Як оригінально розповісти про своє рідне місто? Можна, до прикладу, зосередитися на відомих постатях, знайти незвичний ракурс, тему чи підхід. А от ужгородський поет і публіцист Лесь Белей обирає для цього жанр документальної прози, в якому пише свій дебютний роман «Ліхіє дев’яності». У згаданому творі реальні герої розповідають справжні історії власними голосами. А ще тут багато деталей, фактів, цитат, посилань на різні джерела і трохи гри з читачем. Такий літературно-журналістський напрям, який отримав назву «новий журналізм», успішно функціонує в американській літературі з середини ХХ століття. В українському дискурсі він поки не прижився, але поодинокі зразки цього жанру зустрічаємо вже і в нас. Тож, про Ужгород дев’яностих, літературні експерименти та художній репортаж говоримо з автором першої в Україні книжки документальної прози Лесем Белеєм.
Фото: Ната Коваль.
– Твоя книга «Ліхіє дев’яності» має досить незвичний для сучукрліту жанр документальної прози або більш відомого в США «нового журналізму». Чому ти обрав саме цей жанр?
– Як на мене, то епоха дев’яностих уже досить гарно описана з художньої перспективи у Жадана, Андруховича, Вольвача, Дністрового і т.д., а бракує саме репортерського висвітлення. Хоча події уже не зовсім сучасні, є, однак, чимало свідків і безпосередніх учасників карколомної доби трансформації, тому гріх не дати їм слово.
– Уже підзаголовок «Любов і ненависть в Ужгороді» спрямовує читача до твору американського письменника Хантера С. Томпсона «Страх і ненависть у Лас Вегасі». Що спільного у ваших текстах? Чи це просто загравання з читачем, що, в принципі, було популярним серед представників «нового журналізму»?
– Так, це звичайна алюзія. Томпсон своїм твором загравав з концептом «Американської мрії». У дев’яності ми також багато мріяли і у нас навіть з’явився шанс ці мрії реалізувати, це був час «Української мрії», тому певний паралелізм при бажанні можна відшукати. Любов і ненависть – це поняття полярні, але, як відомо, між ними один крок. Так само і в дев’яності всього один крок відділяв багатство від бідності, владу від безвладності, успіх від невдачі…
– В основі твого тексту – факти, факти, факти і…трохи вигадки? Чого все таки більше?
– Репортаж у класичному розумінні не дає право авторові на вигадку. Сам я нічого не вигадував. Інша справа – мої співрозмовники. Те, що я зміг перевірити, я перевірив, решта – на їхній совісті.
Фото: Ната Коваль.
– Як ти шукав героїв/свідків епохи 90-х для своєї книжки? Як працював з їхніми коментарями (редагував чи пряма мова подавалася без змін, як у «нових журналістів»?)
– Для дослідження я вибрав рідний Ужгород – досить маленьке містечко. Усі усіх знають, тому знайти героїв було неважко, навіть наближених до головних героїв епохи. Пряму мову я передавав з мінімальними редакторськими втручаннями, аби максимально передати колорит.
– Ти – редактор серії перекладних книжок видавництва «Темпора», які зараховуємо до «нового журналізму» (того ж Р. Капусцінського, М. Щигела, В. Шабловського). Наскільки досвід редагування вплинув на твоє сприйняття і розуміння художньої літератури?
– Вплинув прямим чином. Редагування, підбір текстів для перекладу і спілкування з репортерами – надихає. Не знаю, чи це вплинуло на розуміння літератури загалом, але у жанрі репортажу, якщо ти у ньому варишся, то це багато чому вчить.
Фото з архіву Леся Белея.
– Віднедавна в Україні існує конкурс художнього репортажу «Самовидець», де ти є одним із організаторів. Що цікавого вдалося виявити за два роки існування конкурсу? Чи взагалі присутній в українській журналістиці жанр художнього репортажу?
– Конкрус «Самовидець» – це спроба популяризувати якісний художній репортаж в Україні. За підсумком двох конкурсів можу сказати, що у нас є талановиті автори, які здатні писати якісні тексти. Бракує тільки майданчиків у пресі, які би популяризували цей жанр.
– Які перспективи «нового журналізму» в сучасній українській літературі? Що особливого цей напрямок може дати авторові та читачеві?
– Перспективи залежать від того, чи набуде цей жанр популярності серед читачів і чи згодяться редакції українських газет та журналів популяризувати цей жанр. Якщо так, та за певний час у нас можуть сформуватися свої школи репортерів. Якісний репортаж із залученням художніх засобів може бути значно цікавішим і потужнішим за добру прозу. В Україні це твердження особливо актуальне, бо у нас таке життя, що навіть фантасти не вигадають нічого цікавішого.
13.06.2014