторською ідеєю на проект «Творці мостів» мали би з’їхатися митці саме з тих країн, звідки переселялись до Вроцлава і куди натомість переселилися жителі цього міста у Нижній Сілезії. Кріс Болдвін переконаний, що історія Вроцлава неможлива без історії Львова, теж мультикультурного.
За дивним збігом обставин, ми з режисером театру зустрілися у подвір’ї «Оссолінеуму», польського науково-дослідницького товариства, заснованого графом Оссолінським 1817 року у Львові. Після Другої Світової війни 30 відсотків збірки львівського «Оссолінеуму», який було реформовано у Наукову бібліотеку ім. Стефаника, переїхали до Кракова, а згодом – до Вроцлава. Ми розмовляли із Крісом Болдвіним про людську ідентичність, Я та Іншого, жанр перформансу, а також про важливість локацій для митця.
– Чи є для Вас як митця важливим місце, де перебуваєте?
– Так, місце є визначальним. Я вийшов з класичної школи. Надзвичайний вплив на мене мали добре вибудовані п’єси Генріка Ібсена, Антона Чехова, Бертольда Брехта і Шекспіра, звичайно. Я вийшов з традиційного театру, який робить особливий акцент на історії. А історії творять драматургію. 15 років я пропрацював керівником регіональних театрів у Великій Британії та Німеччині. А коли мені виповнилось 37, я полишив театр і пішов вчитися в академію. Проте вже через два роки зрозумів, що це не для мене. І знову повернувся до театру. По поверненню у світ театру я відчув, що не хочу повертатися у будівлі, у замкнутий простір. Під час навчання в університеті я дуже зацікавився перформансом, розглядав його з різних перспектив, в тому числі через антропологію. Після цього більшість просторів я почав розглядати як потенційний простір для перформансу: все довкола для мене набрало інших сенсів, альтернативної символічності, нових відчуттів. Якщо ми візьмемо три основні принципи перформансу – співіснування часу, місця та людини, то можемо отримати цільну картину розуміння світу. Все сприйняття світу та людини стало для мене перформативним.
«Мистецтво, і театр зокрема, дозволяє нам вислизнути з теперішнього і подивитись на все з різних перспектив – що було до, і що буде після»
– Чим для Вас є перформанс? Розкажіть про власне сприйняття.
– Перформанс – це коли ти усвідомлюєш та розумієш мистецький об’єкт, а також усвідомлюєш те, що все створене є нереальним. У Давній Греції слово «театр» означало «побачити знову» (θέ та ατρο). Я вважаю, що мистецтво є можливістю ще раз побачити самих себе, але з іншої перспективи. Ми маємо лише одне життя, кожна хвилина є унікальною. Але я не можу цього прийняти. Я не можу бути таким бездоганним у своєму житті, не можу бути щасливим тільки зараз, я потребую можливості уявити себе в інших місцях та реальностях. Я гуманіст. На мою думку, мистецтво, і театр зокрема, дозволяє нам вислизнути з теперішнього і подивитись на все з різних перспектив – що було до, і що буде після.
«Це відторгнення Іншого з життя України, відштовхування Іншого з самого себе»
– Розповідаючи про свій проект до церемонії відкриття Вроцлава як Європейської столиці культури, Ви наголошували на мультикультурності міста. Зокрема, йдеться про операцію «Вісла» 1947 року, яка полягала у виселення українців з етнічних східних територій на західні та північні землі Польщі. Ви вивчаєте і стараєтесь зрозуміти місто Вроцлав та його ідентичність. Чи для себе Ви дійшли якогось розуміння – як переселення може змінити людську ідентичність?
– Переселення, у першу чергу, робить буття людини багатовимірним. Минуле кожної людини стає багатоаспектним. Зрештою, кожен ідентифікує себе на різних рівнях. Ви, наприклад, кажете собі: я зі Львова, мультикультурного міста, українського міста, я жінка, я журналістка і т.д. Це нагадування допомагає нам самовизначитись.
У моменти кризи ми відштовхуємо один одного, відштовхуємо Іншого. Саме таку ситуацію ми зараз бачимо в Україні, коли криза стає все більш напруженішою і ескалація наростає. На мою думку, це відторгнення Іншого з життя України, відштовхування Іншого з самого себе. Це катастрофа. Ми, люди, вбиваємо себе, з’їдаємо один одного. Якщо є надія, то це – культура. Вона може допомогти почувати себе більш комфортно і промовити той факт, що ідентичність – багатовимірна. Цей будинок, перед яким ми зараз сидимо, був збудований німцями, належить полякам, і частина архівів там перевезені зі Львова, який є Україною.
Це дуже символічно. Йдеться не лише про польську ідентичність. Ми стаємо спроможні приймати інші ідентичності, інші мови. Якщо ми поглянемо на Європу та її народи, то зрозуміємо, що тут ніде немає чистої ідентичності. Історія зробила так, що все сплутано та зв’язано. Є такі зв’язки, які не можна розірвати. Не можна виключити один одного чи Іншого. Це, певною мірою, внутрішній фашизм. В першу чергу треба звертати увагу на цінності та освіту.
«Ми, як Європейська столиця культури, намагаємося подати руку Львову»
– Знаю, що Львів теж дуже багатогранний. Я був там два роки тому. Тоді я лише почав працювати у Вроцлаві, і коли зрозумів, що у цьому місті настільки міцний елемент, глибоко пов’язаний зі Львовом, то просто не міг не поїхати до Львова. Я дізнався, що багато чого навіть в академічне життя Вроцлава прийшло зі Львова. Тож ми, як Європейська столиця культури, намагаємося подати руку Львову. Ми б хотіли створити певні ресурси, можливості, хочемо почати розмову. Власне тому я поїхав туди. Наразі ми вже почали вести перемовини з тамтешніми митцями про співпрацю. І, мушу сказати, мене дуже зацікавили жителі Львова. Я вважаю, що говорити про Львів без діаспори не можна, адже, як мені здається, 8 чи 9 відсотків жителів Вроцлава є поствоєнними вихідцями зі Львова. В певному сенсі міфології це є плюсом. У своїх перформансах я б хотів розповісти саме про це. Як, зрештою, і про історію німців, які покинули Вроцлав. Євреї також мають що сказати. Також хотів би почути історії львів’ян, які ще живі і застали переселення. Але дати їм можливість самим все розповісти. Власне місце для цих історій я б хотів знайти у рамках фестивалю 2016 року. Історії європейських переселень можуть слугувати полотном для творчості.
– Ви були у Києві та інших українських містах. Якщо б Ви мали можливість, чи хотіли би Ви приїхати в Україну та зробити кілька перформансів там?
– Безперечно так. Я був у Києві 24 серпня минулого року, також був у Луцьку як гість мерії міста. Ми святкували День Незалежності та розмовляли про можливі спільні проекти. В Києві я зупинився на Майдані Незалежності. Місто мені здалося чудовим і я б охоче туди повернувся.
– Чи залежить Ваш підхід до підготовки перформансів від місця? Адже Ви працювали у різних країнах.
– І так, і ні. Я працював у Польщі, Німеччині, Іспанії, Англії, Болгарії. Кожен проект я робив по-іншому. Для мене це дуже захоплююча і несподівана річ, я не можу передбачити що вийде, це завжди процес творення. Проте, після певних робіт я зробив для себе висновки, що все-таки є щось спільне. Я думаю, першочергову роль мають стосунки. За своє життя я побував і жив у багатьох країнах. Колись я працював соціальним терапевтом, вивчав антропологію, займався соціальними дослідженнями. Перше, що я робив, – просто слухав людей. Я слухав історії, які люди часом хотіли розповісти, а часом навпаки – замовчували і не дуже хотіли говорити. Тож спершу я налагоджував стосунки, комунікацію, намагався зрозуміти, що для цих людей є важливим. Тільки тоді, як на мене, процес творення є можливим. Сприймаючи якесь місто, я вслухувався в голоси і тишу. Дуже важливим є особисте зацікавлення митця у місті, його людях, його таємницях...
Але зажди є ризик. Коли ти починаєш розмову із містом чи регіоном, багато людей часом нервують. Вони чогось хочуть і вимагають від тебе. Фестивалю, шоу чи іншого хепенінгу. Ми хочемо привабити людей із різних регіонів. Ми хочемо робити ці фестивалі так, щоб сім’ї, які виїхали з тих міст чи регіонів, хотіли повернутися та подивитися. Ризик нічого не вирішує, адже є справою того, наскільки ти вмієш знайти спільну мову з місцевими політиками та жителями. Слід вміти пояснити і тим, і тим важливість того, що збираєшся робити. А це важливо для обох сторін.
– Як ви уявляєте собі день відкриття церемонії Вроцлава як Європейської столиці культури?
– Я уявляю людей, які стоять у тиші від приємного здивування. З їхніх вуст виривається емоційне: «Ах!» Вони не до кінця розуміють того, що відбувається, але потім ще довго подумки повертаються до того перформансу.
