Перу має можливість подолати гомофобію, ухваливши проект закону про громадянський союз конгресмена Карлоса Брюсе. Проти нього виступає агресивний обскурантизм церковної ієрархії
Цими днями Перу має можливість зробити ще один крок на шляху культури свободи, залишивши позаду одну з найпоширеніших та найбільш практикованих форм варварства, якою є гомофобія, тобто ненависть до гомосексуалістів. Конгресмен Карлос Брюсе представив проект закону про громадянський союз між особами однієї статі, який має підтримку міністерства юстиції, управління уповноваженого з прав людини, Організації Об’єднаних Націй та Міжнародної амністії. Основні політичні партії, представлені в конгресі – як праві, так і ліві, – схоже, позитивно ставляться до цієї ініціативи, тож існує велика ймовірність, що даний закон буде схвалено.
Таким чином Перу стане шостою латиноамериканською і 61 країною у світі, яка легально визнає право гомосексуалістів жити у парі, утворюючи громадянську інституцію, еквівалентну (хоча й не ідентичну) шлюбові. Зробивши цей крок – так само важливий, як звільнення від диктатури і тероризму, – Перу почне спокутувати вину перед багатьма мільйонами перуанців, над якими впродовж історії несказанно знущалися і яких зневажали за те, що вони були гомосексуалістами – ув’язнювали, позбавляли найелементарніших прав, виганяли з місць праці, піддавали дискримінації та гонінням у їх професійному та приватному житті, представляли їх ненормальними та дегенератами.
Саме зараз у передбачуваних дебатах, спровокованих даним проектом закону, Перуанська єпископальна конференція у своєму печерному комюніке, позначеному відвертим невіглаством, заявляє, що гомосексуалізм «суперечить природному порядку», «заміряється на людську гідність» і «становить загрозу для здорової орієнтації дітей». Архієпископ примас Ліми, кардинал Сіпріані зі свого боку попросив провести національний референдум щодо громадянського союзу. Багато хто з нас задався питанням, чому він не просив про цей референдум, коли диктаторський режим Фухіморі, до якого він ставився з таким розумінням, стерилізував при допомозі сили і підступної брехні тисячі селянок (змусивши їх повірити, що їх збираються вакцинувати), багато з яких померли, стікши кров’ю після цієї злочинної операції.
Боюсь, що кілька років тому така ініціатива, як та, що з нею виступив конгресмен Карлос Брюсе (якому, згадаймо це мимохідь, якийсь фанатик щойно пригрозив смертю), була б неможливою – через залізний вплив, який здійснює найбільш реакційний сектор католицької церкви на громадську думку щодо сексуального питання, і попри те, що на практиці гомосексуалізм був вибором, який практикувався значним прошарком суспільства, ця практика була ризикованою, підпільною і соромливою, тому що той, хто наважувався відкрито заявляти про неї, миттєво ставав об’єктом публічного лінчування. Відтоді дещо змінилося на краще, попри те, що досі залишається багато бур’янів, від яких слід очиститися. У нинішній дискусії я бачу, що інтелектуали, журналісти, митці, професіонали, політичні та профспілкові лідери, неурядові організації, основні католицькі інституції та організації з цілковитою ясністю виступають проти гомофобських випадів на кшталт тих, які роблять Єпископська конференція і деякі євангелістські секти, які дотримуються такої самої ультраконсервативної лінії, і нагадують, що Перу є за конституцією світською країною, де усі мають однакові права. І що серед прав, якими користуються громадяни демократичної країни, є право вільно вибирати свою сексуальну ідентичність.
Сексуальний вибір буває різний, однак не нормальний і анормальний, відповідно до того є людина геєм, лесбійкою чи гетеросексуалом. І тому геї, лесбійки і гетеросексуали повинні мати ті самі права і обов’язки, а не бути через це переслідувані чи дискриміновані. Думати, що норма – це бути гетеросексуалом і що гомосексуалісти є «ненормальними», є забобоном, спростованим наукою і здоровим глуздом, який лише спрямовує дискримінаційну законотворчу діяльність у відсталих країнах з низьким рівнем культури, де релігійний фанатизм і чоловічий шовінізм є джерелом жорстокого поводження, а також бід і страждань незчисленних громадян, єдиним злочином яких є те, що вони належать до меншості. Цькування гомосексуалістів, яке проповідують ті, хто розпускає дурниці про «ненормальність» гомосексуалізму, є таким самим жорстоким та нелюдським, як цькування з боку нацистського чи білого расизму, який вважає євреїв, негрів чи жовтих недолюдьми через те, що вони відмінні.
Громадянський союз, звісно, є лише одним кроком вперед, аби відшкодувати збитки сексуальним меншинам за дискримінацію та гоніння, об’єктом яких вони були і продовжують бути. Однак буде легше здолати упередження та невігластво, на яких тримається гомофобія, коли більшість громадян побачать, що гомосексуальні пари, які утворюють громадянські шлюби на засадах взаємного кохання, аж ніяк не порушують звичайне життя інших людей, як це сталося в усіх (в усіх без винятку) країнах, які дозволили громадянські союзи чи шлюби між особами тієї самої статі. Апокаліптичні пророцтва про те, що якщо дозволять створення гомосексуальних пар, повсюдно пошириться сексуальне виродження – де вони збулися? Навпаки, сексуальна свобода, як політична свобода і культурна свобода, гарантує той мир, який є результатом мирно співжиття різних ідей, цінностей та звичаїв. Ніщо так не загострює сексуальне життя і не змушує зійти з прямої дороги, як придушування і заперечення сексу. Католицька церква, яку потрясли випадки педофілії, які вразили її майже по цілому світі, мала би розуміти це краще, ніж будь-хто, і діяти відповідно у цьому питанні, тобто у більш сучасний і толерантний спосіб.
Гадаю, що це реальність наших днів і що у світі є щораз більше католиків – світських та релігійних, – готових прийняти те, що гомосексуаліст є такою ж нормальною людиною, як гетеросексуал, і що він, як і останній, повинен мати громадянські права, можливість створити родину і володіти такими самими соціальними та юридичними привілеями, як гетеросексуальні пари.
Прихід у Ватикан Папи Франциска розпочався із дуже добрих симптомів, оскільки перші вчинки, заяви та ініціативи нового понтифіка, здавалося, передвіщали глибокі реформи у лоні церкви, які б інтегрували її у життя та культуру нашого часу. Наразі вони не конкретизувалися, однак не слід цього виключати. Усі ми пам’ятаємо відповідь Папи, коли його запитали про геїв: «Хто я такий, аби їх судити?» То була відповідь, яка натякала на багато позитивних речей, які наразі ще не відбулися. Ніхто – також ті, хто не є віруючими, – не хоче, аби через своє уперте чіпляння за догматичну і не толерантну ідею одна з найбільших церков світу повністю віддалилася від людства і відійшла на ретроградний маргінес.
Саме це, на жаль, відбувається в Перу, відколи її ієрархія потрапила до рук агресивного обскурантизму, як той, що його уособлює кардинал Сіпріані і яким сочиться комюніке Єпископської конференції проти громадянського союзу. Я кажу «на жаль», тому що – попри те, що є агностиком, – дуже добре знаю, що для суспільства в цілому релігія завжди є необхідною, оскільки вона забезпечує його базовими переконаннями, віруваннями і цінностями щодо цього і потойбічного світу, без яких воно відчуває розгубленість і тривогу, що їх древні інки називали «плутаниною», той колективний відчай і замішання, які за свідченнями Інки Ґарсіласо зазнало Тауантісуйо (імперія інків) у той період, коли здавалося, що боги їх покинули.
Я маю сподівання, що – всупереч тому, що говорять певні опитування, – закон про громадянський союз, у підтримку якого на вулиці Ліми щойно вийшло стільки молоді і дорослих людей, буде ухвалено і Перу зробить ще один крок до вільного, розмаїтого, освіченого – позбавленого варварства – суспільства, яке, я в цьому впевнений, є мрією, яка надихає більшість перуанців.
Маріо Варгас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
Salir de la barbarie
El País, 20.04.2014
Зреферувала Галина Грабовська
01.05.2014