Як розповідає продюсер, композитор, клавішник та незмінний лідер гурту «Брати Блюзу», Мирослав Левицький, блюз дуже душевний, тонко реагує на все, що відбувається. В ньому є певні закони, як він пишеться і грається, але є тонкі нюанси, котрі відрізняють одного виконавця від іншого. Це музика для того слухача, який вміє слухати півтони, для гурманів, які не споживають все підряд, а живуть в блюз-культурі. Саме тому протягом вже більше 20-ти років «Брати Блюзу» не зраджували обраному напрямку, домішуючи ноти джазу або додаючи трохи року, вміло змішуючи й поєднуючи між собою всі музичні компоненти. Тож про історію гурту, погляди на життя, найкращі моменти й політику «Збручу» розповідає лідер гурту, Мирослав Левицький.
– Гурт створений на початку ‘90-х. То були доволі складні часи для країни. Як вдалося пробитися тоді, не втратити себе і зберегти в інших учасників гурту бажання розвиватися?
– Гурт існує доти, доки музиканти хочуть грати один з одним. Учасники повинні приймати ідеї композитора. А самі музичні задуми повинні бути зрозумілими й інноваційними водночас. Важливо не братися за ту музику, ідеї та звучання, які не розуміє її виконавець. Секрет успіху в самій музиці, розумінні того, що якщо музикантові не цікаво, він грати не буде. Коли ти створюєш музику, повинен знати людину, яка її виконуватиме, враховувати її індивідуальність, характер, енергетику.
– Декілька слів про те, як був створений гурт? Чому саме «Брати Блюзу», тому, що створювали його спільно з братом чи ще якісь підстави?
– Гурт був створений в 1992 році в Івано-Франківську. Все почалося з конкурсу «Зірки Прикарпаття», там виступав мій брат Олег Левицький, де і здобув гран-прі. В мене були певні музичні ідеї, тоді й захотілося їх втілити у життя. Першою була композиція «Just a moment»: назва твору англійською повністю відображала її характер і зміст. А щодо назви гурту, тут є різні моменти. Назвали так тому, що створювали гурт разом з братом. А ще один аспект, що коротко ББ – брати блюзу, тобто брати піджак. Це певна гра слів із блюз-брати-жакет, алегорія з цими трьома речами.
«Брати Блюзу», Івано-Франківськ, 1994
– Який період діяльності гурту був знаковим чи складним для вас?
– За понад 20 років траплялися різні моменти й періоди. Одним з найважчих був 1993 рік. Після фестивалю «Червона Рута», коли в одного з учасників стався інсульт, доводилося приймати рішення, чи грати нам далі разом. Ще один такий період був минулого року, коли Андрій Мельник, який грав в гурті, помер від раку. Це з негативу. Але було й дуже багато позитивних моментів. Приміром, найбільший рок-фестиваль в Східній Європі «Pepsi-Sziget» 1998 року в Угорщині, де грали «Rammstein», «Chumbawamba», Coolio і багато інших одіозних особистостей. А ще фестиваль в Донецьку «Додж». Грав із такими зірками як Sheila Jordan (USA), Brigitte Mortensen (Denmark), Erik Hegdal (Norway). Пений час в гурті грав Rens Newland, котрий і минулого року брав участь в ювілейному концерті в Івано-Франківську до 20-річчя заснування «Братів Блюзу». Найважливішими для мене є концерти, які ми грали цілим гуртом. Музика має певний потенціал і дуже важливо, щоби крім тебе цю музику хотів грати ще хтось. А ще вразило те, що останній альбом гурту, «Cities never sleep», отримав дуже багато ротацій в світі, адже сам не очікував такої популярності платівки. Приємно усвідомлювати, що навіть афроамериканці щось знайшли в цій музиці, визнали гурт і ставлять музику в постійну ротацію.
– Що найскладніше для музиканта?
– Найскладніше – постійно підтримувати форму, завжди бути в тонусі. Навіть регулярні концерти й записи не є такими складними для артиста. Все відбувається дуже спонтанно, а творчість тим і приваблива, що несподівана. Надходять цікаві запрошення, пропозиції – ти завжди повинен бути готовим до таких речей. Адже працюєш як художник, музикант, який творить.
– Як вдавалося знаходити натхнення протягом більш ніж 20-ти років концертної діяльності?
– Натхнення – це річ дуже примхлива й відносна. В кожного музиканта є періоди спаду й підйому. Натхнення можна отримати навіть від банальних речей. А загалом це можуть бути і людські стосунки, світоглядні речі, природа, суспільні моменти, стреси в суспільстві. Це і колеги-музиканти, які можуть провокувати творчість. Й особисті стосунки, тобто жінки чи діти.
«Брати Блюзу», Будапешт, 1998
– А от нинішня ситуація в країні як впливає чи відображається у Вашій творчості? Наскільки вона є стресовою для Вас і як позначається на написанні музики?
– Є певний момент, коли хочеться щось сказати, висловитись. Але музикант не говорить словами. Події в країні надзвичайно складні. В такій ситуації дуже важко знайти момент, коли ти будеш задоволений написаним, результатом роботи та творчості. Багато залежить і від того, в якій формі чи тонусі ти знаходишся зараз.
– Чи виникало бажання щось створити про події на Майдані?
– Звичайно, як і кожна людина, я переживав всі ті моменти. Вони залишають відбиток в серці і душі. Але я ніколи не пишу музику по факту подій, які відбуваються в певний момент. І якщо ти прив’язуєшся до реалій, приміром політичних, то можна й не встигнути за змінами. Крім того, політики переважно говорять одне, а роблять зовсім інше. Тоді музикант стає залежним від певних речей. Нині в Україні є категорія музикантів-політиків, які себе самі заганяють в рамки подієвості. Можливо, це їх стимулює, дає певний поштовх, або ж це просто спосіб самовираження. Але як на мене, музикант є носієм вищих ідеалів – людських цінностей, свобод людини, моменту самовираження, гарантії прав людей, тим, хто не сприймає насильства людей над людьми, країни над країною і, навпаки, виступає проти нього. А ще проти бідності, знищення природи.... І, як правило, музиканти є аполітичними. Для них прапором є музика. Музика сама по собі є політикою. Потрібно пройти дуже довгий шлях, щоб зрозуміти і говорити про такі речі.
– Але ж Майдан не лише політичне, а й суспільне явище?
– Безумовно. Для мене дуже важливі права людей, їхні прагнення, їх боротьба за свою гідність, за право жити в іншій країні без корупції, насильства, безчинства.... Це і моя боротьба.
– Які зміни, на Вашу думку, відбулися в суспільстві після згаданих подій?
– Поки що про це важко судити. Певні речі Майдан спровокував, але їх ще не зовсім помітно. На все потрібен час. Проблема в тому, як країна буде жити далі, адже питання Сходу й Заходу досі залишається нагальним.
– Але нещодавно Ви особисто спростовували думку про наявність відмінностей між мешканцями різних регіонів країні. Тож, це все надумано чи й справді Схід так сильно відрізняється від Заходу?
– Є дещо спільне, проте є й відмінне. Хоча більшість з того провокується й додатково підкреслюється. І провокується, переважно, політиками, які вийшли з ‘90-х. Якщо поїхати в Європу, навіть у невелике містечко, там не знаєш, що можна змінити, щоби було ще краще. А в Україні ще дуже багато речей, над якими треба працювати. Політики в нас намагаються проковтнути те, чого не можуть. Кар’єризм жахливий. Намагання вчепитися в бюджет, побудувати собі маєток, заробити статок. І це стосується всіх, безвідносно, чи людина зі Сходу, чи з Заходу країни. Складається враження, що теми про відмінності в суспільстві кидаються спеціально, щоби люди не задумувалися над розкраданнями бюджету, над рівнем життя, тим, що вони їдять, де відпочивають, чи мають можливість їздити за кордон, як вони лікуються, як зустрічають старість? Як навчаються та розвиваються їх діти, які у них перспективи, чи щось буде залежати від їхнього таланту і зусиль, чи ні? Це все гра політиків, і люди часто ведуться на цю провокацію, які зомбуються через медіа, формують думку в цьому напрямку. Якщо б наші політики на всіх рівнях не настільки любили гроші, то цього всього б нині й не відбувалося. Момент любові до грошей просто шалений.
– А як же його нівелювати?
– Слід повністю перезавантажити політичну систему. У владі повинні бути люди не з бізнесу, а ті, хто є моральними авторитетами для суспільства.
– А де гарантія, що через певний час вони не захочуть, як і решта, нажитися на посаді?
– Нещодавно дивився цікавий фільм про Леха Валенсу. Зрозумів той феномен, який намагався показати режисер стрічки. В польському лідері було щось людське, що зламало комунізм, тоталітаризм в тодішній Польщі. Далі були дуже складні моменти, пов’язані з переходом від тієї системи. Але ж чому йому люди вірили? Бо в нього було щось людське. Не політтехнологічне, не нав’язане. Президент країни – це прапор, так би мовити, індикатор. На нього звертають увагу всі, цілий світ.
– Ви часто виступали на Заході. Як, на Вашу думку, там сприймали екс-президента України, Віктора Януковича?
– Нині Януковича не б’є тільки лінивий. Всі стали героями. Але раніше його так не сприймали. Він був втіленням мрії багатьох. Людей, які вийшли зі східного регіону, з самого низу, з проблемами, з різними питаннями, з особистою сімейною драмою. І тут він, з подібними проблемами, досягає самого верху. Це такий вражаючий схід на вершину. Значить людина мала відповідні якості, щоби туди дійти. Не лише прямі. Але з іншого боку, в нього була внутрішня енергія і нестримне бажання вийти наверх. Це теж недобре. Адже через голови йти не можна. Водночас, я не думаю, що його серйозно сприймав Захід. Можливо, його б так бачили, якщо б він підписав угоду з ЄС. А оскільки він не наважився на цей крок, тож його і не вважали серйозним політиком.
– Як сприймаєте російську агресію і позицію Сходу України?
– Я пам’ятаю ще початок ‘90-х, коли ми їздили на фестивалі у східні області. І не можу зрозуміти, як все це могло статися? але нині вже пролилася кров. Тепер важливо не втратити країну, не допустити розколу. Слід відкинути все, що роз’єднує, а шукати ті фактори, які б нас об’єднали.
– Що б це могло бути?
– Культура, музика, мистецтво. Те, що вище, ніж побут. Такі речі дають відповіді на багато запитань. Але про культуру говорять дуже мало, або й взагалі не мовчать. В такі моменти замість політичних шоу мали б домінувати інші. Я не кажу, що варто за участю культурних авторитетів робити круглий стіл. Ні. Потрібно на реальних прикладах людей доносити принципові речі. Приміром, на Сході країни народилися Сергій Прокоф’єв, Василь Стус та інші люди зі світовими іменами. Про такі речі варто говорити. Можливо вони не будуть настільки рейтинговими, як собачі бої на політичних шоу. Але ж до чого вони привели? Важливий не лише процес, а й результат. Нині є й багато цікавих фільмів про митців, але ж їх нікому не цікаво показувати. Проте це і є той прапор, який об’єднує. Якщо такі заходи об’єднують Китай із західним світом, то чому не можуть об’єднати одну країну. Адже нас не настільки багато відмінностей між собою, між Сходом та Заходом. Якщо там це спрацьовує, то і в нас мало б дати ефект. Я не хочу, щоб Україна перетворилася в чорну діру, куди вливаються кошти, потім вони безслідно зникають, ведуться постійні провокації й насильство. Це вигідно тим, хто заробляє на цьому. Я не вважаю, що в уряді працюють дурні люди. Але не можу зрозуміти тих речей, які нині відбуваються. Парадокс в тому, що нині Китай і Росія більше розвинуті в культурному сенсі, ніж Україна. Це теж не зрозуміло, адже в Україні такі традиції. Тому потрібно створити базу, що дала б прорив та поштовх до розвитку. А в нашій країні музикантів та культурних діячів просто знищують чи принижують. Йде мода на кілька чоловік, котрі фінансуються олігархами. Вони скрізь присутні, а всіх решту просто забирається з конкурентного поля. Музичні шоу, що нині є на телебаченні, ситуацію не змінять. Адже вони сприймаються в рамках телешоу, яке ніколи не дасть цілісного, культурного, конкурентного середовища, формування індивідуальності людини, яка б мала свій смак, могла б протистояти напливу маскульту, мала б свою думку, могла відрізнити одного музиканта від іншого. Перед нами момент, коли треба відкинути жлобство, аспект політичної кон’юнктури, рейтингів, шоу. Цінність музиканта, митця та виконавця – цивілізаційна. Суспільство повинно прийти до цього, адже саме суспільство базується на культурі, саме вона створювала цивілізацію.
Довідка
Мирослав Левицький (* 26 січня 1963, м. Чернівці) – піаніст, композитор, продюсер, засновник і беззмінний керівник українського джаз-рокового гурту «Брати Блюзу», член (з 2007) австрійської спілки композиторів і музикантів – АКМ.
11.06.2014