Як у 1939 році дідусь знаменитого плакатиста, професора Краківської Академії Мистецтв Пьотра Кунце тікав до Львова, до друзів, так і тепер, 75 років потому професор Кунце повертається сюди знову і знову. Також до друзів. І ніколи з порожніми руками, завжди з виставкою.
Наприкінці минулого року, Пьотр Кунце відкрив у Львові експозицію у Мистецькій галереї Гері Боумена. Невелику за масштабами, проте навіть у такому скромному просторі помістились маса гумору, дотепності, джазу, історії, фестивалів, студентства, подій життя і мистецьких рефлексій на них, що одразу знайшли свого глядача. Тепер ж Пьотр Кунце повернувся, аби підбити підсумки останніх 25 років творчості: у Львівській Національній Галереї Мистецтв до 15 травня на глядачів “полюють» півтори сотні плакатів маестро. Саме “полюють», бо, потрапивши у тенета кольору, тексту, смислу, змісту, іронії, одне слово, попавшись автору на гачок, за часом можна уже не слідкувати, вибратись з арт-пастки буде не легко...
За словами професора, ця львівська виставка його плакатів є чи не найбільшою після експозицій, організованих в Музеї Оскара Німейєра в Куритибі (Бразилія, 2011) та Художньому музеї Імама Алі в Тегерані (Іран, 2013). Особливе значення вона має ще й тому, що присвячена пам’яті дідуся автора – Стефана Філіпкевича (1879-1944), видатного живописця, професора Академії мистецтв у Кракові, декілька картин якого зберігаються у фондах Львівської Національної Галереї Мистецтв імені Б. Г. Возницького. Власне починається експозиція Пьотра Кунце із ліричного відступу – меморіального куточка, де представлені каталоги львівських виставок, учасником яких був професор Стефан, пензлі, фарби, фотографії з сімейного архіву, кілька творів...
«Ця виставка є для мене прекрасною нагодою віддати шану дідусеві, якого ніколи не знав, – каже Пьотр Кунце. – Я народився 1947 року, а дідуся повісили у 1944 у таборі Маутхаузен-Гусен за діяльність в Комітеті польських біженців у Будапешті. Повісили... А я дізнався про це лише чотири роки тому. Донині не вмію собі цього уявити. Не знаю, у який спосіб можу віддати йому належне... Як і в житті, на виставці ви побачите трохи страшного, трохи смішного. У 1939 році мій дідусь втікав з Кракова до Львова, бо тут мав друзів. Та в цей час сюди ж прийшли радянські війська, тож мусив змінити напрям і подався на південь, до Угорщини. Там зо два місяці жив у родини дружини його сина, але згодом переїхав до Будапешту. Маю листа, який дідусь писав моїй мамі у Варшаву. Писав про бабусю, яка сиділа біля печі, і сподівалась, що так їй буде тепліше, а вони і так вже понад два місяці не мали ні копійки на вугілля... Він був чудовим художником, і про це я старався розповісти у куточку, з якого починається моя виставка».
Назва експозиції «Серйозність є ворогом уяви», яку Пьотр Кунце запозичив у французького письменника Роланда Топора, є також його своєрідним творчим кредо. Каже автор, саме цього гасла старається дотримуватись у житті.
«Стараюсь, якщо це можливо, бути дотепним, – розповів професор Кунце. – Навіть плакати про трагічні речі, які я у такий посіб коментую, демонструють, що і ці події трактую з сарказмом чи з іронією. Не вмію описати формулу вдалого плакату, але точно знаю, що серед його компонентів обов'язково мусить бути жарт, який може привернути увагу людини, зацікавити, доторкнутися її, іноді подряпати, а іноді – дати в писок».
Куратор виставки Оксана Максименко переконана, дотепність – дуже характерна риса для пана Пьотра. Каже, він веселий чоловік з дуже позитивною настоновою до життя. Щоб не перетворитись на професійних зануд психологи радять сміятись над собою. Це пан Пьотр вміє досконало. Професор, що не боїться видаватися кумедним, погодьтесь, рідкість, а іноді ж це так допомагає у житті. Представлені роботи розповідають буквально про усе на світі, зокрема й про речі серйозні, а також політичні. Як от хоча б серія плакатів, присвячена подіям 1956 року в Угорщині...
«Виставка Пьотра Кунце для мене дуже особлива, адже коли ЛНАМ починала співпрацю з Акадамією Мистецтв у Кракові, то у числі перших зустрічей з керівництвом ми познайомились із професором Кунце, який був на той час віце-проректором, – пригадує доктор мистецтва Орест Голубець. – Тоді я вперше познайомився з художником, який займається виключно плакатом. Рівень, який демонструє Пьотр Кунце у роботах, надзвичайно високий, до того ж рідко нині трапляються художники, які займаються усе життя виключно плакатом. А його настрій... Я завжди вважав, що справжній художник той, що ніколи не вийшов з дитинства. Пьотр Кунце таки не вийшов, і саме це дозволяє йому бути настільки вільним, незалежним, легким в думках. Плакат має чинити потужну одноразову дію. Малярство чи інші складні мистецькі форми використовують образні засоби, скеровані на поступове пізнання, особливо якщо йдеться про класичне мистецтво... Натомість специфіка плакату у тому, що людина, яка проходить повз, мусить звернути увагу на зображення і миттєво зафіксувати. Має діяти колір, тональний контраст і особливо шрифт. Пьотр Кунце цими засобами володіє досконало, кожен його плакат запам'ятовується, а разом з тим його роботи дуже фахові і з мистецьким смаком».
Український, в тому числі львівський плакат ще за радянського союзу був досить знаний, але, на жаль, сьогодні не є популярним. Хоча у зв'язку з останніми суспільно-політичними подіями мистецтво плакату активізувалося, насамперед це пов'язано із вибухом емоцій. Бо плакат є дуже емоційним. Втім ми ще багато не допрацьовуємо. Засобами плакату сьогодні можна створити багато речей. Плакат легко тиражується, розповсюджується, тому сподіваємось, що його незадіяний потенціал ще знайде свою нішу у найближчому майбутньому».
Пьотр Кунце уважно стежив за подіями в Україні, але зізнається: про «вибух» плакатного мистецтва на Майдані не знає. Проте обіцяв простудіювати ситуацію. Каже, тепер має багато друзів у Львові, які усе йому покажуть і розкажуть.
«Вільно і радо сьогодні приїжджаю до Львова, як колись мій дідусь, до друзів. І це лише завдяки тому, що українці – дуже мужній народ, який здатен чинити опір потворі, яку ми добре знаємо, і про яку думали, що вона цивілізована. А виявляється, зовсім навпаки – абсолютний брак цивілізації...»
